Знайома з родиною, релігійно-духовний устрій якої засвідчує дієвість закону про права людини та свободу віросповідання. Однак, на жаль, свобода вибору релігії не завжди дорівнює порозумінню і злагоді. Як в окремій сім’ї, так і в державі.

Моя ровесниця Олександра — велика патріотка і прихильниця УПЦ Київського патріархату. Вона, педагог за фахом, співає у церковному хорі, викладає у недільній школі, здійснює разом з вірянами паломництва у близькі і далекі святі місця.

Її мама, Валентина Василівна, відвідує храм УПЦ Московського патріархату. 

Син Валентини Василівни і Олександрин брат, Сергій, програміст, кілька років тому захопився вченням Будди. Сергієву віру сприйняли у родині негативно. Він ще глибше занурився у філософію Сходу і став байдужим до рідних. Додому приходив тільки ночувати, усамітнюючись у своїй кімнаті. «Колись дружна, щаслива сім’я перестала існувати, з гіркотою ділилася зі мною Олександра. — Уявляєш, навіть тато, досі байдужий до релігії, почав відвідувати зібрання рунвірівців... (РУН-віра — одна з течій язичництва. — Авт.) — Мені тепер не хочеться повертатися ввечері додому», — витирала очі подруга.

Драма родини, про яку я розповіла, ілюструє драматизм, а то й трагедію всієї нашої країни, де релігійний плюралізм роз’єднує, розмежовує, розриває суспільство. Непоодинокі, на жаль, а типові ситуації, коли в одному селі одна релігійна громада йде проти іншої. Коли у конфлікт втручаються священнослужителі. За ними — політичні сили, котрі стоять по різні боки «барикад». Не осторонь залишається й влада, яка також втягується у суперечки.

Ми можемо тільки з білою заздрістю дивитися на наших братів-слов’ян: поляків, чехів, болгар, сербів, які мають незалежність своїх держав і одну незалежну, соборну церкву. Одна віра, одна релігія згуртовує, зцементовує народ, робить його сильнішим і мудрішим.

...На початку романтичних 90-х років минулого століття, коли, здавалось, ще крок-другий і за проголошенням незалежності України утвердиться й канонічна автокефалія Української православної церкви, у «Голосі України» автор цих рядків надрукувала звернення до державних мужів, інтелігенції, громадськості, побудувати у першій історичній столиці Української держави, у гетьманському Чигирині, міжконфесійний храм національного примирення і єднання. Церкву-монумент народним героям-лицарям, які протягом століть воювали, боролись і поклали голови за матір-Україну. І щоб біля його підмурівок покласти пригорщі землі, привезені з усіх святих українських місць, а навкруг храму закласти Сад Соборності України — 25 дерев-символів нашої єдності.

Ідея ця сподобалася багатьом. Навіть керівникам держави. Митці пропонували проекти міжконфесійного храму. Один раз урядовці, народні депутати, представники з усіх областей держави збиралися у Чигирині, щоб закласти Сад Соборності України. Чекали на приїзд прем’єр-міністра В. Ющенка, котрий також, ніби, загорівся цим задумом. Однак Віктор Андрійович передумав тоді їхати до Чигирина, а пішов на «зелений» суботник у Києві разом з Президентом Л. Кучмою. Як у нас водиться — немає великого начальника — немає і справи. Задуманий Сад Соборності, у вигляді географічної карти України, навесні 2001-го року, не було закладено. Як, на жаль, і в наступні роки.

Проте, гадаю, ідея ця не вмерла. Сьогодні Чигирин має відтворені гетьманську резиденцію великого державотворця, дипломата і полководця Богдана Хмельницького, фортецю гетьмана Петра Дорошенка, унікальні музейні комплекси. Гетьманська столиця готується у 2012-му році, на високому рівні, з участю іноземних посольств тих країн, котрі ще у сімнадцятому столітті мали дипломатичні зв’язки з Українською козацькою державою, відзначати 500-ліття свого заснування. Тому побудова у славному Чигирині міжконфесійного храму національного примирення і єднання, створення Саду Соборності України — знову на часі. І він, історичний час, чекає на своїх творців і героїв.

На знімках: Свято-Троїцький собор у Черкасах; макет проекту міжконфесійного храму національного примирення і єднання заслуженого художника України Валентина Сірого.

Фото автора.