Два роки тому у селі Піщаний Брід на Кіровоградщині відкрито меморіальну дошку на честь нашої землячки, учасниці національного визвольного руху періоду 1918—1922 років в Україні Галини Кузьменко — дружини і соратниці ватажка селянської армії Нестора Махна. Випускниця місцевої Добровеличківської семінарії Галина Кузьменко (1896—1978) працювала на освітянській ниві Гуляйполя — столиці самобутньої народної республіки, створеної батьком Махном. Вона проводила значну просвітницьку роботу серед селян, з її ініціативи відкривалися народні школи, бібліотеки — предтечі радянських лікбезів та робфаків.

На меморіальній дошці, встановленій на приміщенні професійного аграрного ліцею, зображено портрет Галини Кузьменко та легендарну кулеметну тачанку — геніальний винахід її чоловіка, оспіваний у народі, увічнений у бронзі та граніті. Кулеметні тачанки — то невід’ємна частина озброєння не тільки селянського війська, їх використовували формування інших армій.
Старше покоління пам’ятає художній кінофільм «Чапаєв». Його вважали класикою кіномистецтва, періодично показували у кінотеатрах, клубах міст і сіл усього Радянського Союзу, а з появою телебачення — на блакитних екранах. Творці-режисери фільму Васильєви за створення стрічки одержали Сталінську премію і по ордену.
Одним з ключових епізодів фільму, який зазвичай вимальовували на кіноафішах, було зображення тачанки з впряженою у неї трійкою баских коней, молодецького кулеметника, який косив лави «білих» смертельним свинцем. Кулеметну тачанку зробили символом непереможної Червоної Армії, про неї складали пісні, у Каховці Херсонської області їй поставлено величний бронзовий пам’ятник. Характерний приспів пісні:
Эх, тачанка-ростовчанка, 
Наша гордость и краса...
У повторному приспіві «ростовчанка» замінювалася на «полтавчанку». Слова ці обрано не тому, що вони легко римувалися з «тачанкою». Автори пісні виконали замовлення компартійного керівництва: вбити у свідомість громадян країни віру в те, що за встановлення радянської влади боровся весь народ, а міць Червоної Армії — робітничо-селянські бійці, на озброєнні яких була суто народна нескладна техніка — доступна, проста і грізна.
Візок став фортецею на колесах
Вона і справді була грізною, дуже маневреною і небезпідставно названа легендарною. Тільки Чапаєв гуляв Уралом не на кулеметній тачанці. Зовсім не випадково автор пісні прив’язує тачанку до Ростова чи Полтави, а пам’ятник їй встановлено на Херсонщині.
Що таке, власне, тачанка? У словнику знаходимо роз’яснення терміна. «Тачанка: в Україні та на Кубані — ресорний чотириколісний візок з відкритим кузовом для парної упряжі. Такий візок із кулеметом використовувався у кавалерії часів громадянської війни». Саме так — тільки в Україні та на Кубані, заселеній запорозькими козаками, селяни використовували такий вид транспорту. Згадаймо невмирущого Мартина Борулю. «Запрягай же свіжих коней, — каже він Трохиму-наймиту, — у нашу натачанку, та поїдемо зі мною у стан...» А дія комедії Карпенка-Карого відбувається в наших краях, її герої — наші земляки. Тачанка, або, як її інколи називали, натачанка, була в господарстві усіх заможних селян України.
Хто і коли встановив на тачанці кулемет, перетворивши чотириколісний візок на своєрідну фортецю на колесах? Цим винахідником був не хто інший, як знаменитий ватажок народного руху у 1918—1922 роках, селянський полководець-анархіст Нестор Махно, батько Махно — організатор справді народної армії. Причому такої, яка протягом майже п’яти років наводила жах на «білих» і на «червоних», і довгий час її не могли здолати ні царські генерали з вищою військовою освітою, ні більшовицькі полководці на чолі з Троцьким. У боротьбі зі своїми противниками Махно застосував незнану раніше тактику. Ось як згадує дії «батька» один з найближчих його соратників К. Герасименко: «Махно шляхом упертої та енергійної роботи майже непомітно зміг реорганізувати практично ватагу грабіжників у професійну армію. Він дійшов висновку, що необхідно діяти не тільки швидко, а головне, влаштовувати сутички подалі від залізниць, де противники використовували бронепоїзди з гарматами, або, як «батько» визначив, «перенести боротьбу з рейок на поселення, ліси і поля». Свою піхоту він посадив на чотириколісні легкі тачанки з встановленими на них кулеметами і, маючи чудовий кінний склад (коней постачали селяни), перекидав піхоту на тачанках з вражаючою швидкістю то на одну, то на іншу ділянку бою, з’являючись переважно там, де його менш за все чекали».
Перші кулеметні тачанки з’явилися у вересні 1919 року у тилу Денікіна на території сучасної Кіровоградської області. Маневреність «живої» техніки була неймовірною.
Розгромивши денікінський загін, скажімо, під Компаніївкою, Махно за годину був уже під Новоукраїнкою, на нього чатували у Глодосах, а він «виринав» у Піщаному Броді чи Добровеличківці. Треба було бачити, зазначає Герасименко, що коїлося у такі «махновські дні» в тилу Добровольчої армії Денікіна. Військова і цивільна влада розгубилися настільки, що ніхто і не чинив опору. При одній згадці про наближення Махна денікінці кидали все і в паніці тікали. Втім, так само, як і «червоні».
Фронт дій махновців розтягнувся на сотні кілометрів. Стурбований розмахом боротьби, Денікін намагався розбити народну армію. Проти Махна був кинутий корпус генерала Слащова, майже весь кінний корпус Шкуро і всі запасні частини, які були у Денікіна. Для ліквідації Махна зняли з фронтів кращі частини денікінців, але ліквідувати «батька» їм так і не вдалося, незважаючи на те, що кіннота Шкуро у перші десять днів сутичок з Махном втратила п’ятдесят відсотків коней. Під Перегонівкою Голованівського району махновці вщент розгромили військовий підрозділ, який очолювали три генерали царської армії. Воювати з тачанками у військових школах не вчили.
Армія батька Махна
На кінець 1919 року все, що групувалося навколо Махна, носило одну спільну назву: «Армія імені батька Махна». До її складу входила кавалерія числом у тисячу вершників, артилерія, що складалася із шести 3-дюймових польових гармат, допоміжних частин. Але основу армії становили кулеметні полки, тобто піхота, посаджена на тачанки. Їх у Махна було 800. На кожній встановлювали один-два кулемети, які обслуговувало від трьох до п’яти чоловік, включаючи кучера. У кулеметних полках налічувалося до 3500 бійців, а всього під началом «батька» перебувало більше п’яти тисяч махновців. Основу їх становили колишні матроси знищеного Чорноморського флоту, дезертири із Червоноїі та «білої» армій, а також селянська молодь.
Ось цій армії батька Махна і належить головна роль у розгромі Добровольчої армії Денікіна. Переконливим доказом цього є те, що уряд радянської Росії нагородив «батька» орденом Червоного Прапора. Це була друга найвища радянська нагорода у Махна: першого такого ордена він був удостоєний за взяття Катеринослава на початку 1919 року. Причому, це був орден під номером чотири! (Пізніше в офіційній радянській історіографії вважалося, що цим орденом був нагороджений командир Червоної Армії Ян Фабриціус).
Забігаючи наперед, зазначимо:
Нестор Махно мав три ордени Червоного Прапора, певний час він був єдиною людиною у більшовицькій армії, у кого була така кількість найвищих нагород.
Знамениті тачанки мали вирішальне значення у взятті «червоними» Криму. Тільки завдяки армії Махна вдалося захопити важливий Каховський плацдарм, з якого пізніше і почався оспіваний у піснях штурм Перекопу. Але пісня мала протилежне спрямування. Після того, як підступні керівники більшовиків утретє порушили укладені з Махном угоди, відступили від своїх обіцянок, «батько» назавжди порвав з ними і у 1920 році оголосив «червоній» Москві війну. Тривала вона майже два роки.
Тепер щодо згадуваних пісень. У пісні Матвія Блантера на слова Михайла Голодного «Партизан Железняк» є такі слова: «Веселые песни поёт Украина». Складені вони були про матроса Железняка, який йшов на Одесу, а вийшов чомусь до Херсона, про луганського слюсаря Ворошилова, який «водил полки по скошенным лугам», про «народного героя» Будьонного. Це начебто їхні подвиги увічнено у бронзі під Каховкою, у патріотичних творах, створених на замовлення комуністичної пропаганди. Образ Махна виписувався виключно як негативний, самого його вважали провідником озброєної банди. (Такою, відверто, вона й була у 1918 — до осені 1919 року).
Однак так вважали не всі. Звичайно, Махно далеко не ангел з крильцями, сучасники відзначали його часом нічим не виправдану жорстокість. Але хіба людянішими були більшовики, розстрілявши за непокору у тому ж Перекопі дві тисячі героїв-махновців, які взяли Крим, або застосувавши заборонений міжнародною угодою задушливий газ проти повсталих селян Тамбовщини.
Та з точки зору військової стратегії Махнові на той час не було рівних. Втікали під його ударами і Ворошилов з Пархоменком, і Будьонний з Примаковим. Один з найкращих денікінських генералів Слащов так відгукувався про Махна: «Оце я розумію, противник, з яким не соромно битися... Моя мрія — стати другим Махном». І народ дещо видозмінював слова пісні про тачанку: «Эх, тачанка-махновчанка...»
...У бронзову тачанку, встановлену на п’єдестал під Каховкою, впряжено четверо коней. Думаю, скульптори, готуючи ескізи пам’ятника, добре вивчили устрій тачанки. І знали, що вона має бути двокінною. Тож без втручання ідеологічної цензури не обійшлося. Монумент нічим не повинен був нагадувати легендарну українську тачанку. А разом з нею і зробленого радянською пропагандистською машиною ворогом народу Нестора Махна.
Юрій МАТІВОС, краєзнавець.
Кіровоградська область.