Для 79-річної жительки села Новоукраїнка Млинівського району Марії Михайлівни Навроцької війна — це госпіталь, через який у 1944 році пройшли дві сотні поранених радянських бійців. Він містився у їхній хаті. Тринадцятилітня Марія проявила себе як справжня фронтова медсестра.

— Нашу хату вибрали для госпіталю, — розповідає Марія Навроцька, — бо вона була на краю села, найближче до лінії фронту, яка проходила за десять-п’ятнадцять кілометрів через сусідні села Вовничі, Красне, Березини. У тих селах творилося справжнє людське місиво — після кожного бою сотні трупів, сотні поранених.

— Поранені потрапляли у госпіталь, тобто у нашу хату, де тоді мешкала мама з двома дітьми — мною та восьмимісячною Юлею. Батько півроку вже був на фронті. Жили ми тихо-смирно, не віддаляючись від оселі. Про війну знали лише з батькових фронтових листів. А тут самі опинилися на війні. Мама розуміла, що солдатам потрібна допомога, й сказала командирові, що поранені можуть займати всю хату. Вона ж з дітьми якось переб’ється у прибудові до хлівчика. Отак і жили майже місяць — через стінку з коровою, молоко від якої носили пораненим, — згадує Марія Михайлівна.

— Німці, схоже, розвідали, де стоїть госпіталь, — продовжує Марія Михайлівна, — бо одного дня хрестатий літак довго кружляв над селом, а наступного дня, як шуліка, налетів на нашу хату і з кулемета так її обстріляв, що дах став справжнім решетом. Пам’ятаю, як привезли поранених відразу на п’ятьох підводах. Дехто — без шинелей, гімнастерок, просто у білих полотняних сорочках. А то й у вишиванці. Цих житомирських хлопців нещодавно призвали і не встигли переодягнути — отак, у цивільному, кинули в атаку... Було серед них два брати. Одного поранило легше — у руку, а другого — у живіт. Він помер на руках брата. До останнього не втрачав надії — втішав себе, що біда минеться, бо вдома залишився маленький син. А інший солдат, більш безнадійний, вижив. Я йому щодня по склянці молока приносила, робила перев’язки... За отой місяць я стала справжньою санітаркою. Навіть уколи навчилася робити. Спочатку мене проганяли від поранених: мовляв, не варто дитині дивитися на всілякі жахи. Потім змирилися, бо санітарів не вистачало... Єдине лишень, куди мене не допускали, — це в операційну, що була за хатою у палатці, звідтіля часто долинали просто дикі крики. Бо не було наркозу... Операції робила Валентина Михайлівна, старша жінка, строга і дуже гарна на вигляд, яку за званням не називали, а за іменем та по батькові. Тих, хто вмирав у госпіталі, вантажили зранку на драбиняк (такий довгий віз) і вивозили на цвинтар. Декількох чомусь поховали у садку під вишнею... У кінці березня госпіталь переїхав. Лишилися кілька важкопоранених, з ними — санітар. Він, перед тим, як за пораненими приїхала вантажівка, покликав мене і сказав: «Висловлюю вам, рядова Марія Романюк (це моє дівоче прізвище), подяку за порятунок солдатів».

Від хати, де був госпіталь, і сліду не лишилося. Марія Михайлівна побудувала з чоловіком новий будинок. Але щоразу, буваючи на старому місці, згадує той госпіталь.

Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.

Рівненська область.