Хоча по війні минуло 65 літ, досі відкриваються невідомі її фрагменти. Вони вчать бути уважнішими до своїх близьких, які пройшли війну задля того, щоб жили ми з вами. Ось дві такі історії з Хмельниччини.
Недільного дня біля двору голови Чабанівської сільради Ігоря Сендзюка пригальмувало авто. Господар гукнув: «Нічого не продаю!» Бо вихідними до їхньої віддаленої Чабанівки заїжджають хіба що заготівельники худоби чи інші торгівці. А гості вже ступили на поріг. Почувши, хто вони, Ігор Ананійович аж сторопів: люди проїхали пів-України, щоб побути кілька хвилин на могилі рідної людини.
Івану Ратушному з Папужинців Тальнівського району Черкаської області вже 83 роки. Проте чоловік пустився в далеку дорогу на Хмельниччину. Якось так складалося життя, що молодшим не мав часу побувати в місцях, при визволенні яких загинув рідний брат Василь. Похоронку в родині Ратушних не раз витягали зі сховку, та їхати в Чабанівку не вдавалося. Про мрію зустрітися бодай із братовим надгробком Іван не раз казав своєму молодшому колезі, який змінював його на колгоспній автівці. Але то жнива, то посівна, то інші клопоти. «Невже отак і помру, не зустрівшися з Василем?!» — гірко казав собі літній чоловік. «Я завезу вас, Іване Івановичу», — сказав йому одного разу колишній напарник.
Зазвичай на такі гостини люди вибираються на Дев’яте травня. Тут же гості прибули неждано. Але в Чабанівці шанують пам’ять про визволителів не тільки на День Перемоги. Уже 20 років тут діє народний музей, де багато матеріалів про минулу війну. Голова привів гостей до музею, де учениця сільської школи Ганна Кушнір провела для них екскурсію. Підійшли й інші чабанівчани. Учителька Ганна Смолінська прийшла сфотографувати гостей. Гостя провели до пам’ятника й на місце бою. Іван Ратушний передав до музею копію похоронки. Про його брата тут не було документів, як і про багатьох воїнів, котрі полягли за Чабанівку. Понад 70 бійців загинуло тут. Коли вигнали німців із села, сіли святкувати перемогу. Як виявилося, рано. Німці повернулися, зав’язався жорстокий бій. Спочатку загиблих поховали в кількох місцях у Лисківцях. Та за керівництва місцевим колгоспом Григорія Пантелея в центральному селі Чабанівці Кам’янець-Подільського району спорудили величний пам’ятник і перепоховали всіх визволителів в одну братську могилу. Це місце завше доглянуте, в квітах.
Приїзд Івана Ратушного спонукав сільраду ще раз переглянути списки визволителів села. Бо багатьох прізвищ немає на пам’ятнику. Тепер вони там з’являться. А брат героя, який віддав життя за Чабанівку, зі спокоєм у душі повернувся на рідну Черкащину. Хоч на старості літ, а таки зустрівся з Василем, виконав обов’язок перед братом.
...Григорію Гордійчуку з села Ленківці (нині Шепетівського району) було 20 років, коли в 1939 році Грицівський райвійськкомат призвав його до Червоної Армії. Він міг повернутися зі служби, але почалася війна. Не раз йому в очі заглядала смерть, але юнак ніколи не пасував перед небезпекою. І якась сила оберігала його. Повернувшись після перемоги додому, Григорій не хвалився подвигами, навіть у колі родини. Найбільшою нагородою для нього було, що залишився живим, з того пекла повернувся в рідне село.
Григорія Яковича немає з нами вже 17 років. Його син Валерій Григорович, який працює в Кам’янці-Подільському керівником комунальної служби єдиного замовника й обраний депутатом міськради, вважав, що знає про батька все. Та цьогоріч натрапив на цікаві документи, що стосуються батькового подвигу, — в електронному банку документів «Подвиг народний», який доступний усім. Тут виставлена електронна копія представлення Григорія Гордійчука до нагородження орденом Червоного Прапора.
«Тов. Гордійчук, знаходячись на фронті, з 11 серпня 1942 року на Моздокському напрямку, виконуючи поставлені командуванням завдання, своєю батареєю знищив у районі Кизляра дві переправи через ріку Терек. 6 вересня батарейним залпом у тому ж районі знищив три танки, шість автомашин і до двох рот піхоти противника. 8 вересня 1942 року знищив до роти піхоти, три танки, 15 автомашин... Товариш Гордійчук заслуговує на урядову нагороду — орден Червоного Прапора. Командир 273 ГИМ гвардії капітан Савінкін, воєнком 273 ГМД, гвардії політрук Зориня».
— У тому ж банку є документи про нагородження батька медаллю «За бойові заслуги», — каже його син, Валерій Гордійчук. — А він не розповідав нам про це. Поки живі ветерани, розпитайте їх про їхні бойові дороги. Як шкодую я, що не знав раніше про його подвиг.
