Цю історію, вихоплену з фронтового лихоліття, розповіла жителька села Коритне Радивилівського району Галина Дмитрівна Олійник. Розповіла, не стримуючи сліз, бо йдеться в ній про рідного батька, який міг не повернутися з передової.
Це сталося в 1944 році. Батальйон прорвав німецьку оборону, а потім наштовхнуся на такий шалений мінометний вогонь, із місива якого, здавалося, жодна людина не вирветься живою. Розумів цю безвихідь і піхотинець Дмитро Дідик. Він один залишився живим біля загиблих побратимів, хоч і його відкинуло на декілька метрів від вирви. Осколком перебило ногу. Але, на щастя, Дмитро не втратив свідомість.
Уздрів неподалік на горбку кілька молодих сосонок і з відкритого поля вирішив повзти до них, щоб знайти прихисток. Було нестерпно тяжко, боляче, але метр за метром, не полишаючи гвинтівки, Дмитро таки дістався схованки. А коли перевів подих, роздивився довкруг, то мало не зомлів від подиву і страху. З іншого боку до сосонок підбирався німець. Теж поранений — у руку.
Дмитро мимоволі наставив на німця ствола і вже хотів натиснути на курок. А той почав молити-благати: мовляв, не стріляй, я — не ворог, прошу допомогти. І показує однією рукою на іншу, що теліпалася лишень на шкірі. Жаль пройняв Дмитра — він так і не вистрелив. Доповз німець до сосонки, вперся головою в деревце з одного боку, Дмитро — з другого. Далі на мигах німець просить: перев’яжи руку, бо кров не спиняється. Дістав з польової сумки бинта, дав Дмитрові, і той, як умів, перев’язав рану. Затим німець показує, що в сумці є ще один бинт. Візьми, мовляв, собі, і перев’яжи ногу. Навіть допоміг Дмитрові однією рукою міцніше затягнути вузол.
Пролежали отак у парі — українець і німець — під сосною ще годину. Поперекидалися словами, наскільки могли зрозуміти один одного, — звідки, чи є сім’я, діти, чи довго це триватиме? А потім у присмерку, коли стихла канонада, вирішили податися до своїх. Дмитро — в один бік, Франц — в інший.
Хтозна, як склалася подальша доля німця, а Дмитро повернувся додому. Хоч інвалідом — але живим, до своєї рідної Пляшівки. Одного разу навіть через Червоний Хрест почав розшукувати Франца. Але марно... Щоразу, коли фронтовик розповідав цю історію, додавав, що нікому із простого люду ця війна не була потрібна.
Рівненська область.
На знімках: інвалід війни Дмитро Андрійович Дідик; донька колишнього фронтовика Галина Дмитрівна Олійник.
Фото автора та із сімейного архіву Г. ОлІйник.
