Нинішнього року він би святкував свій столітній ювілей. На жаль, Герой Радянського Союзу Федір Дудник відійшов у вічність ще 1986-го. Лишив про себе пам’ять як про справді мужню людину, цікавого співрозмовника, справжнього патріота.
Майбутній герой народився у селі Луциківка Білопільського району в одвічній селянській родині. Тут закінчив початкову школу, пізнав азбуку життя на клаптику батьківської землі. Та хлопця вабив великий світ — от і зірвався 17-річним із рідної домівки. Працював на заводах Сум, Краматорська. Доки не призвали в армію.
Вища за політ лише мрія
Якось — не для преси! — Федір Федотович обмовився, що довоєнна армійська біографія в нього позначена такими двома основними датами, що, коли писав автобіографію, рука відмовлялася виводити цифри, і тоді він собі командував: «Пиши!». Бо й справді — в армію призвали 1933-го, після навчання у Харківській школі червоних старшин, а в 1937-му, після закінчення Київського артучилища, став кадровим офіцером. Дудник мріяв стати льотчиком, подавав рапорти, доки не потрапив до Харківського авіаційного училища. Потім став штурманом ланки літаків 8-го бомбардувального авіаполку. У 1940-му брав участь у так званій Зимовій війні з фінами, набутий досвід невдовзі знадобився у Великій Вітчизняній.
...У її грозове небо вперше піднявся вже 26 червня 41-го, штурманом в екіпажі прославленого пізніше аса, двічі Героя Радянського Союзу П. Тарана. У цьому екіпажі літав аж до вересня
42-го. Основне завдання бомбардувальної авіації дальньої дії, в якій служив Федір Дудник, — завдавати ударів по ворожих аеродромах, залізничних вузлах, скупченні техніки. У штурмана роль важлива: точно вивести бомбардувальник на ціль. І він у будь-яку погоду, удень чи вночі справлявся із завданням на п’ятірку з плюсом. Ось рядки з його спогадів.
«Стояв початок жовтня 41-го. Розвідка донесла: біля одного з об’єктів у районі Синельникового зосереджена велика група ворожих танків і піхоти. Для завдавання бомбового удару командування полку виділило п’ять літаків. Ведучим був капітан Таран, штурманом — я. Низька хмарність і густа мжичка значно погіршували орієнтування. Та все-таки ми точно вийшли на ціль. Противник зустрів нас стіною зенітного вогню. Я здійснював бокову наводку і прицілювання: «Тільки б не промахнутися!» — пульсувала думка. ...Натиснув пускову кнопку. В гущу ворожих танків сипонули бомби. Після розвороту ми знову атакували ворога, цього разу шквалом кулеметних черг. Виконавши завдання, без втрат повернулися на аеродром...».
Здається — рядовий епізод. Але то були перші, найважчі тижні війни, і кожна така вдала операція справді ставала подією...
Епізод війни. Ні — героїзм воїна
А ось ще один бойовий епізод, уже з червня 42-го. На світанку бомбардувальник, де штурманом був Федір Дудник, вилетів у розвідку. «Після фотографування ворожих об’єктів в районі Маріуполя літак взяв курс на свій аеродром. І тут у повітрі з’явилися зо два десятка ворожих винищувачів. Урятувала майстерність командира, мужність і холоднокровність усього екіпажу. Ведучи безперервний вогонь, маневруючи по висоті та швидкості, нам удалося вирватися з ворожих кліщів і посадити пошкоджену машину на своїй базі. Зате вночі наша авіація бомбовими ударами майже вщент рознесла кілька цехів заводу, де гітлерівці ремонтували свої танки».
Отак упродовж усієї війни — кожен виліт на межі між життям і смертю.
Вересень 42-го — квітень 43 року, коли радянські війська вели напружені бої на півдні країни, авіація відігравала неабияку роль. Свої літаки німці концентрували переважно на аеродромах Криму і Тамані. Проти них, разом з іншими частинами, діяв і полк, де служив Федір Дудник. 12 березня під сильним вогнем противника Федір Федотович вивів свій бомбардувальник точно на ціль — залізничний вузол Керчі. Бомби викликали пожежу, знищили залізничне полотно, а заодно й кілька літаків, що стояли на замаскованому поруч невеликому аеродромі.
Скільки було отаких епізодів, коли доводилося показувати і професійне вміння, і крицеву волю, й готовність померти, але — перемогти...
18 серпня 1943-го війська Південного фронту розпочали визволення Донбасу. В ті дні екіпаж зі штурманом Федором Дудником здійснював по 3—4 вильоти на день. Його машина бомбила укріплені рубежі на річці Міус, гітлерівські ешелони на станції Волоховатій, залізничний вузол Пологи. Якось за два вильоти екіпаж Ф. Дудника знищив вісім ешелонів із живою силою противника, боєприпасами та пальним. Усі в екіпажі отримали бойові ордени, а на грудях штурмана Федора Дудника засяяла Золота Зірка Героя.
І над Берліном свій бойовий похід завершив
А війна тривала. Наш герой був двічі поранений, і після кожного поранення йому пропонували піти, як тоді казали, «по чистій». Та він добивався перед медкомісією повернення на фронт. І знову в небо. Бомбив ворожі об’єкти в Новоросійську і Севастополі, на Сапун-горі, Керчі й Одесі, Пловдиві і Будапешті, Бухаресті й Варшаві, під Прагою... Брав і Берлін: саме їхній екіпаж першим завдав нищівного удару по аеродрому Люббен, де групувалися німецькі літаки, які прикривали столицю рейху.
Загалом у роки війни Федір Федотович Дудник здійснив 312 бойових вильотів, під час яких його екіпаж знищив сотні одиниць ворожої бойової техніки, 40 німецьких літаків, безліч ешелонів із технікою і живою силою... Бомбардувальники, як відомо, не розраховані на повітряні бої, але екіпаж Ф. Дудника не уникав цього і збив у бою сім ворожих літаків.
Після Перемоги Федір Федотович залишався служити в армії, але фронтові рани таки нагадували про себе. Тож у 1949-му Герой Радянського Союзу, підполковник Федір Дудник пішов у запас. Жив у Сумах, Обирався депутатом міськради. Любив зустрічатися з молоддю, розповідати про грозову юність.
...Якось ми розмовляли про суперсучасні бойові літаки. «От би хоч раз на такому піднятися в небо!» — вирвалося у Федора Федотовича. А за кілька днів відважного пілота не стало...
Він пішов у вічність, але нам на спомин залишив про себе безкрайню синь мирного неба...
Фото з архіву автора.
