Відшуміли врочистості з нагоди 65-ї річниці Перемоги. Покладено вінки, сказано багато пишних слів. Поза кадром, щоправда, залишилися ті, хто не був на фронті, та однаково як міг допомагав йому, а потім ще й мав проблеми. Але те давно минуло. Нині ж Вірі Антонівні Петриченко принесли 300 гривень як учаснику війни і медаль. Від того вона так розхвилювалася, що аж заплакала. Каже, держава піклується, якби ж і я могла їй чимось допомогти. Але у свої 88 виринають хіба що спогади. Якими й поділилася.

...Коли розпочалася війна Віра була студенткою столичного педінституту. Жили вони в гуртожитку на проспекті Науки і початок її пам’ятає, як сьогодні — бомбардували Київ. А вже на другий день Віру разом з однокурсниками відправляють у Жуляни копати окопи. Рили їх під постійними обстрілами. Німці також скидали весь час прокламації, в яких закликали здаватися, попереджали, що це кінець. Згодом студентам оголосили, що Київ мають евакуювати, тож, хто ближче живе, щоб якось діставалися домівок. І вона пішки вирушила до рідного Макарова. Уже по дорозі її підібрала якась військова машина. Невелику відстань долали довго, бо весь час на трасу кидали бомби. Тоді дівчина тікала в жито.

«А жито того літа стояло з людський зріст. Уродило як ніколи. Як віщувало щось!» — згадує. Але тоді те жито вберегло їй життя. Так із горем пополам дісталася додому. Щоправда, ще по дорозі від військових дізналася, що німець уже в Житомирі. А тут же рукою подати й до Макарова. Тоді батько наказав Вірі мастити обличчя сажею та чистотілом. Непривабливий вигляд мав убезпечити юних дівчат від посягань німецьких солдатів і від відправки їх на роботи до Німеччини. Та не встигла вона скористатися порадою батька, як у Макарові вже був німець.

— Вони одразу відкрили єврейські лавочки, яких було чимало в містечку, і дозволили все брати. А ще німці сказали, пригадує Віра Антонівна, що колгосп як був, так і залишається, тож усі працездатні мали там працювати. Ми ходили туди віяти зерно. Наглядав за нами якийсь чоловік, імовірно, українець, але не місцевий. Він і каже: «Дівчата, беріть торбочки і я вам дозволю взяти трохи збіжжя». Тепер Віра Антонівна розуміє, як той ризикував. Був тоді ще один епізод, який вразив юну Віру, і стосувався він уже німців. Під час окупації у Віри тяжко захворів батько.

А в місті — малі та старі, тож про лікарську допомогу годі було й думати. І тоді Віра наважилася звернутися до автрійського шпиталю, який був розквартирований неподалік. Лікар прийшов, оглянув батька, і каже: у нього «канцер» — рак. А потім додає, що пришле свого фельдшера, аби той доглядав за батьком. Щоправда, мати Віри носила за це якісь харчі, але таке людяне ставлення, і кого — фашиста!.. Віра Антонівна й досі з трепетом це згадує і не може змиритися, коли чує інколи про непорядні вчинки нинішніх наших людей у білих халатах.

До речі, чоловік Віри Антонівни теж був лікар. А зустрілися вони у самий розпал німецької окупації.

Юний Олександр тоді уже встиг побувати на війні. Але так сталося, що під Києвом потрапив у оточення, а потім — полон. Тікав. Отримав тавро зрадника. Утім, оскільки за професією він був лікар, направили працювати в Макарів. Тут і зустрілися. Прожили вони довге і щасливе подружнє життя. Однак за те, що побував у полоні й працював під німцями, йому пригадували ще не раз. Дісталося і від німців, і від наших. Німці запідозрили лікаря в тому, що він давав неправдиві довідки односельцям, аби тих не відправляли на роботи до Німеччини. Тоді одного дня до їхньої оселі навідалися жандарми.

— Дуло пістолета до скроні і кажуть — збирайтесь. А в мене ж дитина чотиримісячна! Та фріци були невблаганні. Нас утрьох саджають у чорну машину. Везуть, думали, на розстріл. А нас посадили в приміщенні, нині це міський архів. Там ще було чоловік 12. Періодично всіх брали на допити. А що ми могли сказати?

Але знову ж таки, доля й тут була прихильною до сім’ї Петриченків. У фріців був перекладач із місцевих німців. Він добре знав родину, тож почав пояснювати, що це лікар, він нічого поганого нікому не зробив. Так сім’я оминула розстрілу. Досі Віра Антонівна вдячна долі і, звичайно ж, своєму рятівникові — українському німцеві на прізвище Бетке. Каже, завжди читає за ним упокійну молитву.

— А коли повернулися наші, ми вже вважалися окупованими і багатьох тоді лише за це могли розстріляти. Сім’я Петриченків уціліла, та цей дамоклів меч ще довго висів над ними. У 44-му, як визволили Макарів, чоловіка беруть до НКВС. Протримали там місяців два, тим часом Віру Антонівну теж неодноразово викликали на допити. І якби не односельці, хто знає, як би все обернулося. Макарівці ж тоді почали писати до органів клопотання, аргументували їх тим, що лікар Петриченко під час окупації усіляко рятував їх від Німеччини, видаючи довідки про хвороби. Сам Олександр вірив у справедливість і писав листи самому Сталіну. Потім він усе життя вважав, що саме вождь і допоміг, бо нібито на його звернення й прийшло розпорядження згори: звільнити! Правда це чи ні, тепер уже не перевіриш, але того разу Олександра випустили, хоч наслідки життя під окупацією ще довго давалися взнаки. Пізніше Олександр Петриченко подав заяву до партії, але секретар райкому так і сказав: «Тебе в партію не приймуть, мовляв, сам знаєш, чому. Тож облиш свою затію». Через багато років воєнний епізод родини пригадали навіть старшій донці Петриченків.

Добре пам’ятає Віра Антонівна і період, коли відступали німці. Дуже гнітюче було видовище. Йшли вони обірвані, голодні, ледь пересуваючись. Дехто із місцевих жителів не витримував, кидали їм горох, квасолю, що мали. Незважаючи на те, що могли поплатитися життям.

— Але ж людей було шкода. Вони ж невинні, що потрапили у цю м’ясорубку. Один німець, сам ледве пересуваючи ноги, ніс песика. У нього питають — навіщо собачку? А він каже: «Домівки нема, родини нема, дружини нема. Хай буде хоч собачка».

Цей епізод тоді дуже запав Вірі Антонівні в душу. Хай там як, а прості люди: що німці, що українці однакові. І війна нічого, крім поневірянь, їм не принесла, як власне й не позбавила людського.

Фото автора.