До 65-річчя Параду Перемоги
У ланцюгу подій, пов’язаних із пам’яттю про Другу світову війну, почесне місце посідає Парад Перемоги. Він відбувся 65 років тому, у неділю, 24 червня 1945 року. Серед тих, хто тоді пройшов урочистим маршем Красною площею Москви, було немало синів України. Дані про учасників легендарного Параду автор по крупинці збирав майже тридцять літ.
Три легендарні паради
Як відомо, перший парад воєнних літ відбувся ще в листопаді 1941 року. Ворог тоді окупував усю Україну, Червона Армія здала Київ, Одесу, Севастополь. У районі Зеленої Брами через бездарність сталінських маршалів потрапили в оточення і припинили існування 6-та і 12-та армії Південного фронту. Загинув командувач Південно-Західним фронтом генерал Кирпоніс разом зі штабом.
Такою ціною Сталін намагався втримати цитадель соціалізму — Москву. Для цього було стягнуто до столиці всі наявні в країні людські сили: одягнені у солдатську форму робітники і селяни, яких до війни називали найсильнішою армією світу, народне ополчення, яке не вміло тримати у руках гвинтівку, та сотні тисяч в’язнів радянських концтаборів.
7 листопада, коли лінія фронту лежала за 25—30 кілометрів від Красної площі, на ній вирішили провести військовий парад. Ніякі ризики цього заходу не вплинули на вождя — він наказав будь-що проводити парад. Із фронту знято 550 літаків-винищувачів і поставлено у бойову готовність №1 на підмосковних аеродромах. У разі потреби льотчикам наказано йти на повітряний таран.
Один учасник параду згадував: «Ми йшли через Красну площу по 24 бійці у шерензі. Нас попередили, що на випадок бомбардування або обстрілу з літаків, парад триває, місце вбитого займає той, хто йде за ним, а рівняння дотримуватися обов’язково». Німці справді кинули на Москву 250 літаків. І ніхто не може сказати, якою трагедією завершилася б та сталінська авантюрна затія, якби не хуртовина та снігопад: вони завадили гітлерівським авіаторам піднятися у небо.
Збереглося дуже мало прізвищ того параду. Та серед них вдалося розшукати українців. Один із них Андрій Григорович Кравченко. Уродженець Сулимівки теперішнього Яготинського району Київської області. Генерал-полковник танкових військ, двічі Герой Радянського Союзу. Під час Другої світової війни командував танковою бригадою, корпусом і армією у складі 1-го, 2-го та 3-го Українських та Забайкальського фронтів, брав участь у визволенні України, розгромі Японії. На параді у Москві очолював 31-ту танкову бригаду. Його бойова машина пройшла на чолі колони з відкритим люком.
Разом із комбригом бруківкою площі провів танк командир 1-го батальйону Кузьма Гнатович Вельмизов. Батьківщина капітана — Житомирщина. Він став танкістом за кілька років до війни, мав певний досвід командира екіпажу. Як і всі учасники параду, після його закінчення Кузьма Вельмизов відбув на фронт. Батальйон брав участь у боях за Прибалтику, штурмував Кенігсберг, де його командир був удруге тяжко поранений. Перемогу зустрів у госпіталі.
Деякі дані вдалося розшукати ще про одного учасника параду 1941 року. Це Трохим Савич Драний. Родом він із селища Брагинівки Дніпропетровської області. Розпочав війну з першого дня, брав участь у багатьох боях на різних фронтах, закінчив фронтовий шлях на Ельбі.
...Радянські дослідники чомусь замовчують ще один парад 1941 року — той, що проводився у Куйбишеві (нині Самара). Це приволзьке місто було визначене як центр країни на випадок падіння Москви. Сюди було евакуйовано багато урядових установ, міністерства, штаби, вище керівництво партії. У Куйбишеві, як і в Москві, 7 листопада 1941 року відбувся військовий парад. Його учасником був командир 65-ї мотострілецької дивізії Петро Кирилович Кошовий, чиє ім’я добре відоме на Кіровоградщині. Маршал Радянського Союзу, Двічі Герой Радянського Союзу. Народився і виріс в Олександрії, був активним учасником громадянської війни. Другого дня після параду дивізія відбула на фронт.
Надалі полковник Кошовий очолить 63-й стрілецький корпус. Братиме участь у боях під Сталінградом, у Криму, Білорусії, штурмуватиме Кенігсберг. А під час Параду Перемоги маршал Кошовий крокуватиме на чолі зведеного полку 3-го Білоруського фронту. Таким чином Петро Кошовий був учасником двох парадів, що проводилися у роки війни.
Однак «рекордсменом» серед учасників парадів 1945 року є житель Любомирки Добровеличківського району Микола Петрович Таран. Старший сержант Таран служив у 54-й окремій винищувально-протитанковій бригаді 100-міліметрових протитанкових гармат. Першим для Миколи Петровича був Першотравневий парад, удруге він пройшов Красною площею на Параді Перемоги 24 червня, втретє цю місію йому довелося повторити 7 листопада того ж року.
Загалом, автором цього дослідження розшукано близько п’ятдесяти учасників парадів 1941—1945 років, вихідців з України. Це в основному уродженці Київської, Одеської, Дніпропетровської областей, з окремих районів яких у 1939 році була створена Кіровоградська область. В армію майбутні учасники парадів призивалися саме з тих районів.
* * *
Характерно, що більшість учасників парадів — із сільської місцевості, звідки і йшли на фронт. Ось який соціальний прошарок складав основу Червоної Армії.
І ще одне. Практично увесь рядовий і сержантсько-старшинський склад легендарного Параду Перемоги мав одну-дві бойові нагороди, три — рідкість. Зовсім інша картина сьогодні у святкових колонах: такі самі бойові ордени виблискують на грудях ще досить бадьорих «учасників війни». На плечах більшості з них погони старшого офіцерського складу.
Та це так — до слова...
Солдати особливого батальйону
10 година 43 хвилини. Останній зведений полк Параду Перемоги завершив свою ходу під звуки врочистих маршів у виконанні 1400 музикантів. І раптом оркестр змовк. Б’ють лише барабани. Погляди звернуті на незвичайну колону.
Від Спаських воріт до Мавзолею наближається «коробка» високих вояків у новеньких мундирах, не стоптаних чоботях, з касками на головах і в рукавичках. 10 шеренг по 20 богатирів. У кожного в руках німецькі прапори. Солдати зупиняються навпроти Мавзолею, за сигналом шаблею повертаються праворуч і один за одним, шеренга за шеренгою, кидають на ходу прапори під Мавзолей. Першим полетів на брук особистий штандарт Гітлера.
Цей момент фотографували. Знімок обійшов газети всіх континентів. А архів зберіг документ-наказ коменданта Москви «Заходи по зведеному батальйону, який нестиме трофейні знамена». Готувати до параду цей підрозділ доручено старшому лейтенанту Вовку.
...Дмитро Григорович Вовк ріс, навчався і працював у Нью-Йорку. Так до 50 років минулого століття називалося теперішнє селище міського типу Новгородське на Донеччині. Випускник школи ФЗН став слюсарем-складальником. Потім — армія, фронт, військове училище і служба у Москві. Він був відмінним стройовиком, тому й одержав відповідальне завдання. Тренування відбувалося щодня на Центральному аеродромі, дві останні репетиції — вночі на Красній площі. Підготовку батальйону контролював сам маршал Жуков.
Під барабанний бій за помахом шаблі правофланговий першої колони кидає на брук штандарт фюрера. На знімку, зробленому за мить до цього, — суворе обличчя бійця, яке навічно ввійшло в історію Другої світової. Прізвище цього старшого сержанта Федір Легкошкур. Його батьківщина — Гайворонський район Кіровоградської області. Товариші запам’ятали свого бойового побратима по українських піснях, які він любив співати у перервах між боями. Федір воював біля чорноморського кордону, на Кавказі і Кубані. Був двічі поранений.
Федір Антонович залишив спогади про найпам’ятнішу подію свого життя. «На Красній площі мені, правофланговому, доручили нести штандарт Гітлера — свастику у вінку, над яким орел, ніби над земною кулею, розпустив крила. Спочатку аж образився, що дали мені нести ту гидоту. Вже у свій кидок вклав я всю ненависть до ворога, яку ми всі в собі мали». Після демобілізації наш земляк оселився в Обнинську Калузької області Росії, працював столяром.
Поряд з Легкошкуром на фото бачимо сержанта Бориса Михайловича Лугового із Охтирки, Сумщина. Більше даних про нього, на жаль, не розшукано. У першій шерензі шостим з правого флангу стоїть Арсеній Павлович Кнут, уродженець Менського району Чернігівщини. Поруч з ним — Василь Іванович Скипенко, донеччанин, механік-водій танка, а після війни токар конструкторського бюро унікального приладобудування.
У списках батальйону є прізвище сержанта Степана Шинкіна, 1924 року народження, вихідця із села Біла Харківської області. «Мій зріст, — пише ветеран, — 183 сантиметри, та коли наш зведений батальйон шикували по ранжиру, я потрапив у четверту шеренгу — знайшлися хлопці вищі».
До параду Степан Іванович воював на Україні, Молдавії. На Віслинському плацдармі був поранений у голову, під самим Берліном також.
Таран Олексій Якович. Народився і виріс у Великій Северинці Кіровоградського району. Вчився у ФЗН, працював токарем на заводі «Червона зірка». 1939 року призваний до Червоної Армії, закінчив артилерійську школу, став командиром гармати. Туапсе, Білорєченський перевал, оборона Кавказу, участь у Курській битві, штурм Кенігсберга, Берліна, марш на Прагу — етапи бойового шляху артилериста. Старшина Таран нагороджений орденом Червоної Зірки, Вітчизняної війни другого ступеня, двома орденами Слави, багатьма медалями. По війні солдат особливого батальйону працював головою колгоспу, головою сільради у Кіровоградському районі нашої області. Помер у грудні 1972 року.
Усі фронтові біографії чимось схожі. Та кожна по-своєму складна і незвичайна. Донецький шахтар Віктор Конарєв зустрів війну у Кронштадті червонофлотцем окремої бригади моряків, брав участь в обороні Ленінграда, дивом вижив після вибуху поряд снаряда. Закінчив війну сапером. Його взвод будував під вогнем мости, знешкоджував заміновані військові та цивільні об’єкти.
Микола Антонович Баланенко, колишній учитель Долинської середньої школи №2 на Кіровоградщині. Всю війну — на передньому краї, замерзав у болотах під Ленінградом, пів-Європи пройшов з боями. Ветеран вважав за честь те, що брав участь у Параді Перемоги у складі особливого батальйону. Того дощового, але світлого для кожної людини, яка пережила війну, дня, разом з іншими фронтовиками Микола Антонович приніс фашистського прапора до підніжжя Мавзолею і кинув на брук Красної площі.
Кіровоградська область.
На знімку: першим у шерензі Параду переможців стоїть Федір Легкошкур з Гайворонщини.
Фото з архіву.
