Лучанину Іллі Сизонцю (на знімку) 21 червня 1941 року в Бресті довелося допитувати німецького перебіжчика, який попередив про заплановану фашистську агресію.

 

Страшна новина від перебіжчика

Знання німецької мови в Іллі Сизонця — ще з дитинства: розмовляв з хлопчаками-ровесниками в степовій Князе-Григорівці, що у Великолепетиському районі Херсонської області, де тоді жило багато німців-колоністів.

Закінчивши у дев’ятнадцять років Мінське військове училище, Ілля Сизонець молодшим лейтенантом-артилеристом прибув на службу до Бреста. Це — п’ятниця 20 червня. У військовій частині, куди його призначили, нікого не було. Всі виїхали з фортеці на польові навчання. Йти молодому офіцеру було нікуди, тож у комендатурі сказали: послужите в нас, а там побачимо.

Вже наступного суботнього дня Іллю Сизонця призначають старшим групи патрулів. Він був радий можливості познайомитися з містом. Тим більше, що випало патрулювати в самій Брестській фортеці. Там зустрівся з начальником застави, лейтенантом Кіжелаповим. Той поцікавився, чи знає хтось німецьку мову. Бо з того берега Бугу переплив німецький солдат і хоче повідомити щось дуже важливе. Зі слів перебіжчика Сизонець зрозумів, що завтра о четвертій годині ранку почнеться війна. А ще німець просив негайно повернути його, інакше загинуть сім’я, знайомі. Звісно, до слів ворожого солдата ніхто не прислухався.

Отак Ілля Сизонець дізнався про те, що завтра почнеться війна. Щойно разом зі своїми людьми після патрулювання він повернувся в комендатуру, черговий наказав: «Бери пару своїх солдатів і їдь на залізничний вокзал, там прибув на службу взвод приписників, їх ніхто не зустрів». І молодший лейтенант Ілля Сизонець став командиром взводу. Це були сержанти-сапери, що прибули сюди для фортифікаційних робіт. Були вони майже вдвічі старші за свого командира і мали за плечима досвід війни з Фінляндією, брали участь в поході радянських військ до Західної України та Білорусі.

У підземеллях Бреста

Вранці 22 червня перші вибухи фашистських бомб застали взвод Сизонця на вокзалі. Пересиділи в підвалі під рестораном. Не вірили, що Червона Армія відступила. Думали, повернуться війська з навчань і проженуть гітлерівців з Бреста. Ночами група робила вилазки, вбивала німців. Коли ті зрозуміли, хто ховається у підвалах під вокзалом, почали кидати туди димові шашки. Але великі приміщення давали змогу уникнути задухи. Тоді підігнали паровоз і шлангом почали подавати пар. Наші воїни вирішили відходити. А вже половина взводу було поранених.

З підвалів Брестського вокзалу вийшли на дев’ятнадцятий день війни. Пішли не на Мінськ чи Гомель, а на Ковель, ближче до великих лісів. Один із солдатів із Смолярів Старовижівського району переконав іти в ліси, де його село. Так взвод із військового став партизанським. Поранених лікували на хуторах Заболотівського та Шацького районів.

— Я не згоден із тим, що День партизанської слави святкують тільки 22 вересня, ніби до 22 вересня і не було партизанів, — ділиться думками Іван Сизонець. — Це неправильно. Вже в липні 1941 року на півночі і на північному заході Волині діяв не тільки мій партизанський взвод. І до того, як партизанський загін Ковпака на Сумщині підбив першого німецького танка, ми біля Заболоття і Шацька уже не одну ворожу машину знищили, розкручували ключами гайки і розсовували рейки, поїзди пускали під укіс. Мій взвод за війну підірвав 25 військових ешелонів у Волинській і Брестській областях.

Живим поклали у могилу

Серед реліквій Ілля Сизонець зберігає одну унікальну: надгробний камінь зі своїм прізвищем, іменем, датами народження і смерті. Остання позначена 1941 роком.

— Ми дізналися, що на ремонті дороги працюють наші військовополонені, — пригадує Ілля Ілліч події першого року війни. — І конвоює їх небагато німців. Подумали: давай спробуємо їх звільнити. А не розрахували, що поруч станція Лісна, де ще за радянської влади стояло військове містечко. На той час там було багато німців, що зупинялися на відпочинок, а потім їхали далі на фронт. І ми ув’язалися в цей бій. Відразу побачили, що сили нерівні. З містечка німцям підкріплення підоспіло. Взвод відступив. Інакше загинули б усі. Куля потрапила в шию, і я втратив свідомість. Куди мені подітися? Хлопці сховали в кущах. Німці своїх самі поховали, а наших декількох чоловік убитих наказали поховати тамтешнім людям. Та хтось побачив, що я живий. І щоб німці не добили, мене поклали в яму і ледь присипали землею. Думали пізніше забрати, як все заспокоїться. Пам’ятаю, на світанку отямився в могилі. Помацав: нижче мене — вбиті. Одразу зрозумів, у чому річ. Виліз із ями, а вона якраз біля станції. Бачу — колодязь. Я до нього. А там жінки поять корів. І бабка побачила мене, усього в крові. Підібрала, обмила. Десь днів зо три переховувала. А взвод шукає. Повернулися туди, де поховано, а мене нема. Потім люди переказали, що живий один партизан. Приїхали за мною вночі повозкою. Я цій бабці передав так званий «паспорт смерті»: в ебонітовій капсулі — адреса моя. Кажу: «Як загину, надішлете додому». Та жінка після війни передала цю адресу внукові. Внук поніс її в школу вчительці. Вчителька пише на батьківщину, що ваш син загинув там-то, похований — і вказує точно, де. Їм відповідає мати: мій син живий, недалеко від вас живе, і дає мою адресу. Вони за цією адресою на 40-ву річницю Перемоги в 1985 році запросили мене в цю Лісну (Барановицький район Брестської області). Там відкривали меморіал Слави, і туди приїхало нас четверо колишніх партизанів. Я, ще троє, які десь були в іншому місці «поховані» (бувало й таке). І мене, як першого там «похованого», призначили на новому меморіалі запалити Вічний вогонь. А потім мене солдат веде до кам’яної плити, такої, як у нас в Луцьку на меморіалі. Читаю: «Молодший лейтенант Сизонець Ілля Ілліч, 1922—1941». Приходить інший солдат. В руках у нього зубило, молоточок і бронзова фарба. Написав — «живий». І цей камінь мені подарували.

Таємниця підірваного мосту

Запам’ятався колишньому партизану і листопад 1943 року.

— У Бресті, на притоці Західного Бугу, Муховці, неподалік від фортеці, був залізничний міст, — пригадує Ілля Сизонець. — І ніяк місцеві партизани не могли його підірвати. І вдалося це тільки нам, українцям. І знаєте, як? Дістатися до мосту через сильну охорону було важко. А по Муховцю і Бугу ходили німецькі мотобаржі. Тож вирішили: спробуємо добиратися вплав за баржами. А це восени було, перед жовтневими святами. Баржа гвинтом працює, шумить. Щойно підходили до моста, вона йшла в Буг, а партизан до бика (опори) прив’язував вибухівку. Навозили її за тиждень чимало. Під водою тол не розкисає. Встановили електричні підривники. Тепер треба від усіх підривників дроти зв’язати в один і накинути на німецьку електромережу, щоб вони самі себе підірвали. Так і вийшло. Готові міни німці не виявили. Ми вже і дроти протягнули. Залишилося комусь із наших накинути вдень наш провід на їхній. Вдень німці електрику по загорожі не пускали. А тут — луки, люди корів недалеко від мосту пасли. І один партизан накинув цей провід. А виявилося, що німці тільки тоді пускають електричний струм, як щось підозріле. Це було ввечері 6 листопада 1943 року. Вирішили група моя і той, хто нами командував, оцим вибухом зустріти свято Жовтневої революції. Як зустріти? У найближчому селі зчинили стрілянину. Ні по кому, а так, щоб відчули німці, що неподалік є партизани. І одразу, через декілька секунд, пролунав вибух — і залізничний міст якраз посередині обвалився.

Цікаву бувальщину пов’язану з цією диверсією, нещодавно розповів голова Волинської обласної ветеранської організації Микола Капітоненко.

— Кілька років тому наша делегація була в Білорусі, — пригадує Микола Іванович. — За столом випили по чарці, заговорили, як хто воював. Білоруси ображаються. Кажуть: такий був гарний міст, а ми досі не знаємо, хто його знищив. Встаю і показую на Іллю Сизонця: це його рук справа. Білоруси сміються: «Ви повинні допомогти нам його відбудувати». Ілля Ілліч занепокоївся: «Де ж я візьму грошей? Пишіть нашому Президенту».

Ще одна похоронка

Навесні 1944 року в селі Карасин містився польовий військомат. Саме туди привів свій партизанський взвод Ілля Сизонець. Разом зі своєю військовою частиною він дійшов аж до Ельби, північно-західніше Берліна. Там і відбувся останній його бій у тій війні.

— Із Східної Пруссії через наші тили пробивалися німці-оточенці, — розповідає ветеран про бій, який ледь не коштував йому життя. — І якраз на нашу батарею вийшов їхній механізований полк. Один танк мчить просто на мене. 45-міліметрова гармата з нашої батареї перебила йому гусеницю. Танк розвернуло, і він по інерції накотився на мене, придавив ліве плече і коліна. Танк горить, а я під ним лежу в окопі. Мене шукали близько тижня, знали — десь тут мав бути командир батареї. Знайшли, аж коли відтягнули спалений танк. А начальство знову шле матері листа: «Ваш син капітан Сизонець по-геройськи загинув на Ельбі». І вказують, де саме.

Знаєте, ніде не згадується, що крім параду Перемоги у Москві перед тим був невеличкий парад Перемоги в Берліні. Я вже підлікувався і з паличкою був на ньому. Попереду йшли ми, потім — американські солдати, потім — англійці, а позаду — французи. Пройшли урочистим маршем до Браденбурзьких воріт. Після того — до рейхстагу, а там усе розписано. Знаходжу якусь вуглину і пишу: «Сизонець з Херсона». 

***

Нещодавно Ілля Сизонець відзначив 90-річчя. А народився він, як і Тарас Шевченко, 9 березня. На ювілей до нього завітали голова обласної ветеранської організації Микола Капітоненко, керівники Ратнівського району, почесним громадянином якого є Ілля Ілліч. До речі, після війни молодого вчителя скерували з Херсонщини в село Гута цього району. Їхав на три роки, а приїхав на тридцять. Потім перебрався до обласного центру, залишивши в цьому селі збудовану ним школу. На бойовому рахунку колишнього партизана і фронтовика — тринадцять особисто пущених ним під укіс військових ешелонів, безліч знищеної іншої німецької техніки. Подвиги ветерана відзначено сімома орденами, медалями. Ілля Сизонець охоче зустрічається з молоддю, розповідає про побратимів. Один з бійців його партизанського взводу Герой Радянського Союзу Василь Газін, визволяючи Ратнівський район, повторив подвиг Матросова — закрив своїми грудьми ворожий кулемет. До пам’ятника йому в селищі Ратне щороку приїздить колишній командир. Не обходиться без Іллі Сизонця і жоден обласний зліт партизанів та підпільників краю. Тож побажаємо шановному ветерану міцного здоров’я, оптимізму і можливості ще довго зустрічатися з однополчанами.

 

Луцьк.

Фото автора.