Олекса Влизько — з когорти людей, до яких усе приходить рано: і слава, і смерть. У 19 років він видав першу збірку поезії «За всіх скажу». Приурочив її до конкурсу з нагоди 10-річчя Жовтня і одразу отримав премію Наркомосу УРСР. Кажуть, у ті часи був такий анекдот: «Ідуть вулицею Павло Тичина і Володимир Сосюра та перемовляються: «За що всі так люблять Олексу Влизька?» — «Бо він молодий, а вже має бороду з лаврового вінка Державної премії...» А ще Олекса Влизько став наймолодшим письменником із Розстріляного безсмертя. І одним із п’ятьох, чиє ім’я пізніше згадала Українська Радянська Енциклопедія.

«У фашистських настроях дійшов до такого!»

«З 1929 року я входив до складу українсько-націоналістичного угруповання фашистського напряму, куди був залучений письменником Шкурупієм... Про те, що Шкурупій збирається кинути бомбу на одній з міських площ, він мені сам особисто казав...» — це витяг із зізнання Олекси, яке увійшло до справи, що зберігається під архівним номером 215 101. У ній фігурувало двадцять дві особи, серед яких батько й сини Крушельницькі, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Михайло Оксамит тощо. В історію цей процес увійшов як справа «Об’єднання українських націоналістів». У довідці по справі пояснюється, що заарештовані особи брали участь у створенні «українських філіалів закордонної терористичної організації ОУН». Згідно з розробленою легендою, якою довгий час пояснювалась доцільність арешту і знищення кращих українських письменників, центральна організація в Берліні, очолювана полковником Коновальцем, 1934 року «перекинула в Україну емісарів із завданням організувати на території України філіали ОУН, головним завданням яких, крім агітації, шкідництва та саботажу, був терор проти вождів компартії. За короткий термін указаним емісарам вдалося із залишків розгромленої 1933 року бойової контрреволюційної організації УВО створити низку терористичних груп (у Києві, Харкові, Одесі та інших містах), розпочати підготовку терактів. У листопаді 1934 року злочинну діяльність терористичних груп ОУН було припинено органами УГП НКВС УРСР».

Із зізнання Олекси Влизька:

«У своїх фашистських настроях я дійшов до того, що, будучи в клубі в Одесі, сів на бюст Леніна. Був тоді п’яний. Також п’яним написав записку, що є у справі, про те, що сяду на бюст Сталіна».

Вищезгадану записку під час обшуку знайшли в київській квартирі Гео Шкурупія. «Сьогодні я сяду на бюст Сталіна (Сосо Джугашвілі). Ол. Влизько». До кримінальної справи її долучили як «памфлет на Сталіна» і «документ, що характеризує» Шкурупія, який вчасно не заявив про контрреволюційний намір Влизька, та Влизька — як «вищий прояв фашизму». Навіщо Шкурупій зберігав ту записку, не відомо. Чи вирішив притримати для «хохми», чи просто забув про її існування. Навіщо її писав Олекса Влизько — цілком зрозуміло. Зі знайомими він спілкувався або через записки, або з допомогою міміки й жестів, бо був глухонімий.

Зараз би про Влизька сказали, що він майстер епатажу. Сучасною мовою — сам собі іміджмейкер. Може, звідси взявся і футуризм. Може, тому він оспівував море, хоча виріс у лісі. Щоб привернути до себе увагу, Влизько голився наголо, видирався на пам’ятники, стрибав із мосту, нелегально перетинав радянсько-іранський кордон... 1927 року газети написали, що Олекса Влизько втопився у Дніпрі. Провідні критики відгукнулися пишними некрологами. В газеті «Комуніст» Володимир Коряк назвав Влизька «українським Пушкіним». Та з’ясувалося, що чутки про смерть Влизька дуже перебільшені. Й перебільшив їх сам Влизько, якому захотілося почути, що про нього говоритимуть після смерті.

Власне, навіть у глухоту Влизька вірили не всі. Вважали її черговим розіграшем.

Насправді він привертав увагу вже самим існуванням. Молодий, безперечно, талановитий юнак, міфологізований ще за життя, і не в останню чергу ним особисто. Ніхто не знав, звідки він узявся і чому оглух. Подейкували, нібито глухота стала ускладненням після скарлатини. Ходили чутки, що народився Влизько десь поруч із Одесою, але невідомо, якого дня і року. Пізніше УРЕ писала, що — в селі Коростені Новгородської області (якого насправді немає на карті). Серед можливих батьківщин називалися село Сигнаївка на Київщині й саме місто Новгород. Крапки в цьому питанні поставили вже сучасні дослідники творчості Олекси Влизька. Зокрема, Федір Степанов, якому пощастило розшукати його молодшого брата — Олександра Влизька.

«Я — ідеологічно витримана людина»

Отже, Олекса Влизько народився 17 лютого 1908 року на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії. Батько Федір Костьович був родом із Сигнаївки (на Черкащині). Чому доля занесла його до Новгорода, не відомо, але саме там, співаючи в церковному хорі, він познайомився з майбутньою дружиною і матір’ю трьох його синів Марією Іванівною Григор’євою. З нею, ставши дияконом, перебрався на нову службу до Боровйонки. Як зазначає Михайло Слабошпицький, тоді сімейство називалося Влізькови, про що є записи й у церковних книгах. До слова, Олексу й Олександра хрестив отець Олексій, майбутній патріарх Московський і всієї Русі Олексій І.

1917 року батько отримав парафію недалеко від рідної Сигнаївки, і сім’я перебралася до України. За спогадами Олександра, хлопці весь час проводили в лісі, повертаючись додому, тільки щоб переночувати. Але взимку 1920 року сталася біда. Брати розважалися на льоду, і несподівано наймолодший Авенір утрапив в ополонку. Олекса та Олександр кинулися на порятунок і також опинилися у воді. Авеніра вони витягли, але всі заслабли. Авеніра хвороба перемогла: він помер за кілька днів. Олександр із двобою вийшов переможцем. А Олекса, відвоювавши себе в смерті, розплатився слухом. Поступово погіршилася і його мова. З часом Олексу перестали розуміти навіть рідні.

Відтоді він спілкувався з ними на папері. І з того часу занурився у книжковий світ, закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти, почав писати вірші. Спочатку російською. Потім із допомогою словників удосконалив українську, яку йому пощастило чути на власні вуха лише три роки.

Хрещеним батьком у літературі для Олекси Влизька став Борис Антоненко-Давидович, який першим надрукував у київському журналі «Глобус» вірш глухонімого поета. Це був 1925 рік. Влизько одразу став модним поетом. Газети й журнали з радістю публікували вірші початківця. Його хотіли бачити й у літсалонах, і в літоб’єднаннях. Уже за два роки після першої публікації Влизько отримав Державну премію...

Нині репресованих у 1930-х роках українських письменників прийнято називати борцями за незалежність України. Насправді Олекса Влизько щиро вірив у комуністичну ідею, сповідував ідеали Леніна і майбутнє України бачив у складі СРСР. Поступово відійшов від футуризму. Його вірші, як і раніше, талановиті, дедалі більше скидалися на радянські агітки. Брат Олександр розповів Федору Степанову, що Олекса визначав свою позицію чітко: «Я — ідеологічно витримана людина». Його погляди не змінилися навіть, коли 1931 року було заарештовано Олександра. Майже п’ять місяців той провів у Лук’янівській в’язниці, звинувачений у приховуванні соціального стану, бо в документах написав, що батько — службовець, а не священик.

Олекса Влизько залишався чи не останнім у письменницькому середовищі ідеалістом, який вірив новій системі. «Юна, чиста, світла душа! Він теж належав до тих, кого не можна купити «за панство велике, за лакомство нещасне», — згадував про нього Анатоль Галан (український письменник, після Другої світової емігрував до Аргентини, а пізніше до США). Зламним для нього став 1933-й рік. «Були на селах? Бачили, що робиться?... Кращих господарів знищили, а решту загнали в кошару, і їсти не дають. Читали Панчову «Маму, що мусить умерти?» Зануда він, хоч і добрий письменник. Морду б йому набити тією новелою. Я комсомолець, але хай вони йдуть під три чорти з таким соціалізмом. Паскудство!» Це спогади Галана, вміщені у «Буднях совєтського журналіста». Влизько писав це на клаптиках паперу, після рвав і палив у попільниці. Він більше не міг стримувати розчарування. Повідомив Галану, що їде до Києва «писати історичну поему, а про сучасність хай пишуть інші!»

Влизька заарештували 6 листопада 1934 року. Після вбивства Сергія Кірова 1 грудня 1934 року Йосип Сталін особисто підготував постанову, згідно з якою на слідство зі звинувачення в тероризмі або його підготовці відводилося десять діб. Уже через три дні після вбивства Кірова газета «Правда» повідомила про викриття терористів, більшість з яких в УРСР виявилися представниками інтелігенції. Не даремно Сталін попереджав, що інтелігенція «не заслуговує довіри». Зі «справи ОУН» в Україні по суті розпочалася епоха терору. Вже 14 грудня 1934 року «комендант НКВС УРСР Шашков... на підставі наказу народного комісара внутрішніх справ УРСР т. Балицького, згідно з вироком Виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР привів вирок у виконання над засудженими до вищої міри соціального захисту — розстрілу». У списку, опублікованому разом із вироком у газеті «Правда», посеред 14 прізвищ було й Влизькове.

Замість епілогу

...Справи репресованих почали переглядати 1956 року. 29 травня письменник Андрій Головко дав такі свідчення слідчому: «Влизько Олексій був молодим обіцяючим поетом, який багато не встиг зробити. У його творах можна відчути певний байронізм, але політично, як на мене, вони були витримані. Влизько був цілковито глухий і німий; так що його твори читалися іншими особами. Зазвичай з ними розмовляли тільки на пантомімах».

У висновку слідства від 5 квітня 1958 року записано: «Влизько засуджено безпідставно. З матеріалів додаткового розслідування видно, що колишні співробітники НКВС Пустовойтов і Грушевський, що здійснювали розслідування цієї справи, засуджені за провокацію в оперативно-слідчій роботі й фальсифікацію слідчих справ... Свідок Головко показав, що Влизько був цілковито глухий і німий, проте на попередньому слідстві і в судових засіданнях його допитували без перекладача... Висновок — вважати Влизько не осудним».