Завтра, 22 травня, виповниться 150 років відтоді, як прах геніального сина українського народу Тараса Шевченка перепоховано з похмурого Санкт-Петербурга в «Україну милу».

Скільки б не минуло років і століть, а повік хвилюватиме українське серце кожне слово Великого Кобзаря, сповнене гарячої любові до свого народу. Хвилюватиме і сповнюватиметься щирим смутком від розповіді про Тарасову Долю, його благословенний і стражденний земний шлях.

...Десятилітня солдатчина і заслання вкрай підірвали здоров’я Тараса Шевченка. Попри турботи численних друзів і прихильників його таланту, 10 березня 1861 року після тяжкої хвороби він відійшов у вічність. Відразу виконати заповіт покійного і поховати його у рідній землі поетові друзі не могли. Адже «неблагонадійному» Шевченку хоч і дозволено було повернутися до Санкт-Петербурга, однак царська влада не видала документ про його реабілітацію. Тому 13 березня українська громада, петербуржці та представники польських організацій поховали Кобзаря на Смоленському православному цвинтарі поруч з академіками та професорами Імператорської академії наук. Під час панахиди, зазначали біографи поета, були присутні Ф. Достоєвський, М. Лєсков, М. Некрасов та інші діячі російської культури. Молода пані, вся у закритому глибокому траурі, поклала у домовину терновий вінок. То була, припускають, княжна Варвара Рєпніна, вірний поетів друг.

Через 58 днів після похорону брати-літератори Лазаревські та митець Григорій Честахівський отримали у влади дозвіл на перепоховання 47-літнього художника-академіка. 8 травня домовину з тілом Шевченка пронесли через усе місто до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею перевезли до Москви. Далі через Серпухов, Тулу, Орел, Дмитровськ, Севськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку і Бровари похоронна процесія прибула до Києва. Як повідомляли учасники тієї сумної, але урочистої події, скрізь, на всьому відрізку останнього шляху Кобзаря, їх зустрічали і супроводжували ті, хто глибоко шанував і розумів талант і призначення українського Пророка.

У Києві, Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, труну Тараса Шевченка несли на Поділ студенти Університету імені Святого Володимира. У церкві Різдва Христового відбулася панахида за померлим «батьком Тарасом». Родичі поета, зокрема, Варфоломій Шевченко запропонував поховати Тараса Григоровича у Києві. Однак Григорій Честахівський та інші молоді друзі Шевченка були несхитними: вони повинні були виконати останню волю Кобзаря, поховати його «на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій...»

20 травня пароплав «Кременчук» прибув до Канева і домовину перенесли у старовинний Успенський собор. Два дні над прахом поета відправляли молебні. Брати Шевченка, Йосип та Микита, сестра Ярина, котрі прибули на перепоховання, схилялися до думки поховати брата біля стін 700-літнього храму. Та побратими Кобзаря разом з Варфоломієм Шевченком відшукали місце, де поет благав у Бога, «хаточку у тім раї», «щоб хоч умерти на Дніпрі, хоч на малесенькій горі». Гора ця називалася Чернечою — колись, у давнину, на ній стояв православний монастир, а обабіч, на цвинтарі, було поховано трьох українських гетьманів — Івана Підкову, Шаха й Кішку.

22 травня неозоре людське море, якого споконвіку не бачив Канів, понесло дорогу домовину до Чернечої гори. Спершу несли її чоловіки. Однак, за давнім українським звичаєм, парубка повинні проводжати в останню путь дівчата. Тому, писав у спогадах Григорій Честахівський, протягом десяти верстов до Чернечої гори дівчата у яскравих вінках, стрічках і вишиванках оточили поетову домовину і супроводжували її, встеляючи весняними квітами дорогу, до самої верхівки гори.

І ось останні прощальні промови і проповіді. Як зазначила у своїй книзі «Святиня» дослідниця Зінаїда Тарахан-Береза, лунали вони українською, російською, білоруською, польською мовами. Начальник канівської поліції, виконуючи доручення свого вищестоячого начальства, написав у донесенні з похорону такі слова: «Зміст цих промов був наступний: що правий берег Дніпра прийняв у свої надра людину, котрої думи глибоко збережені в серцях кожного малороса, що тепер нехай плачуть Канів, Черкаси і Чигирин — свідки поховання Кобзаря Малоросії, та настане час, коли з’явиться гідна людина і здійснить думки цього великого мужа, тоді обидва береги Дніпра з’єднаються, і над могилою цього великого мужа спорудиться пам’ятник, що свідчитиме про його славу».

Сам цього не відаючи, поліцейський чиновник точно передав настрої побратимів, усіх учасників перепоховання духовного батька української нації.