У перший день війни він підбив два танки

Усю війну Анатолій Шелудько пройшов в одній дивізії, в одному полку, в одній батареї. Здолав із боями десять тисяч кілометрів, воював на дванадцяти фронтах, кілька разів був поранений і контужений. А завершив свій похід 24 червня на Красній площі в Москві, разом із іншими учасниками параду Перемоги.

Уперше на кордон він приїхав будувати укріплення, але скоро будівництво припинили. В тридцять дев’ятому, коли Західна Україна ввійшла до складу СРСР, укріплення на старих рубежах вважали непотрібними. Будівельників перекинули в Миколаїв на військовий завод, звідки Анатолія Шелудька восени сорокового призвали на службу. Прибувши в 27-й окремий артдивізіон 3-ї кавалерійської дивізії (пізніше її перетворено на 5-ту гвардійську імені Котовського кавалерійську дивізію), він попросився, щоб призначили наводчиком гармати. Бо прадід (воював із Бонапартом), дід (у Севастополі в 1854 році — теж із французами), батько (у 1914-му — з німцями, а потім до 1922-го служив у Червоній армії) — усі вони були наводчиками гармати або, як тоді казали, бомбардирами.

Дивізія стояла в районі прикордонного міста Рава-Руська Львівської області.

— Від прикордонників ми знали, що насувається війна, але говорити про це заборонялося, — розповідає Анатолій Костянтинович. — Увечері 21 червня 1941 року офіцери вирішили не їхати з казарм додому. Але комісар дивізіону назвав їх панікерами і пригрозив трибуналом. Усіх офіцерів відвезли в місто, залишився тільки старшина Селіванов. Він і підняв нас о четвертій ранку по тривозі. Ми кинулися до коней, запрягати їх у гармати. На шістнадцять гармат мали 120 снарядів, за нормою стільки належало на одну гармату. По дорозі до кордону зустріли командира дивізії, генерала Малєєва, який з кавалерійським полком майора Брикеля поспішав до прикордонників. Хвилин за сорок, здолавши близько двадцяти кілометрів, на повному галопі увірвалися в село Пархач, де містилася комендатура. Застава полягла майже вся. Троє, що залишилися в живих (дружина і син начальника застави та ще один солдат), відстрілювалися із кулемета. На них сунули танки. Цілий день ми вели бій, перетягуючи гармати з місця на місце: адже варто було двічі вистрелити, і ти вже мішень... У тому бою наш дивізіон підбив 17 танків, два з них — на моєму рахунку. На допомогу підійшли інші полки. Один ескадрон просунувся вперед, на польську територію — ледь вирвався назад...

— Війну ми почали без патронів, — згадує ветеран. — Їх давали тільки тим, хто йшов у караул. На дорозі я примітив воза з боєприпасами, вкрав один ящик, роздав патрони — на батареї всі мали пістолети, і ми вистріляли їх за лічені хвилини. Двадцять бричок послали на склади, що були за п’ять кілометрів. Повернулися вони з боєприпасами тільки на ранок 23 червня, бо дороги — під прицілом ворожих літаків. Але від радості ми навіть забули, що вже добу нічого не їли... На третій день війни на батарею привезли і цілий віз новеньких автоматів — ППШ — 71 патрон у диску! Засекречені, вони пролежали на прикордонних складах. Їх ніхто не взяв — не знали, як стріляти. Тільки два розвідники взяли по автомату, і віз поїхав...

П’ять днів артилеристи й кавалеристи тримали кордон. І тільки коли ворог підійшов до Львова, за 80 кілометрів у них за спиною, стали відступати. Удень — воювали, а вночі — відступали, бо вдень гармата, яку тягнули чотири пари коней, це добра мішень для літаків. Спали на ходу. Головне — не відстати. Заснеш — кінь зверне в жито... Хоча кавалерист насамперед про коня дбав: не нагодуєш його, завтра він не потягне гармату. Понад двадцять днів про них ніхто не знав. Тільки 15 липня штаб знайшов дивізію.

Відступаючи, Анатолій Шелудько з жалем дивився на доти, які колись будував уздовж старого кордону в районі Шепетівки й Любаря. Жоден із них не діяв...

Відступали на Тернопіль, Проскурів, Бердичів, Канів. Півтора місяця обороняли Київ, на плотах перебралися через Дніпро. Полтаву двічі брали. А під Москвою опинилися в потрійному кільці оточення. Та зима запам’яталася особливо: наводчиком у рукавицях не повоюєш, відтоді руки в нього й на сорокаградусному морозі не мерзнуть...

— У сорок другому Хрущов і Тимошенко пообіцяли Сталіну, що прорвуть лінію фронту, візьмуть Харків і поженуть німців, — каже А. Шелудько. — А вийшло так, що нам довелось аж до Волги відступати. Ми тоді стояли в селі Веселе під Харковом і добре «повеселилися»: щоб обігнати ворога, за одну ніч здолали 120 кілометрів.

У Сталінграді на висоті 220, з якої почалося оточення противника, дивізія трималася з 2 серпня по 10 вересня. По дванадцять атак відбивали щодня. Бомба впала поруч, перевернула гармату, його відкинуло на ящики зі снарядами, покалічило ноги, хребет, голову. Два тижні в яру, в медсанбаті, полежав і пішов до гармати, спираючись на шаблю. Санінструктор вирізав дощечку, відшліфував і прив’язав до хребта — отаке лікування. Поповнення не було, та й не хотілося відставати від свого полку.

За Сталінград він отримав свою першу медаль. А чому не за два танки, підбиті в першому бою? З’ясувалося, справа у комісарові, який ото всіх звав панікерами. Його рідко бачили на передовій. А якось перед боєм, забравшись в окоп, він скомандував: «Богатирі, давай швидше!» Шелудько на коні скакав мимо і крикнув: «Хенде хох!» А з окопу руки вгору здіймаються. Це бачило немало бійців. До вечора вже всі знали, як Шелудько комісара «в полон» взяв. З «полоненого» підсміювалися, потім перевели кудись. А Шелудька після цього довго до нагород не представляли...

Сержант Шелудько свій перший орден — Слави ІІІ ступеня — отримав на початку 1943-го в Білорусі за бій під містом Ліда. Його батарея першою тоді відкрила вогонь. Чотири постріли — і чотири танки стали, як вкопані. «Рідкісний випадок на війні!» — вигукнув командир дивізії, генерал-майор Микола Чепуркін, який це бачив. Він розцілував Анатолія, зняв із руки годинника і вручив герою. Другий орден Слави прикрасив його груди в Польщі, а ордени Червоної Зірки й Вітчизняної війни — в Німеччині. Підбитих танків не рахував, але 17—18 набереться...

Їхній корпус, за місяць здолавши 650 кілометрів білоруських доріг, першим увійшов у Східну Пруссію. Потім були Польща, Литва і знову Східна Пруссія. Взяли Кенігсберг — і на Віслу. А рейхстаг брати не довелось: їх зняли з оточення Берліна й кинули на Ельбу. Восьмого травня вони зустрілися із союзниками, а дев’ятого на плацу накрили столи.

— Привезли кілька бочок французького вина. Ми обнімалися з американцями і пили за Перемогу, — згадує Анатолій Шелудько.

— На нашому березі?

— Звичайно. Боронь Боже, щоб хтось переправився на той бік. А вони переправлялись...

Парад Перемоги на Красній площі проводили 24 червня 1945 року.

— Ми майже місяць готувалися до нього, — розповідає А. Шелудько. — За директивою Генштабу, від кожного фронту формувався зведений полк — понад тисячу душ. Туди брали тих, хто найбільше проявив себе в боях і мав нагороди. Полк зобов’язаний був мати при собі тридцять шість бойових знамен кращих з’єднань і частин, а також усі захоплені знамена ворога. Ці прапори після того, як їх кинули до підніжжя мавзолею, вивезли за місто і спалили.

Зведений полк 2-го Білоруського фронту (шість батальйонів по двісті осіб — льотчики, танкісти, артилеристи, кавалеристи, піхотинці та зведений батальйон саперів-зв’язківців) формували в Штетіні, де був штаб. Командувач фронту маршал Рокоссовський розпорядився протягом п’яти діб обмундирувати всіх у нову парадну форму. Із 178-го артполку на парад їхали чотири наводчики — Микола Мельниченко, Леонід Мазур, Григорій Довгалюк і Анатолій Шелудько.

— У Москві вулиці були забиті людьми. На нас обрушилася така лава народної вдячності, любові й захоплення, яку не можна передати словами, — згадує співрозмовник. — І знову почалася підготовка до параду, яку проводив Герой Радянського Союзу Павло Брикель, який пройшов із нами всю війну: на її початку — майор, командир полку, а закінчив генералом, командиром дивізії. Заняття проходили в парку імені Горького й на Смоленській площі. Двічі на центральному аеродромі генеральну репетицію провели маршали Жуков, Рокоссовський та інші командувачі фронтів. 17 червня всім учасникам параду вручили медалі «За перемогу над Німеччиною». Вночі 21 червня — генеральна репетиція на Красній площі.

24 червня зранку лив дощ. Але не зіпсував свята. Увечері випогодилося, і вся Москва зібралася на вулицях і площах: грали оркестри, люди співали, танцювали, веселились. Анатолій Шелудько пробув на Красній площі з сьомої ранку до 12-ї ночі. Все життя він пам’ятає той день, і той салют із тисячі гармат, і небо Москви, освітлене сотнями прожекторів, і всенародну радість, якій не було меж...

А ввечері 26 червня кавалерійський батальйон поїздом вирушив до Польщі, назустріч своєму корпусу, який повертався з Німеччини в Україну.

...Після війни А. Шелудько працював на митниці, у відділі по боротьбі з контрабандою, а коли переїхав до Дніпропетровська, на батьківщину дружини, — в інспекції Держконтролю за якістю товарів і торгівлі. Пишається внуками Андрієм і Анатолієм.

Анатолію Костянтиновичу вісімдесят дев’ять. Підтягнутий, спортивний (спасибі щоденній зарядці), він завжди здавався молодшим. Залюбки працював на дачі й бував частим гостем у школах, де є куточки, присвячені ветерану. Тільки останнім часом підводять ноги, довелося взяти в руки ціпок. Але й нинішнього 9 Травня він був біля монумента Слави і поклав до Вічного вогню квіти всім, кого розгубив на воєнних дорогах.

Дніпропетровськ.

***