Нині мало хто пам’ятає, але наприкінці дев’яностих років Україні не вистачало своєї олії навіть для внутрішнього споживання. Тим часом соняшник без усіляких обмежень вивозився за кордон. Вирощена в Україні сировина перероблялася на чужих потужностях. Не виключено (принаймні, на цьому наголошували окремі політики), вироблений за межами держави з вирощеного на наших ланах соняшнику продукт потім нам же і продавали. Постачаючи до інших країн соняшник, ми створювали там додаткові робочі місця, там переробні підприємства платили податки, цінний для тваринництва побічний продукт виробництва — шрот — йшов на іноземні ферми. А у владних кабінетах тоді чухали потилиці, вигадуючи різні схеми, як позбутися дефіциту олії в Україні. Приміром, Закон України «Про порядок ввезення в Україну окремих видів олії у 1999 році» встановлював обсяги ввезення до держави цього стратегічного продукту:
— олії соняшникової нерафінованої (сирої) — 100 тисяч тонн;
— олії соєвої нерафінованої (сирої) — 20 тисяч тонн.
Також документ передбачав нульову ставку ввізного мита на ці олії. Інша стаття цього закону забороняла реекспорт олії.
Але дефіцит залишався. Позбутися його по-справжньому допоміг прийнятий того ж таки 1999 року закон, який запроваджував 23-відсоткове вивізне (експортне) мито на вирощений в Україні соняшник. Стало вигідно торгувати із закордоном не насінням, а олією, яку тепер залюбки купують інші держави. Такий законодавчий крок дав поштовх до спорудження в Україні нових олійно-жирових комбінатів та спричинив потужний розвиток галузі.
