Навряд чи міг передбачити, що офіційне звернення директора Інституту біографічних досліджень НАН України Миколи Желєзняка — підготувати до сьомого тому «Енциклопедії сучасної України» інформацію про професора Діонісія Олександровича Джовані — ще раз переконає у мудрості стародавніх греків, що «вивчати історію — це як вступати до Егейського моря: крок, ще один крок, а потім безодня!».

У глибини Егейського моря...

Повернувши, або, скоріш, піднявши на пантеони слави України через опублікування в енциклопедії біографій не одного десятка славетних постатей, які прославляли націю у світовому вимірі на ниві науково-освітньої агрономії, можу стверджувати, що перебіг творчого життя, одіссея Д. О. Джовані (Джованні, Джиоанні) є унікальною і заслуговує на написання не однієї монографії, а тим паче художнього твору в стилі англійського письменника Джона Голсуорсі «Сага о Форсайтах» чи створення кінофільму. Переплетення різних подій і навіть епох своєрідно вплинуло на всі складники діяльності цього видатного українського вченого, педагога та одного із організаторів агромеліоративної дослідної справи в Україні у 20—30-х роках минулого століття. Пошук достовірних документів про Діонісія Джовані та його родину тривав п’ять років...

У архівах країни, а також у різних повоєнних довідниках та енциклопедіях дані про Д. О. Джовані майже відсутні. А анкетні — на двох сторінках — випадково знайшов у ЦДАВО України серед документів про працівників Наркомзему УСРР. Що сприяло встановленню основних віх життя і діяльності Джовані в Україні на 6 листопада 1927 р., точніше на час заповнення анкети. В ній його рукою написано, що він — українець, народився 1886 року в Одесі. Згодом з’ясувалося, що батько Джовані — італійський емігрант та одеський купець Алесандро Джіоанні. Прізвище Діонісія Олександровича в Україні згадується як Джовані або Джованні — у наукових працях. У 1894—1905 рр. він навчається в Одеській гімназії, а після її закінчення — на сільськогосподарському відділенні Київського політехнічного інституту, де одержав диплом ученого агронома із спеціалізацією культуртехнік.

Служити вітчизні

Департамент землеробства направляє його до Німеччини та Голландії — у провідні аграрні науково-освітні центри з вивчення культури боліт. Практику іноземних стажувань департамент запровадив з метою, щоб після повернення додому молоді амбітні люди, котрі оволоділи новітніми знаннями, приступили до виконання показових меліораційних робіт в імперії. Передовсім їхній хист спрямовувався на осушення земель, які планувалося використовувати для вирощування кормових культур. Пізніше перебування Джовані в Німеччині мало не коштувало йому життя, а 1943-го врятувало від загибелі...

Ставши практично одразу обізнаним фахівцем меліораційної справи, Джовані отримує призначення на роботу спочатку фахівцем, а згодом — старшим фахівцем з культури боліт і луківництва Департаменту землеробства у Новгородській губернії. На цій посаді він — і в часи тимчасового уряду О. Керенського, а пізніше — вже при Новгородському Губземкомітеті включно до 1918 року.

Перший «новгородський» період життя Джовані вдалося встановити за науковими публікаціями вченого, що зустрічаються у фондах галузевого депозитарію сільськогосподарської та лісотехнічної літератури — Державній науковій сільськогосподарській бібліотеці НААН України та деяких інших. Він активно працює, пише наукові праці, організовує в губернії щорічні курси, лекції для селян з культури боліт і луківництва; бере участь у різноманітних сільськогосподарських та кустарних виставках. А також закладає понад 125 дослідно-показових ділянок по всій губернії; організовує прокатні пункти меліораційних машин і знарядь. Перелік його професійної та просвітницької діяльності займає кілька сторінок. Незадовго до першої світової війни, за фінансового сприяння Департаменту землеробства, відвідує Швецію, Данію, Німеччину. Після чого в Новгороді Джовані розпочинає викладацьку діяльність у знаменитій своїми випускниками Кавалерійській школі міста Боровичі.

У Новгороді Діонісій Джовані знайомиться і згодом одружується на доньці відомого місцевого краєзнавця та літератора Слезскінського — Ксенії. Після його передчасної смерті вдова Зінаїда Попова, піаністка, змогла дати освіту лише Ксенії, а іншим трьом донькам — ні. Одна з них, Олександра, згодом помирає, інша Юлія — стане відомою піаністкою і буде розстріляна гестапо у Харкові як комуністка й активна учасниця опору. Остання — Людмила помре під час Ленінградської блокади.

Звільнити — як шкідника та саботажника...

Наприкінці 1918 року Діонісій Джовані — вже визнаний фахівець меліораційної галузі — повертається до Києва. Тут до 1924 року керує профільним підрозділом в Укрдержспирті. Але по-справжньому його організаторський талант і науково-освітній потенціал на ниві державотворення розкривається після переїзду разом із дружиною і маленькою донькою Людмилою до Харкова на початку 1924 року, оскільки досвідний відділ Народного комісаріату земельних справ УСРР, в якому він працював провідним спеціалістом з меліорації, переїхав до нової столиці. Він стає одним із розробників першого п’ятирічного плану НКЗС УСРР щодо проведення осушувальних робіт.

Джовані ініціює відродження вітчизняної селекції і насінництва кормових трав для потреб луківництва на осушених землях на базі Малозагірської насіннєвої та Казаровицької лучної станцій. Активно репрезентує проблеми агромеліорації і шляхи їх розв’язання на республіканському і союзному рівнях. Власне бачення майбутнього соціалістичної меліорації у 20-х роках минулого століття Джовані втілює у розробку 14 законодавчих та регламентуючих документів. Крім праці у виробничому підрозділі Наркомату, Діонісій Олександрович працює у його науково-консультаційній раді, а за сумісництвом — спочатку викладачем, а потім професором інженерно-меліоративного факультету Харківського сільськогосподарського інституту імені Х. Раковського.

Після переїзду інституту до Одеси Джовані переходить на роботу до нього на постійній основі як керівник агромеліоративної частини, а згодом — заступником директора. Бере активну участь у конференціях та з’їздах — доти, поки 1934 року не з’являється унікальний наказ директора інституту Онищенка: «З метою покращення роботи ВЦІНУ та очищення його від класових ворожих елементів, що вели підривну роботу в інституті як у своїх теоретичних постановах, так і в ставленні до практичної роботи, звільнити з 1.02.1934 р. зав. сектором агромеліорації проф. Джовані Д. О. — як шкідника та саботажника із внесенням до трудової книжки та притягненням до судової відповідальності»...

Про подальшу долю Джовані я довго не міг нічого знайти в тогочасних документах. Але звернув увагу: чимало його колег, яких спіткало таке само лихо, щоб уберегтися від репресій 1933—1934 рр., переїжджали до Ленінграда чи Москви. Так само вчинив і Джовані. В Ленінграді мешкала його донька Людмила, яка навчалася тут у художній школі для обдарованих дітей. Але, незважаючи на сумлінну працю, низку наукових праць про «переваги соціалістичного ведення меліорації», а особливо — про використання осушених земель, Джовані та його дружину 1939 року виселяють з Ленінграда на два роки як політично неблагодійних, а також за зв’язки з «фашистськими пройдисвітами»...

Вижити будь-що?

Він знову потрапляє до Новгорода, тепер уже на поселення, де працює завідувачем створеної ним самим дослідної станції «Болотна». Там його застає Велика Вітчизняна війна, що радикально змінила подальше життя Джовані. Цей період його біографії тривалий час неможливо було дослідити, незважаючи на численні звернення до СБУ та МВС України, а також ФСБ та МВС Росії. Частково й через те, що шукав Джовані (Джованні), а потрібно було — Джиованні. Допоміг Інтернет, який дав і вже нове прізвище, і неочікувані відомості про нього самого після 1941 р. — аж до самої смерті у віці 85 років, як з’ясувалося, в Англії в 1971 р.

Допомогла в цьому серія публікацій відомого російського дослідника історії Новгорода часів Другої світової війни професора Б. М. Ковальова. З’ясувалося, що серед бургомістрів Новгорода впродовж німецької окупації найдовше — з лютого 1941-го до самого визволення міста від фашистів у 1943 році — цю посаду обіймав тепер уже професор... Джиоанні Д. О. Паралельно продовжуючи дослідження та очолюючи дослідну станцію «Болотна».

Нині важко брати на себе відповідальність щодо свідомого вибору вченого співпрацювати з окупантами. Можливо, це було лише цілком зрозуміле бажання вижити будь-що. Адже робота давала можливість харчуватися і вільно пересуватись. Як пише Б. М. Ковальов, серед цих людей були такі, що, пройшовши сталінські табори та тортури, після приниження виселень, мріяли про кращу долю для себе і родини. Навіть якщо гарантами майбутнього були окупанти. Позиція Джовані в цій ситуації скоріш за все була прагматичною та опосередкованою як до нової влади, так і до тих, хто з нею боровся — у форматі вислову Л. Кравчука «поміж крапель»...

Тому, мабуть, Джиоані так довго й протримався на посаді бургомістра і не був розстріляний окупантами за зв’язки з партизанами чи непокору. Аж до весни 1943 року, коли він почав, у міру можливості, допомагати партизанам — харчами. І не тільки: він надав їм деталізований план боліт області. Візник станції Ячевський «доповів» про це кому слід. Враховуючи високу посаду обвинувачуваного, для визначення провини і запобіжного засобу засідав військовий трибунал. І треба ж такому статися, що його головою був німецький генерал-майор Теодор Шерер, який упізнав у бургомістрі, що завинив, свого... колегу по курсах підвищення кваліфікації культуртехніків у Німеччині в 1914 році! Завдяки йому з Джовані зняли обвинувачення. Власне, Шерер зберіг ученому і його родині життя.

Перед визволенням Новгорода Джовані разом з родиною переселяється до Прибалтики, а згодом, 1944-го, — до Німеччини. Після краху фашизму він переїздить до Англії, де до кінця життя обіймає посаду провідного консультанта з питань меліорації Міністерства сільського господарства.

Творчу славу своєї сім’ї продовжила єдина донька українського вченого — Людмила Олександрівна фон Трапп, якій нині 91 рік. Після війни вона, випускниця Ленінградської художньої школи, познайомилася з польським офіцером на британській службі з австрійським прізвищем Трапп, за якого вийшла заміж. У післявоєнній Англії розквітнув її художній талант портретистки. Її роботи досить швидко отримали визнання у вищому світі Об’єднаного Королівства. А коли їх побачила королева-матір, то запросила Людмилу до Букінгемського палацу — стати придворною художницею.

Невідкриті сторінки 

Серед робіт Людмили фон Трапп широке визнання отримав портрет п’ятирічного принца Чарльза, який той вважає кращим, створеним у дитячі роки. Під час роботи над портретом маркізи Елізабет Таунсент Людмила знайомиться, а потім тривалий час приятелює з Уїнстоном Черчіллем. Високі гонорари дали можливість сім’ї Людмили Олександрівни придбати садибу в Португалії на березі океану, який їй дуже нагадував Крим. Вона завжди фінансово допомагала співвітчизникам репрезентувати власний мистецький хист в Англії. Так, перший концерт радянського поета та виконавця Олександра Галича у Британії пройшов не тільки за її сприяння, а й у її будинку. Не менш вагомим був її внесок у визнання таланту відомої російської художниці Зінаїди Серебрякової.

Онуки Діонісія Олександровича — Джордж — художник, як і його мати, а Джон — професор математики Кембриджського університету, добре володіють російською мовою. Цілком можливо, що невдовзі вони побувають в Україні, щоб ознайомитися з творчим доробком свого діда в Україні на ниві науки та освіти, про який навряд чи багато знають. А можливо, вони також репрезентують художній талант доньки України — баронеси Людмили фон Трапп і творчі надбання діда на ниві меліорації в англійський період життя.

Тим часом невдовзі мій аспірант Юрій Довгорук захищатиме кандидатську дисертацію про внесок професора Д. О. Джовані у становлення і розвиток агромеліораційної дослідної справи в Україні у 20—30-х роках XX ст.

Коли матеріал було зібрано, випадково натрапив на оригінальне видання відомого російського історика В. М. Чувакова «Незабытые могилы». Тут є інформація про могилу на цвинтарі з написом: «Діонісій Олександрович Дольчі-ді-Джіованні, який помер 23 жовтня 1971 р. у Лондоні». Сподіваюся, нові відкриття щодо Діонісія Джиоані — попереду. Адже залишилося ще багато недосліджених сторінок його життя, зокрема впродовж 1939—1943 рр. Як, до речі, й англійський період після закінчення Другої світової війни. Невже генетична обережність, що виробилася ще за часів утечі батька з Італії від Джузеппе Гарібальді, допомогла його сину знайти «порозуміння» з НКВС, гестапо та англійською розвідкою водночас?! Але це, як кажуть в Одесі, зовсім інша історія, яка не має стосунку до зробленого Діонісієм Джиоані для України...

Віктор ВЕРГУНОВ, доктор сільськогосподарських наук, професор.

Державна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН України.