«Народе мій,до тебе ще я верну, і в смерті обернуся до життя...»

Вперше Василя Стуса заарештували в 1972 році за популярним у ті часи звинуваченням — «проведення антирадянської агітації і пропаганди». Так у країні з її «найгуманнішим ладом» оцінили його вірші та правозахисні статті, де за «наклеп» на дійсність правила незручна для режиму правда. Після п’яти років ув’язнення у Мордовії та трьох років заслання на Колимі поет не довго пив повітря умовної волі. Вдруге його як «особливо небезпечного рецидивіста» кинули за грати в травні 1980 року. Радянський Союз готувався до Олімпійських ігор і «санація» великих міст від дисидентів—членів Гельсінкської групи була важливішим завданням, ніж «дезактивація» столиці від соціально небажаних елементів — повій та бомжів. Десять років таборів особливого режиму та п’ять років заслання — новий «рекорд», що належало взяти політв’язневі-бунтарю. Він і привів його на останню сходинку життєвого «п’єдесталу» — установу ВС-389/36 у далекому уральському Кучино.

Що ховалося за цією загадковою абревіатурою, розповідає колишній «в’язень сумління», відомий правозахисник, лауреат премії імені Василя Стуса Василь Овсієнко:

— Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980-го до 8 грудня 1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Ця «установа» скоро стала відомою у світі як «табір смерті», бо вісім її в’язнів загинули... Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах. Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику два на три метри, заснованому вгорі колючим дротом, а на помості — наглядач... Огорож довкола зони різного типу сім — до дроту під напругою включно... Харчування наше коштувало 24—25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча, бо приміщення стоїть на болоті: підкоп неможливий... Та найважче було витримувати психологічний тиск...

Пан Овсієнко згадує, що Василя Стуса особливо нещадно почали «пресувати» з 1983 року. В лютому його на рік запроторили в одиночку. «Коли він звідти вийшов, то нас звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його грубий саморобний зошит у блакитній обкладинці з кількома десятками віршів, написаних верлібром, та зошит з перекладами 11 елегій Рільке (Василь Стус знав кілька європейських мов і блискуче перекладав на українську Кіплінга, Гете і Рільке. — Авт.)... В останніх листах цю збірку Василь іменує «Птах душі»... Та «Птах» не вилетів із-за грат. Це ще один злочин проти української культури... І не тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина Коцюбинська каже, що Стусова творчість — як дерево з обрубаною вершиною. З п’яти його кучинських років залишилося всього 44 листи, кілька віршів і текст, названий у виданнях «З таборового зошита»...

Не виключено, що цей текст і став тією вибуховою силою, яка знищила самого автора. Адже репресивно-тоталітарна влада не могла йому пробачити появу «таборового зошита» в друку на Заході. Ще одним каталізатором загибелі поета за нез’ясованих обставин, ймовірно, було і висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії з літератури. Кремль, переконаний пан Овсієнко, не міг допустити, щоб українець, та ще ув’язнений за політичними мотивами, став лауреатом. А немає людини, зникає проблема. Адже Нобелівську премію присуджують тільки живим...

В останні дні серпня 1985 року Василя Стуса за «порушення форми заправлення ліжка» вчергове кинули в карцер. «Злісний порушник естетики інтер’єру камери» оголосив голодний бунт. А в ніч з 3 на 4 вересня обірвався його страдницький земний шлях...

«Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу, — припускає Василь Овсієнко. — Але зважмо, що Стус тримав голодівку в холодному карцері, маючи на собі лише одяг. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Сонце в той карцер не заглядає. Вранці ми бачили на своїй камері лід на шибках. А Стус не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав...». Утім, побратим поета просить зважити і на те, що незабаром нагла смерть загадково прибрала з життя трьох працівників установи — свідків загибелі Стуса. «Усе це викликає серйозні сумніви, чи справді його смерть настала внаслідок серцевого нападу». Хоча, що тепер гадати, — і в безпосередньому виконанні смертного вироку, і в опосередкованому винуватець один: нещадний тодішній режим. Він не «посоромився» виморювати голодом мільйони, розстрілювати українське Відродження, випалювати національну свідомість поневолених народів. Він не «бентежився» і катуванням найяскравіших носіїв генотипу українства.

Лише 1989 року останки Василя Стуса вдалося перевезти в Україну й урочисто захоронити на Байковому цвинтарі. Ще через чотири роки йому посмертно присвоєно Шевченківську премію. Його творчість вивчають школярі і студенти. Збулося пророцтво поета: він «вернув» до свого народу і «в смерті обернувся до життя». Та, на жаль, погребний подих чусовського карцеру ще й нині долітає до його рідної землі. Новітні вандали відмовляються присвоїти ім’я Стуса Донецькому університетові, де він колись навчався, бо «на Донбасі є достойніші люди». «Достойніші» виполюють посіяні його поетичною і громадською працею паростки людської і національної гідності. Причин для серцевого нападу багато. Але... «Коли життя забране — крихт я не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину («З таборового зошита»)».

Україна стоїть за успадкованою творчістю Стуса, де кожен рядок — оголений нерв, біль і надзвичайно висока художня естетика. І після трагічного передчасного загину він обстає за честь свого народу!