Коли біля монастирської церкви зустріла свою добру знайому Наталю, вжахнулась тим перемінам, які відбулися з нею за останні півроку. Від веселушки, яка любила жартувати, танцювати (в інститутські роки була солісткою ансамблю), не лишилося і сліду: 49-річна жінка з синцями під очима дуже схудла і постаріла. А чорна хустка, яку вона не знімає з літа, свідчить, що біль втрати не залишив її.
... Наталя і її невеличка родина готувалися до весілля меншого сина Сергія (запрошення на нього отримала і я). Купили вбрання й обручки для молодят, замовили кафе, домовилися про обряд вінчання у монастирській церкві. Хоча батьки наречених не з великими статками, але прагнули, щоб своє весілля діти запам’ятали на все життя. Наречений Сергій захотів матеріально допомогти батькам у приготуванні свята, тому взяв відпустку на основній роботі і поїхав на три тижні у Москву — на заробітки. Там саме працювали на будівництві котеджу його батько, старший брат Дмитро і двоюрідний брат Вадим. Роботи на об’єкті вистачало, тож вони були раді ще одній парі рук.
У червні стояла нестерпна спека і в Москві. Сергій на неї не зважав, працював як віл. Коли його намагалися зупинити, щоб трохи відпочив, казав: «Це у вас є час, а у мене лише три тижні. Я мушу виконати роботу, щоб зі мною розрахувались і я мав копійку на весілля».
У вагончик спати Сергій приходив пізніше за інших. Ось і той вечір не став винятком. Чули, як неподалік вагончика він ще розмовляв по мобільному з мамою та нареченою, яка вже була вагітна. «Щось мені важко у грудях, тисне, мабуть, стомився дуже. Нічого, завтра відпочину — Трійця ж. Збудіть мене вранці, хочу в церкву на службу піти», — сказав він рідним, лягаючи спати.
Але на службу Сергій не пішов, бо вранці, коли до нього кинулися рідні, був уже мертвий. Московські патологоанатоми констатували, що той мав серйозні проблеми з серцем, хоча ніколи на нього не скаржився... Тільки через п’ять днів тіло Сергія з Росії привезли додому (потрібно було багато довідок). І всі ці дні мама Наталя безутішно побивалася за сином...
Не минув цей біль і досі. Тому при спілкуванні старалася не торкатися цієї болючої теми, щоб не ятрити рану. Розпитую про тримісячну внучку Златку, яка народилася у жовтні. Обличчя Наталі на мить світлішає:
— Учора була за няньку. Любить, щоб їй співали, коли засинає. Така цікава вже. Бере мене за пальці рученятами і хоче сісти, але у неї це ще не виходить — замало сил. Коли стояла з нею біля дзеркала, вона так сміялася, дивлячись у нього. А я дивлюсь на неї і бачу маленького Сергійка — як дві краплі води із Златкою...
Пригортаю Наталю, намагаюся втішити, заспокоїти: мовляв, ви ще потрібні старшому сину, його треба одружити, дочекатися онуків. Але жінка не соромиться на сльози. «Мені здається, я уже там, на небесах, разом із Сергієм, а тут залишилася лише моя тінь», — зізнається Наталя.
Подумалося, що у такому ж становищі й матері, сини яких загинули під час АТО. Ніякі компенсації, допомоги не замінять їм дітей. Дуже хотілося б, щоб і політики, від яких залежить мир, це зрозуміли і пройнялися врегулюванням усіх без винятку конфліктів на Землі.
Рівне.
