Перед вами унікальний знімок: народний артист Радянського Союзу Михайло Царьов (на знімку) декламує вірші з постаменту пам’ятника Слави у Полтаві. Та найцікавіше, що цей імпровізований концерт відбувся усього за кілька днів після визволення міста від німецько-фашистських загарбників, коли завітала сюди концертна бригада Малого театру Москви. Тоді вони отримали завдання «обслуговувати» військові частини Центрального та Степового фронтів. До складу групи, крім М. Царьова, входили В. Обухова, Т. Панкова, П. Березов, вокалістка театрального ансамблю О. Піроцька, баяніст О. Семенов, а також вокальний квартет під керуванням Я. Ціонського.
Ось як згадував цю подію сам Михайло Царьов:
— Фронт наш швидким темпом просувався на Захід, і від самого Курська ми «гналися» за армією, що наступала, і давали концерти під час привалів. У самому Харкові теж не затрималися, продовжували шлях на Полтавщину. Але фронт йшов і йшов уперед, на Захід. Ми їдемо в автобусі, прагнучи наздогнати потрібні нам частини. Безперервним потоком ідуть війська. Нарешті десь неподалік Полтави зупиняємося на пагорбі — поблизу розташувався на відпочинок один із підрозділів.
— Друзі, дамо концерт для наших сусідів, — пропонує наш бригадир В. Обухова.
Швидко спускаємося з пагорба і звертаємося з привітанням до бійців і офіцерів. Квартет співає «Козачу» К. Лістова. Я читаю вірш К. Симонова «Убий його!», заключні рядки якого зустрічають гучними оплесками. Співачка Піроцька виконує українські пісні, артисти Березов і Панкова — сцену побачення з комедії Островського «Одруження Бальзамінова». Концерт закінчується віршем М. Ісаковського у виконанні Обухової. Наші глядачі всідаються по машинах. Грізна лавина танків рухається далі, на Захід. І молодий сержант кричить нам на прощання: «До зустрічі! Хотілося б послухати ваш концерт у рідному Києві. Я ж київський!»
...Ми дісталися Полтави на третій день після відходу фашистів, коли вона ще горіла. Всі мости були підірвані. Довго кружляли, доки не в’їхали в місто через наведений понтонний міст.
Це чудове, потопаюче в зелені містечко, тепер постало перед нами спустошене і розорене.
— Два роки і п’ять днів ми перебували під фашистським гнітом, — ось перші слова, які почули від полтавця — високого, змарнілого діда зі скуйовдженою сивою бородою.
— Я вчитель, — казав він, і все повторював: — Два роки і п’ять днів. Це треба зрозуміти — два роки і п’ять днів!.. Вони вивезли мою шістнадцятирічну доньку...
Дивом уцілів у Корпусному саду пам’ятник Слави. Саме тут 26 вересня ми дали перший концерт для воїнів гарнізону і жителів Полтави.
...Величезна площа. Багатотисячний натовп. Сценічними підмостками служать гранітні уступи пам’ятника. У нашому розпорядженні немає радіопідсилювачів. Чи почують нас? Адже один подих десяти тисяч глядачів може заглушити слова читця. Але панує незвичайна тиша.
— Здається, я вперше зрозуміла, що таке людська увага, — шепоче мені Варвара Обухова.
І справді, ще димить місто, і повітря просочене димом, а полтавці зі сльозами радості вперше після двох кошмарних років знову слухають вільне слово і рідну пісню.
І в Полтаві, і після Полтави, там, біля берегів сивого Дніпра, дали ми ще багато концертів. Нас слухали люди, які звільнили Лівобережну Україну і накопичували сили, щоб форсувати велику ріку. 30 днів ми провели в діючій армії, нашими слухачами стали десятки тисяч воїнів... Це був справжній тріумф! А коли рушили назад до Харкова, я не припиняв дивуватися: ще напередодні, коли бачили зруйновані міста, дороги, мости, нам здавалося, що потрібні десятиліття для їх відновлення. Але якщо в перших числах жовтня 1943 року ми могли залізницею від Москви доїхати лише до Тули, то наприкінці сіли у московський поїзд уже в Харкові... У цьому швидкому відновленні відчувалася наша велика сила.
Фото з архіву автора.
