Продовжуємо розмову з відомою українською казкаркою Зіркою МЕНЗАТЮК. Сьогодні — про чари, які причаїлися в колядках, про патріотизм, що починається з вареників, та про книжки — як привід для розмови з дитиною... про війну.

«Зварю тобі борщику»

— Зірко Захаріївно, сьогодні багато хто замислився про важливість патріотизму. Навіть російськомовні батьки нині прагнуть виховати своїх дітей україномовними. А цього без казки не досягти...

— Відносно патріотичної літератури, то я вважаю, що вона має бути різною. І розважальною, і пізнавальною. Але має бути й книжка, яка пророщує оте національне, рідне... От книжка «Зварю тобі борщику». Про що вона? Здавалося б, ні про що. Каша, млинці, вареники, борщ... А вона насамперед допомагає нагодувати дитину корисною, здоровою їжею (замість солодощів і «коли»). З другого боку, страви — це цілий пласт народної культури: з ними пов’язані звичаї, загадки, прислів’я... Тож навіть через рідні страви, через розуміння рідних традицій виховується патріотизм. А ще — через сприйняття Києва як казкового міста. У нас можна зустрітися з казкою, навіть просто ідучи по вулиці. Після таких історій, як у моїх «Київських казках», дитя бачить своє місто інакше. 

«Макове князювання»

— Мені як мамі хотілося б передати дітям живі українські традиції, але в моєму дитинстві їх було обмаль. І тепер треба їх відроджувати із позаминулого покоління. 

— У мене є збірочка «Макове князювання» і казка «Три дні старого року» — про те, що свято треба створити власноруч. Іноді обставини складаються так, що нібито не до свята. Але все залежить від нас. Там прибереш, щось гарне поставиш, а до Великодня — крашанку чи писанку розмалюєш. Це і створює особливий настрій. Наприклад, була колись традиція — вмивати дівчат водичкою, в якій полежала червона крашанка. Колись я донечку свою так навчила, і Наталка вірила, що від того виросте рум’яною й гарною (а це неймовірно важливо для дівчинки — вірити у свою привабливість!). А Наталка так само навчила Яринку. Оце відчуття чарів допомагає чи ні, але настрій створює! І таких звичаїв дуже багато, і в кожному своя цікавинка... Узяти хоча б колядування й щедрування. Душа радіє, коли чую «Нова радість стала»! Тільки не «Дайте, дядьку, п’ятака» — це пародія на колядку. Діти повинні вміти колядувати, щедрувати й веснянки співати — і тим зачаровувати світ на добро!

— А ваша онучка Ярина від бабусі всі ці традиції перейняла?

— І не тільки від мене. Вона ходила у прекрасний колектив «Цвітень» при хорі ім. Верьовки (кер. Марія Пилипчак), де надзвичайно цікава система фольклорного виховання. Мала і колядки старовинні знає з глибинним значенням, і веснянки співає — увесь цикл фольклору моя Яринка опанувала завдяки «Цвітню».

— Але ж Ярина займалась і в «Пласті».

— Там також і традиції, і пісні вивчали. Та найбільше «Пласт» дає в плані самоорганізації і самодисципліни. Там виховують золоту молодь, лідерів, які вміють давати раду собі й іншим, протистояти негараздам. Я чекаю, коли вони доростуть і візьмуть у свої руки суспільну справу й керування державою. Бо вони організовані,  патріотичні і порядні люди!

«Як я руйнувала імперію»

— У 2014 році у вас вийшла книжка «Як я руйнувала імперію» (навіть повз назву її не пройти!). Писати для підлітків важче?

— Досі писала казки, повісті, а це взялася за реалістичну прозу. А ще тема така: політика, розвал Союзу, суцільні мітинги, стихія, підлітки (а це взагалі народ складний, колючий). Писалося важко... Коли в казці сюжет починає «буксувати», то якогось привида чи чортика виймаєш з кишені — і тут же прискорення, рух. Тепер, якщо сюжет не буде пружним, динамічним, то наші «діти екрана» не читатимуть! В якийсь момент дійшла до відчаю і спитала в дочки: чи є сенс продовжувати? Вона прочитала і не тільки вмовила продовжити, а й навіть радити мені почала. Наталка — з того покоління, яке підлітками з головою кинулися в цю революцію. З неї та її друзів я й писала «Імперію».

— Як розмовляти з підлітками на такі гострі теми?

— Підліткам уже можна розповісти ті реалії, які меншим діткам ще рано знати. Що таке демократія? Як живеться в країні, де нема свободи? Від багатьох чую, що цю книжку читають не лише підлітки, а й їхні батьки. Дорослі згадують, розповідають дітям, як проживали ці події — і їхні чада починають бачити в батьках не тільки тих, хто керує, щось вимагає і гроші дає, а й друзів! До речі, моя знайома прочитала «Імперію» сину-дошкільняткові. Я здивувалася: чи не зарано? А вона у відповідь: «А як я поясню дитині, що таке війна і чому вона розпочалася? Так, він не все зрозумів. Але про те, що треба, ми поговорили». Діти чують новини, збирають посилки, малюють воїнам листівки, переживають. Від них нічого не приховати... Мають бути книжки навіть про Голодомор, але з поправкою на вік і сприйняття. В «Імперії» я теж десь пом’якшувала певні жорстокі моменти, щось оминала. Але самі поняття донесла. Дітям подобається, коли з ними розмовляють всерйоз.

Місток до спілкування

— Тобто книжка має бути поштовхом поговорити з дитиною на певну тему?

— Я б сказала інакше. Мені завжди батьки уявляються моїми співавторами, а казка — це місток від батьків до дітей. Або батьки читають малюкові. Або він сам, але приходить до старших із запитаннями. Не завжди можемо зачепити дитину на розмову. А книжка дає цей поштовх до родинного спілкування. Раніше виховання перебирала на себе школа: щоб батьки не вчили  віри в Бога, традицій. Але школа має вчити, а виховувати повинні батьки. 

Фото з альбому Зірки Мензатюк.