Пам’ять — одна з головних якостей воєнного покоління. Адже все, що вистраждано й пережито, забуттю не підлягає. Пам’ять, одягнена в солдатську шинель, для ветеранів війни ніколи не закінчується.«Минуло 65 років, як закінчилася Велика Вітчизняна війна, але спогади про неї не дають мені спокою», — каже учасник війни з перших днів і до Перемоги Ілля Якович Рапопорт (на знімку).
Народився він 7 листопада 1922 року в Білорусії. Війну зустрів у Сімферополі, вісімнадцятирічним. Одразу був призваний до Червоної Армії. Спочатку — знамените авіаучилище в Качі, під Севастополем. Потім доучувався в Червоному Куті Саратовської області, а закінчив в Омську. Звання лейтенанта отримав 1941 року. І на фронт. Потрапив під Тулу. Літав. У 1942-му був контужений, списаний з льотної роботи. Але залишився на фронті. Штабна робота. Найважчі хвилини пережив під час взяття Кенігсберга.
«Війна є війна, хто був убитий, кого покалічило. Мені пощастило, залишився живий. Пам’ятаю, як мене викликали із бліндажа до вищого штабу. Я тільки вийшов і почався артобстріл. Бліндаж накрило повністю. Загинули там мої бойові побратими, в тому числі й командир полку. А як він мріяв про післявоєнні будні, розповідав нам, що буде робити після війни. Вічна їм слава, моїм бойовим товаришам, — розповідає Ілля Рапопорт. — Воювати закінчив у Берліні заступником командира мотопіхотного полку. Пам’ятаю крики на вулицях Берліна: «Братики, братки! Що сталося? Перемога!? І автоматні черги в небо. Три або чотири дні ми відзначали нашу Перемогу».
Служив Рапопорт до 1953 року. Закінчив службу у званні майора в місті Гродно в Білорусії. «Дорожу орденом Червоної Зірки, який отримав у 1942-му, двома орденами Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, нагородою за Кенігсберг і за Берлін. Взагалі на війні нагород малих і великих не буває. Вони всі завойовані кров’ю солдата», — підкреслює фронтовик.
