Черкащанці Вірі Василівні Котовій 85 років. Із них двадцять вона передплачує і читає «Голос України».
— Дуже рада, — каже ветеран війни і праці, — що я вдруге виграла від улюбленої газети приз — канцелярське приладдя. Я за старим звичаєм пишу ще родичам листи, тож усе подароване мені знадобиться.
Автора цих рядків Віра Василівна зустріла гостинно, розповіла про життя-буття. Родом вона з Сибіру. Батько працював залізничником, і родина мандрувала за ним.
— Десь під містом Перм я і народилася у залізничному вагоні, — переповідає Віра Василівна. — Коли розпочалася війна, батька забрали на фронт. Більше ми його не побачили. З 16 років я пішла працювати на завод. Ми, тендітні дівчатка, вантажили цемент, стояли біля верстатів по 12 годин. Видавали нам по 800 грамів хліба. Мама з дому клала мені «обід» — два зварені качани кукурудзи. Пробула я на заводі до 49-го. А потім пішла працювати в їдальню — голодувати вже не було терпцю, хотілося наїстися...
Перший шлюб у Віри Василівни не вдався. Зате другий був щасливий. Вона зустріла українця, військовослужбовця Івана Цибенка, і переїхала з ним до його рідних Черкас.
— Уже немає на цьому світі доброї і благородної людини, яким був Іван Микитович, — хитає головою моя співрозмовниця. — А мені послав Бог довгі літа. Ви пробачте, що говорю російською, — каже, — мені вже пізно переучуватися. Але я ціную українську мову, цікавлюсь історією України, культурою. Допомагає в цьому «Голос України».
Черкаси.
