Золоті ключі від Сан-Франциско

За п’ятдесят років багато хто навіть із свідків тієї історії встиг про неї забути. А чемерівчанина Пилипа Поплавського вже й немає серед живих. Проходячи повз його скромну могилку, мало хто із земляків здогадується, що там похований справді легендарний герой свого часу.

Січень 1960-го ці двоє хлопців, як і їх товариші татарин Асхат Зіганшин та росіянин Іван Федотов, зустрічали як звичайні солдати будбату на одному з Курильських островів. Служба хоч і важка, але зовсім не героїчна: з кораблів, які не могли підійти до берега, треба було прийняти вантажі на свою баржу, а потім доставити до берега. Коли під вечір 17 січня хлопцям надійшов наказ вийти в море до чергового судна, вони не дуже зраділи. Тільки побували в бані! Та й море неспокійне. Але й вантаж довго не міг чекати в трюмах, тож усі четверо швидко ступили на баржу.

Але шторм несподівано набрав розмаху. Пригадують, що хвилі буквально вмить почали досягати півтора десятка метрів заввишки. Тоді й відірвало баржу «Т-36» від швартувальної щогли й почало кидати, як тріску. Хлопці пробували вести її до берега, але не міг двигун опиратися потужній силі стихії. Через майже півдоби, коли в баках закінчилось пальне, а баржа отримала пробоїну, здавалося, до загибелі лишається тільки мить. Та вона не настала.

Юнаки, яких винесло в океан, й уявити не могли, що їх чекає попереду довга й виснажлива боротьба за життя, спокуса славою і невизначена доля на батьківщині.

А тоді, коли шторм стих, вони трохи заспокоїлись: хтось же має їх знайти, тож варто протриматись якихось кілька годин, у крайньому разі — пару днів. А для початку задраїли пробоїну й узялись облаштовувати нехитрий побут: непогано було б відігрітись і перекусити. На баржі була «буржуйка», трохи пального до неї і ще — відро з картоплею. От тільки бульби розсипались і попали просто в мастило. Коли спробували зварити, виявилось, що їсти їх практично неможливо. Тоді хлопці ще жартували: «От сходити б до магазину за продуктами». Адже буквально за кілька годин до того, як вони сіли на баржу, їм видали гроші. А купити на них хоч щось із харчів не встигли. В океані купюри виявились непотрібними.

Взагалі дуже швидко погляди на життєві цінності в хлопців почали змінюватись. Але в перший день вони ще відшукали буханку хліба, дві банки тушонки, трохи крупи й банку жиру. Все це хотіли розтягнути на кілька днів. Але запаси швидко танули. Незабаром картопля із соляркою здавалась найсмачнішою у світі їжею, але її почали давати кожному по дві штуки на день. Плюс дві ложки крупи. Потім і цей пайок скоротили: на чотирьох — одна картоплина на день. А через тиждень дрейфування з’їли на чотирьох одну останню.

До голоду додавалася і спрага. Здавалось, океан дражниться своїми солоними водами. Прісна вода розлилась ще під час шторму, добували її з охолоджувальної системи баржі — по ковтку раз на дві доби.

Коли закінчилась картопля, пробували додати в раціон і зубну пасту, й навіть мило, але й смертельний голод не дозволяв назвати це їжею. Несподівано виручили ремінці від годинників, які різали тоненько, наче локшину, і варили з них суп. А після цього в хід пішли чоботи. Просто так жувати їх було неможливо, тож придумали «рецепт» приготування. Чоботи різали шматочками, а потім підпалювали. Після цього гіркі на смак вугляки ставали м’якішими, їх можна було проковтнути. На «десерт» додалася... гармошка. Знайдені там шматочки шкіри навіть 

не готували — вони були м’якими і йшли за м’ясо вищого ґатунку.

Спочатку хлопцям вистачало сил для спогадів про дім, друзів, а найчастіше про те, чим годують на березі. Часто навіть жартували. Після того, як з’їли гармошку, почали називати себе людьми з музичними шлунками. Але робили своє голод, холод і виснажлива праця (щоб не затонути, з баржі постійно треба було вичерпувати воду, бо друге дно пробите, як решето). Надія на те, що всіх їх обов’язково знайдуть, починала танути. У хлопців з’явились галюцинації. Стало важко рухатись. Вони вирішили, що просто мовчки попрощаються. А потім останній напише їхні імена — колись хтось таки дізнається, що вони там були.

Коли всі надії згасли, вони раптом побачили судно. 2 березня воно пройшло повз баржу, але... моряки не розгледіли її. Це був ще один страшний удар розчарування. Через чотири дні на обрії знову з’явився корабель. І знову мимо! І лише наступного дня (а він міг декому коштувати життя) побачили порятунок.

Спочатку не вірилось, що над головами літають літаки. Потім з’явилися вертольоти, а далі — корабель. Коли звідти почали давати знаки, щоб хлопці піднялись на борт, ті відмовились, намагаючись пояснити, що треба врятувати ще й баржу. Це ж тільки уявити: вони дбали про радянське майно! Тоді руку допомоги радянським воїнам простягнули американські солдати. А в роки холодного протистояння такий подарунок долі міг принести ще й небезпеку. Але не в океані, а в себе вдома.

Американці були вражені мужністю екіпажу, котрий 49 днів без запасів води та їжі протримався у відкритому океані. Вони розповіли всьому світові, що люди, які втратили кожен до тридцяти(!) кілограмів ваги, змогли не тільки вижити, а й не втратили людської подоби, зберегли почуття дружби, поваги і взаємодопомоги, що в подібних історіях майже неймовірно.

Саме тоді мер Сан-Франциско на урочистій зустрічі подарував кожному золотий ключ від міста. Хлопців підлікували, нагодували, одягнули. Весь західний світ облетів фотознімок, на якому четверо радянських солдатів нагадували легендарних хлопців із «Бітлз». Америка розгорнула перед ними обійми й запропонувала політичний притулок. Світ захоплювався мужністю і героїзмом цих юнаків.

А на одній із перших прес-конференцій командир баржі Асхат Зіганшин знепритомнів від хвилювання. Він думав: «Як ми, радянські воїни, змогли прийняти допомогу від ворогів? І що тепер пояснювати вдома?»

Тривога була невипадковою. Весь світ говорив про героїв баржі Т-36, а офіційна Москва кілька днів мовчала. Кремль вирішував, чи можна назвати героями тих, перед ким схилила голову Америка? Але, на щастя, назвати їх зрадниками, теж не наважився. Батьківщина зустрічала їх квітами, славою і прихильністю мільйонів радянських людей. Щоправда, в радянського керівництва не вистачило відваги нагородити хлопців Зіркою Героя, як думали попервах. Хтось із високих чинів зауважив: «Тоді слід нагороджувати й усю Америку за допомогу». Обмежились орденами Червоної Зірки.

Але це не заважало цілому поколінню шістдесятих ставитись до цієї четверки, як до справжніх національних героїв. У народі складали пісні. Поети й письменники присвячували їм свої твори. Юний Висоцький теж написав пісню «49 днів». Імена народних улюбленців досі безпомилково називають ті, хто півстоліття тому чув про їхній подвиг. А тодішня офіційна пропагандистська машина, хоч і не змогла замовчати подію, але не змирилась з тим, що вирішальну роль у ній грали США. Чи не через те життя двох українських хлопців так і не стало зірковим? Щоправда, Анатолій Крючковський таки нагадав у відділі кадрів заводу «Ленінська кузня» свою біографію — після того, як йому кілька разів відмовили у вакансії. Потім все-таки влаштувався і сорок років пропрацював на підприємстві. А чемерівчанин Пилип Поплавський закінчив морехідне училище, довгі роки служив на флоті.

— Одного разу мені довелось із ним зустрітись у Севастополі, — розповів нинішній завідувач Чемеровецького народного музею Михайло Кундис. — Хотілось поговорити про подвиг та героїзм. Але Пилип Григорович якось сумно зауважив, що пропагандистський галас навколо його імені швидко затих. Радянській країні потрібні були глянцеві герої, але без «американського сліду».

Навіть коли зі сторінок газет та журналів ще не встигли зійти знімки легендарної четвірки, в рідне село Поплавського вже навідались кадебісти. Про що розмовляли з матір’ю Пилипа, вона так ніколи нікому й не розказувала. Але в неї забрали всі листи від сина. Спецслужбу цікавило, чи немає там натяку на дезертирство й бажання втекти до США. Навіть після того, як хлопці побували в Сан-Франциско та Нью-Йорку, де отримали запрошення залишитися, дорогою до СРСР відвідали Шербур і Париж, і повернулись до рідного дому, їм усе ще не довіряли.

Не дивно, що й багато років потому Пилип Григорович відчував непомітну, але пильну увагу до себе з боку відповідних органів.

А коли п’ять років тому його не стало, навіть під час похорону вже не було ніякої уваги. Ніхто й не згадав про те, що закінчилось життя одного з легендарних героїв минулого сторіччя. Сестра перевезла тіло брата на батьківщину й сама поховала в селі Ямпольчик, де мешкає. Тепер вона доглядає за скромною могилкою. За табличкою з іменем не прочитати про океанську одіссею, якою захоплювався весь світ.

Радянська влада зробила все, щоб всенародна любов до команди баржі Т-36 забулась якомога швидше. Цю справу довершила незалежна Україна: імена двох українських мужніх хлопців залишаються майже невідомими молодому поколінню. Шкода, що ми так і не навчились шанувати нашу реальну історію.