23 лютого, в День захисника Вітчизни, повний кавалер ордена Слави Микола Семенович Фостенко з Конотопа відзначив 85-річний ювілей. Народився він 1925 року в селі Підлипному в одвічній селянській родині. Після чотирикласної школи одразу по-дорослому впрягся в колгоспного плуга. Пережив страшні роки голодомору. Про це й нині не може згадувати без жаху: пам’ятає, як пухнув з голоду, як збирав гниляччя на колгоспному полі. Та все-таки дивом вижив — «мабуть, через те, що, Бог і Доля відвели мені в майбутньому професію ратника...».
Долю героя уздовж і впоперек пошматувала війна. Вона назавжди роз’єднала з батьком, забрала матір, яка була вбита німецькою авіабомбою. Миколу в березні 42-го разом із ровесниками-односельцями мобілізували на примусові роботи до рейху. Тоді вперше в житті 17-річний юнак вирішив піти наперекір долі: утік з конотопського збірного пункту. Після втечі, уникаючи зустрічі з гітлерівцями та поліцаями, майже півтора року — до визволення Конотопа — поневірявся перекотиполем по білому світу, який тоді обмежувався для нього трьома районами Сумщини і Чернігівщини. Додому шлях було закрито: в разі його появи окупанти обіцяли живцем спалити всю родину.
...Через кілька днів після визволення Підлипного, 17 вересня 1943-го Миколу призвали до Радянської Армії. Потрапив до запасного артполку, що стояв у Білорусії. Звідти, у грудні того ж року, доля спрямувала молодого гармаша на 1-й Білоруський фронт до 135-го артилерійського полку 63-ї артбригади 22-ї дивізії прориву. Тобто в самісіньке пекло війни напередодні операції «Багратіон». Та ще й розвідником, про яких на фронті казали: або груди в хрестах, або голова в кущах. Дякувати долі, розвідник і голову вберіг, і «хрестів» заробив чимало. Про подвиги Микола Семенович, як усі справжні ратники, розповідає неохоче. Під час зустрічей з юними краєзнавцями підкреслює: війна дуже страшна річ, тож, не доведи Боже, колись їм зіткнутися з нею в своєму житті. А коли ті намагаються таки вивідати у ветерана щось про подвиги, відказує: «Усі без винятку, хто боронив Вітчизну від клятого ворога, заслуговують на повагу й пошану нинішніх і прийдешніх поколінь».
Бойове хрещення розвідник Микола Фостенко отримав під Жлобиним у штиковій атаці. Потім визволяв Рогачов, Бобруйськ, форсував Буг, далі — Польща. Саме там на його грудях і засяяв орден Слави ІІІ ступеня. Свій перший орден 19-річний розвідник отримав у липні 44-го після того, як під ураганним вогнем виявив ворожу гармату, чотири дзоти і два кулемети, які з його подачі було знищено радянськими артилеристами.
У січні 1945-го бої йшли вже на західному березі Вісли. Нищівним вогнем німці притисли наших бійців до землі. У розвідку пішов Микола Фостенко й невдовзі повідомив про розташування найнебезпечніших вогневих точок противника. За якусь годину наші гаубиці не залишили від них і сліду, а радянські війська пішли в нестримну атаку. Тоді єфрейтор Микола Фостенко отримав орден Слави ІІ ступеня.
Березень 45-го. Йшли бої вже на території рейху. Єфрейтор Фостенко — у штурмовій групі, чиє вістря атаки спрямовано на Розенгартен. Микола перший увірвався до ворожої траншеї, знищив трьох гітлерівців, потім гранатами закидав обслугу станкового кулемета. Фашисти почали тікати. Переслідуючи їх, розвідник був поранений, але не полишив поля бою. Одержав орден Слави І ступеня. Крім того, він нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями «За бойові заслуги», «За визволення Варшави», іншими нагородами.
А потім настав День Перемоги. На нього розвідник Микола Фостенко крізь сльози дивився з вікон госпіталю: за кілька днів перед тим німецька куля зустріла його під час чергової атаки. Цього разу «прописався» в госпіталях на кілька місяців...
Повернувся в Підлипне, до рідної хати, яка зустріла солдата пусткою. Неважко зрозуміти тодішній відчай фронтовика. Та повернення з війни брата, власне одруження поволі притупили біль втрат.
У 1948-му орденоносець Микола Фостенко йде працювати на конотопський завод «Червоний металіст», якому віддав 50 літ і 3 роки. Чуйний, скромний, роботящий — усе життя присвятив рідному заводу, професії верстатника. Й не пробував шукати теплішого місця. Як сам жартує, місце токаря чавуноливарного цеху й так завжди було гарячим. Багатства не нажив, але й не бідував. Ось і нині, відповідаючи на запитання, що чекає нашу державу попереду, відповідає: «Те, що ми їй уготуємо. Треба працювати. Сумлінно і чесно. Всім — від двірника до олігарха, депутата, міністра, Президента. І тоді Україна стане квітучим садом...».
Ветеран нарікає, що нині у багатьох честь і сумлінність не в пошані, замість цього тривають «забіги» за легким і довгим карбованцем, розквітли здирництво й ошуканство. Таке занехаяння прадідівського принципу «любов і труд все перетруть», відсутність належного стимулювання породжують зневіру, спричиняють усі нинішні біди — пияцтво, наркоманію, хабарництво...
Збігають літа. Виросли діти, дорослими стали онуки. У День Перемоги колишній фронтовий розвідник Микола Семенович Фостенко у формі полковника Збройних Сил України з безліччю військових регалій на грудях разом із побратимами вийшов на святкові вулиці Конотопа, пройшов до пам’ятника загиблим фронтовикам, поклав квіти, вклонився до землі й непомітно змахнув скупу солдатську сльозу. І разом з ним у почесному караулі стояли вся його велика родина і вся Україна...
Сумська область.
На знімку: Микола Семенович Фостенко (праворуч) та почесний громадянин Конотопа Олексій Єлисейович Глущенко.
Фото автора.
