У селі будівлі біля дороги спалили

Моя мама Вергунова (Головко) Ольга Василівна народилася 7 березня 1938 року у селі Дернівка Переяславського району Київської області. Її мати, а моя бабця — Головко (Худоба) Федора Кузьмівна (1898 — 1979), народжена в с. Лехнівка того само району, мала велику родину із восьми дітей. Мій дід — Головко Василь Ісаакович (1904 — 1943) був п’ятим серед сестер і братів. Бабуся як до війни, так і після неї все життя важко пропрацювала ланковою у місцевому колгоспі, а дід не менш тяжко — у лісгоспі. Окремо потрібно сказати, що, завдячуючи лісу або прекрасному сосновому бору із «вкрапленням» берез і дубів, що із всіх сторін оточують село Дернівку, та близьким розташуванням ще донедавна досить стрімкої річки Трубіж, вважаю рідне й мені село найкращим за неповторний духмяний аромат, який завжди відчуваю, коли, на жаль, не так часто приїжджаю туди.

За розповідями мами й особливо бабусі, вересень 1941 року перетворився на пекло для Дернівки. Як згадувала бабуся, німецькі літаки розбомбили польовий аеродром, що знаходився поблизу села. Біля нього був вигін, де випасали худобу. Наліт німецьких льотчиків практично залишив усіх селян без засобів до існування. Не маючи супротиву у небі, німецькі льотчики просто знахабніли і на бриючій висоті розстрілювали все, що заманеться, і, навіть відкривши кабіну літака, посміхались та махали переляканим старим людям і дітям, які ховалися у викопаному недалеко від хати окопі. Мамі добре врізався у пам’ять один із них, що мав руде волосся і прилітав кілька разів на день розстрілювати їх окоп у городі хрещеного батька, прикритий пирієм.

Разом із відступаючими частинами Червоної Армії було мобілізоване все дієздатне чоловіче населення села. З нього сформували окремий стрілецький взвод, усіх перевдягли в армійську форму й дали одну гвинтівку його командиру, а іншим видали тільки саперні лопатки. Мого діда, Василя Ісааковича, призначили заступником командира, бо він пройшов у званні молодшого сержанта фінську війну і, зрозуміло, мав певний військовий досвід. Разом із дідом до війська забрали його старшого брата Івана, а також чоловіка рідної сестри Марусі — Сашка. Як виявилося, повоювати їм довелося недовго, бо всі разом потрапили у полон до німців у Київському котлі, а згодом і до концтабору в Німеччині, де всі й загинули. Була надія вижити, але чоловік рідної сестри, який, як згодом з’ясувалося, був у концтаборі «капо» (наглядачем), перед визволенням радянськими військами все зробив, щоб близькі родичі не повернулись, а пішли до крематорію. До речі, про все це він згодом розповів маминому братові Миколі, офіцеру Радянської Армії, який ніяк не міг повірити, що рідний дядько вижив у концтаборі, а всі інші родичі без винятку загинули. У нього виникла підозра. При нагоді, перебуваючи у черговій відпустці в середині 50-х років минулого століття, він добре напоїв родича та, «трохи нам’явши» йому боки, змусив розповісти всю правду про його начебто «героїчне» минуле. З часом вдалося отримати й документи на підтвердження його розповіді. Але нічого вже не можна було змінити!

Перед тим, як німці увійшли в село, бабуся до своїх двох малолітніх дітей, на прохання рідного брата — Григорія, офіцера-танкіста, що потім загинув у 1942 році під Москвою, взяла на виховання його десятирічну доньку Ольгу. Невдовзі до бабусі звернулася із проханням пережити разом важкі часи молода киянка із чотирирічним сином. Мені важко сьогодні уявити, як вони (шестеро) розміщувались у тій фактично однокімнатній «шевченківській» хатині, яку добре пам’ятаю і в якій прожив до чотирьох років разом із бабусею — світла їй пам’ять. Що спонукало бабусю погодитись взяти ще двоє «ротів», залишається загадкою. Ще більше питань і, головне, проблем виникло практично відразу, бо молода жінка із сином виявилися не тільки євреями, крім того, як з’ясувалося, її чоловік був офіцером-політпрацівником діючої армії. Тому, не випадково, з наближенням гітлерівців до Києва, сім’ї євреїв і тим більше командирів терміново намагалися вирватися із Києва, обминаючи пости НКВС, до найближчих, а ще краще — віддалених сіл, щоб якось зберегти, хоча б не своє, а життя власних дітей. Здається, що спільна біда й елементарне бажання вижити не мають жодних обмежень, незважаючи на релігійні переконання.

Мама добре пам’ятає, що першими у село в’їхали німецькі мотоциклісти. Згодом цей транспортний засіб вона побачила через шістдесят п’ять років у головному музеї війни і була розчулена до сліз, згадавши про жахливі воєнні роки дитинства. Того дня бабуся разом із мамою та старшим десятирічним сином Миколою працювали у лісництві на посадках «мешків» серед молодих дубків або, правильніше, викопували картоплю з їх міжрядь. Почувши постріли і рев німецьких моторів, вони всі разом кинулись до власного двору, а в ньому вже горів сарай, що був побудований на узбіччі головної дороги села — вулиці Леніна. Згодом всі будівлі села, розташовані над проїжджою дорогою, німці підпалили. Знайдених поранених червоноармійців разом із німецькими солдатами завезли до сільської чотирирічної школи, де розмістився польовий госпіталь. Через декілька днів зібрали і старих і малих мешканців села та змусили їх викопати величезну яму, в яку знесли всіх загиблих раніше на аеродромі, а також всю понівечену зброю та технічні засоби й закопали. Мама згадує, що на аеродромі лежали два збитих радянських літаки, один із яких був наповнений грішми. Але ніхто із мешканців села до них не доторкнувся, все зібрали й передали окупантам. У цих роботах «нова рідня» бабусі та всієї сім’ї не брала участі, до речі, як і у всіх інших миротворчих «акціях» німців і поліцаїв. Мало того, про те, що бабуся дала притулок сім’ї євреїв, у селі практично ніхто не здогадувався. Щоб вберегти нових родичів від чужих очей, бабуся разом із сином викопали за хатою таку невеличку й добре замасковану землянку — схрон. Коли не було якихось загроз, то сім’я могла непомітно переходити з нього до хати, а частіше — на горище.

Така форма глибокого переховування або конспірації стала надзвичайно актуальною після того, як у жовтні 1941 року в лісі, недалеко від села, пройшов жорстокий бій між німцями та партизанами. Моя мама каже, що вірогідно у бій з окупантами вступила відступаюча регулярна частина Червоної Армії. Багато німців загинуло, а наші практично всі. Німецьких солдатів потім поховали за с. Дернівка на спеціальному кладовищі, де сьогодні знаходиться Баришівський інкубатор. Після цього німці та поліцаї дуже розлютились, і, зібравши все населення села, показово стратили через повішання окремих його мешканців, передовсім чоловічої статі за, так би мовити, співробітництво з партизанами. Всі інші — жінки, літні чоловіки та діти теж потрапили під дула німецьких автоматів. Особливо знущалися поліцаї із місцевих, вони висмикували із натовпу переляканих людей, начебто підпільників і комуністів. Особливо шукали євреїв. Але своїх «нових родичів» моя мама встигла попередити, щоб ті сховались у схроні. Коли за «наводкою» поліцая Івана Принька повісили одного з мешканців села, у натовпі, що за цим спостерігав, настала мертва тиша. Як мама згадує, всі вони — від старого до молодого — зрозуміли, що поблажок не буде, а за непокору — розстріл.

Жорстокою і складною виявилася зима 1942 року. Дуже важко захворіла спочатку бабуся, яка після застуди не могла ходити. Хоч як дивно, вилікували німці, їхній офіцер-лікар дав необхідні ліки. Зайшовши одного разу на подвір’я бабусиної хати, де розташувалися німецькі коні разом з іншою амуніцією та возами, і побачивши її з трьома дітьми, німець просто їх пожалів, розуміючи, що діти без неї пропадуть. Згодом тяжко захворів і маленький єврейський хлопчик. Бабуся, незрозуміло яким чином, випросила у німця-  лікаря необхідні ліки і врятувала малого від смерті. Більш напруженим був 1943 рік. Лютували поліцаї, які могли не тільки забрати все, що заманеться, а й понівечити. Перед відступом німців вони почали забирати все підряд, і головне — їстівне. Тому все, що знайшлося в хаті з їжі, а також документи, бабуся разом із старшим сином прикопали на городі. Не знайшовши нічого, німці пішли. На зміну їм прийшли поліцаї. Вони все швидко знайшли і навіть спустілий схрон. Мама із сім’єю євреїв і бабусею втекли до лісу, а розлючені поліцаї разом із мотоциклістами, німцями, які знову все палили, шомполами мало не до смерті побили мого рідного дядька. У тринадцятирічного хлопця практично злізла шкіра зі спини, і більше тижня він перебував без ознак життя. Його врятували вже військові лікарі частини, що визволила село від німців.

Коли стало відомо, що визволено Київ, моя мама разом із ріднею попрощалися із молодою жінкою та її сином, яких берегли від усіх неприємностей довгих два роки. За це останні теж їм віддячили у голодні післявоєнні роки. Мама добре пам’ятає, як ця жінка разом із сином та чоловіком приїхали до них навесні 1947 року й привезли небачені нею продукти і, головне, дуже багато, а також різні дорогі речі. Серед них вона запам’ятала великий рулон матерії, який згодом бабуся теж виміняла на продукти для своїх трьох дітей. На жаль, більше жодних звісток про цю єврейську сім’ю не надходило. Хоча бабуся, царство їй небесне, не раз згадувала їх добрим словом і з якоюсь гордістю. Як і, до речі, моя мама.

Здається, що викладене не є чимось неординарним для свого часу. Таких людських «подвигів» в ім’я майбутнього можна навести тисячі по всій Україні. Але, на власне переконання, конкретним із них, що стосується моєї родини, я і мої діти можуть пишатися своєю мамою і бабусею — Вергуновою (Головко) Ольгою Василівною (на знімку).

Чому я так вважаю? Тому, що саме такі цінності, а не якісь інші цінуються у цивілізованому європейському суспільстві! Бо, як кажуть: «Інтриги інтригами, а книги, церкви і добрі справи залишаються у віках»! Спробуйте довести, що я перебільшую! Краще згадайте три добрі справи в ім’я процвітання незалежної України на прикладі власних родин!