1941 року військовий трибунал НКВC міста Сталіно (нині Донецьк) засудив до розстрілу за «антирадянську пропаганду й антисемітизм» восьмикласника Андрія Первого. Хлопець провів 21 день у камері смертників. Через три тижні вирок замінили десятирічною каторгою.

«Учень восьмого класу, яке може бути докладне життя?» — відповідає Андрій Пилипович, коли прошу розповісти про життя до арешту. Народився 1923 року, добре вчився, старша дитина в родині з чотирма дітьми. Батько — будівельник, мав судимість через пожежу на об’єкті. За іронією долі, він контролював роботу в’язнів на заводі в Макіївці, але перед війною перевівся на цивільну посаду в Донецьк.

Хлопчик захоплювався шахами, фотографією. Сусіди приписали до його захоплень... антисемітизм. 

Все почалося з побутової сварки. Мати Андрія хворіла, але пішла в крамницю за продуктами. Сусідка дорікнула: «Копати траншеї — так хворієш, а за малиною йти — здорова». Мама розплакалася, син заступився, обвинувачка затаїла образу.

У липні 1941-го Дора Скоткова, сусідка Первих, написала в НКВС: «Первой казав, що радянська влада буде повалена й що Гітлер — розумний і сильний». А ще, мовляв, юнак розповідав, начебто бомбосховища риють для закопування туди євреїв.

Воєнної пори такі обвинувачення — не жарт. Провели обшук, знайшли газетні вирізки з портретами Гітлера, Ріббентропа. «Зберігав із цікавості», — пояснить Первой чекістам. Восьмикласника забрали. Слідчий НКВС сержант Іллюхін викликав його на допити о пів на четверту ранку. Вдень спати не давали, пайок — 400 грамів хліба й баланда. «Вижив завдяки вірі в справедливість і добрих людей», — вважає Андрій Пилипович.

Показання свідків із досьє малюють страшний портрет: Первой закриває малюків у траншеях, хоче втекти в Німеччину, вимагає знімати портрети Сталіна, а ще хуліганить, «дуже впливає своєю поведінкою на дітей».

Наприкінці серпня із хлопця «вичавили» часткове визнання провини: «ставився із презирством до окремих осіб єврейської національності» через глузування і підбурювання. Лаявся із сусідами, простіше кажучи. Та хіба особиста неприязнь — привід для страшного покарання?

Справу передали у військовий трибунал, свій вісімнадцятий день народження хлопець провів в очікуванні вироку. Суд тривав близько п’яти хвилин: війна, кожна секунда дорога! Вирок — згідно з 54-ю статтею Кримінального кодексу УРСР: розстріл, без конфіскації майна. Не встиг Андрій нажити свого добра у восьмому класі.

Вирок пом’якшили, але вдома вважали хлопця розстріляним

Три тижні в камері смертників, і — заміна страти каторгою. Причини цього пом’якшення невідомі, в довідці з КДБ, куди наприкінці 1980-х років звернувся репресований, сказано: «Оригіналу й копії ухвали... стосовно заміни розстрілу 10 роками ВТТ немає в наявності». Нібито страту скасував командувач фронту, бо серед розстрільних було багато військових.

Засуджених повезли з донецьких степів у Сибір. Їхали з жовтня по грудень. «Іркутська в’язниця — хороша, чиста, простора, ще царем побудована», — згадує Первой. В ув’язненні працював на авіазаводі: на обв’язці агломераторів для літаків. Він і ще двоє хлопців виконували по дві норми. Їхня трійця єдина зі ста чоловік одержувала посилене харчування. Це не врятувало від дистрофії: в 1943 році Андрія визнали інвалідом 1-ї групи. Наприкінці 40-х Первой опанував професію тракториста на сільгоспугіддях Амурської області.

Шахи допомагали втриматися на дошці життя: ув’язнені зробили із хліба фігурки й проводили дозвілля за грою.

А вдома юнака поховали: на вісім років зв’язок із родиною перервався, про пом’якшення вироку рідним не сказали. Андрій Первой повернувся в Донецьк 1951 року.

У 1963 році подав заяву для реабілітації. На повторних допитах свідків скаржниця Скоткова казала: «Хочу... зазначити, що про нездорові вислови мені стали відомі зі слів Літінського, а я особисто від Первого жодних антирадянських розмов не чула». Свідок Літінський: «Від Первого  нездорових розмов, проявів антисемітизму не чув». Отже, антирадянщину від нього не чули, але, як то кажуть, «одна бабка сказала». А нові свідки згадували Андрія як ввічливого, допитливого хлопчика. Справа виявилася зшитою за матеріалами «сарафанного радіо».

Первой бачив донощиків, але з ними не розмовляв: беріг нерви. 1963 року його було реабілітовано. З’явилася сім’я: дружина з українських степів, син, дочка. Спеціальність — будівельник, іноді через табірне минуле виганяли з роботи. Але завжди знаходилася підтримка, про нього писали в газетах, книжках, запрошували на телебачення. 1991 року Верховна Рада СРСР розпорядилися 5 років виплачувати Первому 12 тисяч карбованців компенсації. Незабаром СРСР розвалився, Андрій Пилипович навіть не пам’ятає, скільки одержав з обіцяної суми.

Великі проблеми зі здоров’ям і маленькою пенсією залишилися Первому після розвалу Союзу. Машину, як належить за Законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», колишній каторжанин так і не одержав: занадто багато пільговиків у черзі.

«Я дуже хворий. Сьогодні пішов до лікарні, а звідти мене привели», — насилу каже Андрій Пилипович. Він погано бачить, руки тремтять. Важко грати в шахи, але партія з долею ще триває. Єдина мета репресованого — одержати компенсацію за підневільну працю.

Первой називає себе патріотом Батьківщини. З прикрістю підсумовує: «Мене зробили прахом». Повної адаптації в суспільстві не відбулося, а отже, реабілітація — просто старий аркуш з архіву.

Донецьк.

На знімках: Андрій Первой за два місяці до арешту й тепер.

Фото автора й з особистого архіву А. Первого.