Дороги, які ми обираємо

Цю дорогу, з Новомосковська до Черкас, я, мабуть, міг би пройти-проїхати із заплющеними очима. Так розпорядився Господь і мої батьки, що народився я на благословенній землі Черкащини. У мальовничому селі, в розмаї садів і лугів, у пахощах трав і квітів, пройшли дитинство і рання юність. А потім усі наступні роки мого життя міцно переплелися зі славною Дніпропетровщиною. Тут я служив в армії, навчався у вузі, починав свою трудову біографію, здобував перші перемоги. Тут народилися мої діти й онуки. Тут я й тепер працюю. Та хоч би скільки промайнуло весен і зим — завжди, у часи піднесення чи душевних тривог, я поспішав до батьківського порогу. До рідної землі, яка пам’ятає молодими батька і матір. Яка не забула перші кроки їхнього первістка, усміхненого до сонця і людей, блакитноокого хлопчини.

...За Мошнами, великим, розлогим селом, вигулькнули на горизонті тополі Софіївки. Ще мить — і ось він, правий поворот до рідного села. Тисячі разів звертав з автотраси на цю дорогу і тисячі разів переповнювали душу хвилювання, щемна радість від зустрічі з батьками, з милим серцю острівцем дитинства, ім’я якому — Шелепухи.

На вулиці, що веде до батьківської оселі, на старезній липі чути клекіт лелек. Зупиняю на хвильку машину, дивлюся на довгоноге птаство. Щовесни прилітають ці дивовижні, красиві птахи до нашого села. В інших селах, помітив, немає жодного лелечого гнізда, а Шелепухи лелеки люблять.

Аж ось і батьківський дім. Посміхаються до сонця вікна із блакитними віконницями. Поруч, уся в білому пахучому цвіту, молодіє абрикоса. Квітують у палісаднику тюльпани, які колись посадили невтомні мамині руки. Знаю, більше ніколи не відчиняться двері хати і не вийде мені назустріч батько. Не метнеться зі сльозами радості до мене мама. Так влаштоване Всевишнім наше буття. Та все ж тужно стискається серце. Синівський сум сповиває душу. Він чистий і світлий. Батьки прожили довге трудове життя. Жили по совісті і людській честі. Виростили двох синів, котрими завжди пишалися. Ми з молодшим братом Володимиром нічим не засмутили наших батьків.

Заходжу до світлиці. Від часу, коли батьки пішли за вічний обрій, ми з братом нічого не змінювали в хаті. Щоб зосталася пам’ять. Щоб наші діти й онуки могли бачити, де виростали їхні батьки, як жили колись дідусь і бабуся. Зі стін дивляться з портретів тато і мама. Кладу на стіл високу пахучу паску, привезену з Дніпропетровщини, другої моєї батьківщини. Випечена вона з пшениці, вирощеної моїм господарством. Мама завжди хвалила наші миколаївські паляниці. Ця паска лежатиме у світлиці до наступного Великодня, коли, дасть Бог, знову приїду і покладу перед портретами батьків, святий, ясний, мов сонце, хліб.

У батьківській хаті тихо, спокійно. Тільки шелестить за вікном вітер, ніжно співає десь у дворі синичка. Спогади один за одним охоплюють душу. Згадую, що переповідала баба Ганна, розповідали батьки у довгі зимові вечори про наш рід.

...Мій дід по батьковій лінії, Порфирій Климович Білик, залишившись після голоду 33-го вдівцем, одружився вдруге. Наталка Чайчиха, так називали в селі мачуху нашого батька Григорія та його брата Михайла, мала круту вдачу. Тому пасинки, попрощавшись із батьком, ще малолітніми пішли з дому. Не знали вони, що бачать батька востаннє. Що впаде він, смертельно поранений, на кривавих дорогах війни.

Григорій, волею Долі, потрапив до Ленінграда, у ФЗО. Звідти його й призвали на Північний флот. У роки війни батько дивом залишився живий, коли ворожа авіація розбомбила і потопила есмінець, де він служив. 1947 року колишній капітан-лейтенант флоту Білик повернувся до рідного села й одружився з учителькою Олександрою Павлівною, нашою мамою. Батько працював головою сільради, головою колгоспу. Односельці поважали Григорія Порфировича за відкритість, справедливість, порядність, а маму — за мудрість, сердечність, доброту.

Мій дід по маминій лінії, Павло Пилипович Дяченко, народився у 1885 році. Був він заможним господарем. Разом із дружиною Секлетою та трьома доньками трудився на власному полі. Перший у селі побудував добротну хату, як тоді казали, «під бляхою».

У розпал громадянської війни померла Секлета. Павло Пилипович одружився вдруге. Ганна виявилася вправною господинею, а головне, доброю людиною. У 1924 році вона народила Олександру, нашу маму. Було у них з дідом ще двоє дітей — Іван та Катерина.

Коли прийшла колективізація, дід Павло, аби його не розкуркулили, сам вступив до колгоспу. У нього тоді забрали не тільки кілька десятин землі, а й коня — «для Будьонного», кабана, реманент, ще й добротного кожуха для колгоспної активістки. А як прийшли й за коровою — дід не витримав такого свавілля й порвав із комнезамами. Це й відіграло вирішальну роль. У 33-му корова-годувальниця врятувала родину від неминучої смерті.

Однак страхітлива трагедія наздогнала сім’ю в роки війни. За допомогу партизанам фашисти жорстоко розправлялися з населенням. Якось вдерлися до оселі Павла Пилиповича. Щоб урятувати батька від загибелі, до окупантів метнулася Катерина. Розлючені гітлерівці випустили з автомата кілька обойм. Мертві тіла батька і доньки кинули в полум’я підпаленої хати...

Баба Ганна поховала обох разом. Наша родина, скільки себе пам’ятаю, завжди поминає невинно убієнних, кладе на їхню могилу квіти і хліб. Нам із братом розповідали, що Катерина була надзвичайно вродливою дівчиною, гарно співала. Найменшу свою доньку я назвав Катрусею. Нехай вона продовжить недоспівану пісню 

моєї красуні-тітки. Нехай буде щасливою й за неї.

До першого, «маминого», класу я пішов 1958 року. Крім мене, в ньому навчалися ще троє вчительчиних дітей. Не знаю, як їм, а мені мама суворо наказувала бути прикладом для інших. Я старався. Бачив, як маму поважають у школі і в селі, й прагнув, щоб вона також пишалася мною.

У чотирнадцять мене обрали секретарем шкільної комсомольської організації. Я відчував гордість, адже міг самостійно їздити тепер до Черкас на пленуми райкому комсомолу. На свій розсуд витрачав три карбованці, які вдома давали на «відрядження». Їх вистачало на дорогу і «шикарний» обід у кафе. А на будь-які хлоп’ячі забаганки треба було заробити гроші самому. Мені дуже хотілося, наприклад, купити наручний годинник «Восход». Дізнавшись, що в колгоспі є «вакансія» їздового, попросив батька «замовити» за мене слово. Все літо возив я на бричці бригадира польової бригади й таки придбав собі омріяного «Восхода»! Згодом за працю на жнивах купив «супермодний» наприкінці 60-х років плащ «болонья».

Попри те, що батько головував у колгоспі, ми завжди тримали велике господарство і разом із мамою доглядали за ним. Крім цього, як і всі односельці, вирощували на 25 присадибних сотках полуницю, або, як кажуть у Шелепухах, «клубнику». Це була і є серйозна стаття сімейного доходу моїх земляків. За центнери проданої «монокультури» купували велосипеди і мотоцикли, телят і поросят, перекривали хати і будували повітки. Справляли проводи і входини, весілля і хрестини. Не залишилися без заохочення й ми з братом. За кількарічне сумлінне збирання соковитих ягід батьки купили телевізор! Радощам не було меж. Це був перший «голубий вогник» у селі, який засвітився 1968 року. Тепер щовечора до нас приходило піввулиці «дивитися телевізора». Однак, це нікого не обтяжувало. Навпаки, всім у гурті було весело і цікаво. Обговорювали побачене і почуте, ділилися сільськими новинами.

Після школи, водійських курсів при ДТСААФі, мені прийшла повістка в армію. Це найбільше схвилювало маму, адже хтось сказав, що «зашлють» мене до Туркестану. Мама не знаходила собі місця, «штурмувала» батька, аби дізнався, куди ж таки направляють сина. Врешті, отримав я «квиток» до Дніпропетровська. Й хоч славне село Шелепухи і місто над Дніпром розділяє не така вже й велика відстань, та коли всім селом проводжали мене в армію до «битої дороги», моя мама бігла за машиною, що забрала її «солдата», з півкілометра. Бігла й зрошувала дрібними сльозами мій армійський шлях.

...Мамо, моя рідна матусю... Скільки доведеться мені топтати ряст на білому світі, завжди дякуватиму тобі за ті гарячі, чисті сльози. За твоє сповнене любов’ю серце, котре тільки й билося для того, щоб оберігати своїх синів.

Служити мені довелося у 22-й танковій дивізії, якою командував генерал-майор Клавдій Макшанцев. Це був фронтовик, людина сильної волі і вимогливості. Перебуваючи щодня поруч із командиром, а возив я Клавдія Івановича на «ГАЗ-21», бачив, що ця людина не просто командувала військовим підрозділом, а жила його турботами, пропускаючи все через власну душу. Генерал-майор довіряв мені, як власному синові, і я полюбив його, вважав другим батьком. Служба в армії стала школою, яка визначила правильний шлях у моєму подальшому житті. Відразу після демобілізації я вступив до Дніпропетровського сільгоспінституту.

Моїми однокурсниками, близькими друзями стали Павло Лазаренко та Іван Кириленко. Ми дружили не тільки у стінах інституту, а й після його закінчення. Так випало, що колгоспом імені Калініна Новомосковського району керував П. Лазаренко, а кілька років по тому — я.

Але це було згодом. А відразу після інституту я потрапив на співбесіду до легендарного першого секретаря Новомосковського райкому Компартії України А.А. Щудра, котрий і вирішив мою подальшу долю фахівця сільського господарства.

...Після розмови з Щудром восени 1977 року поїхав я в село Левенцівку, в колгосп імені Леніна. Збори, на яких мене обирали секретарем парторганізації, закінчилися, народ поволі почав розходитися. Стояла пізня осінь, стемніло рано, а мені переночувати ніде. І тут до мене підійшов головний агроном господарства — Анатолій Ілліч Хорішко — теж колишній студент нашого сільгоспінституту, який у майбутньому стане міністром сільського господарства України.

— Ну, що, друже, ходімо, в мене переночуєш. О п’ятій ранку тебе чекатимуть на фермі...

Я глянув на свої черевики й уявив, як ходитиму в них по тваринницькій фермі. На щастя, Хорішко знайшов для мене чоботи, і хоч були вони мені затісні, я все ж узувся і на другий день удосвіта помандрував на ферму. З таких ось моментів складалася моя трудова біографія, в котрій сьогодні налічується чимало сторінок, написаних в різних куточках Дніпропетровщини, яка вивела мене в люди.

Потім я працював у колгоспі «Рассвет», у Знаменівці, під керівництвом аграрія від Бога Івана Пархоменка, Героя Соціалістичної Праці. Іван Олександрович став мені взірцем у житті, як раніше, в юності, мій командир генерал Макшанцев. Багато корисного і повчального почерпнув я від нього, від Анатолія Антоновича Щудра, цих потужних, вольових, мудрих людей. Однак у пам’яті залишаються епізоди, котрі по-особливому вразили мене. Як ось цей, наприклад.

...Тільки-но я під’їхав до будівлі райкому, бачу, у дверях уже стоїть Анатолій Антонович. Запізнюватись він не любив, бо дисципліну сам поважав над усе, і нас до цього привчав. Скомандував пересісти в його «Волгу», і поки їхали до Знаменівки, давав мені слушні поради. Слухав я уважно, та ось бачу: на повороті до села стоїть кремезний чоловік. То й був Іван Олександрович, котрий зустрічав керівника району на під’їзді до села. Вийшли. Нас познайомили. Потім усі разом об’їхали господарство і завернули до лісосмуги. Думаю, чого б це?! Аж бачу — стіл накритий. Пляшка «Столичної» стоїть і чарочки — малесенькі, 25-грамові. Господар усіх припрошує, наповнює для кожного й чарочку. Підносять і мені. Отоді й оцінив мудрість господаря. Недаремно ті чарочки були з наперсток. Від них голова не запаморочиться. А вислів Щудра «Пий з головою!» сам запам’ятав і всім своїм підлеглим повторюю протягом життя. Це не значить, що треба пити з головою колгоспу. Пити треба з розумом, не втрачаючи голови і власної гідності!

У Знаменівці я працював з насолодою і з великою віддачею. І нехай там минув для мене і моєї родини лише рік, але то був один із найкращих років мого життя. Тоді в нашій родині народилася друга донька. Колгосп нам виділив гарний будинок. На садибі я заклав чудовий сад, який і нині квітує та плодоносить. Я був налаштований на тривалу роботу саме на знаменівських землях. Та ось в один із днів мені запропонували очолити колгосп імені Жданова. Так село Багате і його не дуже багате на момент мого приходу господарство на наступні майже п’ять років увійшли в мою долю.

Першого ж дня головний бухгалтер колгоспу Марія Демиденко доповіла, що на колгоспному рахунку числиться 19 карбованців 50 копійок. Отже, грошей у колгоспному гаманці не було. Але я з цього приводу не засмутився. Навпаки, зрадів, що не було боргів. Хоч і радість виявилася короткою. Насправді господарство, коли роздивився, — відстале, будівництво в ньому не велося, тож і мені, новообраному голові колгоспу, не було де прихилити голову. Довелося поселитися у профілакторії Панасівського будинку пристарілих... Згодом відремонтував старенький будиночок, провів електричне опалення, бо треба було перевозити з міста двох дітей. Рятували молодість і усвідомлення, що на тридцятому році життя, як батько, все ж став головою колгоспу! Як мріяв, до чого прагнув. А далі, знав, треба працювати і працею все здобувати — і для власної сім’ї, і для великої, колгоспної.

Тверду установку на безперервну, самовіддану працю — і власну, і колективну — я мав, але цього було замало, щоб побороти розруху. У райкомі партії це розуміли і вихід знайшли, як мені тоді здалося, досить своєрідний. Напередодні Нового року мене запрошує до себе Щудро й каже: «Ти повинен поїхати до Києва, побувати в того і в того (називає прізвища і посади), привітати з Новим роком, розповісти про задуми. Одне слово, скажеш, хай Київ допоможе нам технікою».

Старою «Волгою» ми з водієм добралися до Києва благополучно. Водій мав у столиці дядька, але вдома його ми не застали, щоб попроситися на ночівлю. Поїхали до готелю «Москва», підійшли до швейцара, поділилися халепою. «Давайте 25 карбованців, я вас зараз поселю, — каже швейцар, — поки ж сходіть повечеряйте». Так ми опинилися в ресторані. Сидимо за столом, а поруч — чимала компанія, і всі розмовляють гарною українською мовою. Я набираюся сміливості, прямую до сусідів і кажу: «Ви, мабуть, люди з літературного фронту?». А вони у відповідь: «Так!». Це справді була група письменників, серед яких Анатолій Качан, Богдан Чалий та інші. Коли літератори дізналася, звідки і з якою метою я прибув до Києва, запропонували свою допомогу.

Оце й був один з тих моментів, коли мені таланило. Я вдячний Богові за такі подарунки долі, за те, що зустрічалися на моєму шляху люди красиві і чисті, як добірне зерно. Такі зустрічі залишаються в глибинах пам’яті, щоб зігрівати душу, щоб підтримувати віру в непереможну силу добра. Вранці у номері готелю пролунав телефонний дзвінок і через кілька годин я вже мав розмову з міністром сільського господарства.

Поїздка моя до столиці перевершила всі сподівання. Колгосп отримав п’ять автомобілів «ЗІЛ»! Такого тут не було ніколи. Мій авторитет одразу зріс у кілька разів. Згодом ми придбали нові трактори, іншу техніку й господарство міцно стало на ноги. Село Багате вже відповідало своїй назві. Ми вирощували вагомі врожаї, підняли на високий рівень тваринництво. Для спеціалістів щороку зводили до 10 житлових будинків. Вони й сьогодні, затишні й добротні, є окрасою села.

...Чверть століття промайнуло відтоді, коли разом з однодумцями, закоханими, як і я, у землю і в людей, натхненно зміцнювали колективні господарства, працювали, як підказувала совість. Після Багатого призначили мене начальником Верхньодніпровського районного управління сільського господарства. Згодом загальні збори знаменитого колгоспу імені Калініна Новомосковського району, де 17(!) трударів стали Героями Соціалістичної Праці, обрали мене головою правління. Працював також головою Новомосковської райдержадміністрації, райради, обирався народним депутатом України третього скликання, начальником Головної державної інспекції з карантину рослин України... І знову потім повернувся до рідної Миколаївки, до улюбленої справи — вирощувати святий хліб. Тепер колишній колгосп імені Калініна називається просто й символічно — СТОВ «Злагода». З сумлінністю і злагодою працюємо ми сьогодні в ім’я незалежної України та людей.

Особисте моє життя, дякувати Богу, склалося щасливо. Маю трьох чудових доньок, трьох улюблених онуків, дружину, берегиню родинного вогнища. Й хочеться ще трудитися, творити, мріяти, щоб щедро колосилася українська нива, щоб примножувалося добро на землі.