Переможець з... Перемоги

Він народився 1908 року в селі Слоут під Глуховом, у селянському обійсті Шакотьків — нащадків славної Глухівської сотні Ніжинського полку. 

Минав час. Малий Микола Шакотько закінчив у рідному селі три класи церковно-приходської школи, навчився пасти гусей і корів. Криваві події, коли влада в 1917-1920 роках змінювалася в Слоуті та навколишніх селах мало не щомісяця, й досі в пам’яті Миколи Явтуховича, мов калейдоскоп, здебільшого у червоних і чорних тонах: смерть, кров, постріли, блискавки шабель у руках вершників... Нарешті сяк-так утихомирилося. 

Зараз Микола Явтухович — на свої 102 роки — ще в добрій пам’яті і при світлому розумі — вважає, що йому пощастило. Вдалося уникнути і 1930-го, коли селян у колгоспи заганяли, і 1933-го, коли голодом косили села України. У той час служив у війську — молодого богатиря залюбки забрали до Червоної Армії. Служив у Баку. Прекрасно освоїв професію водія. Та й грамоті підучився, світу побачив. Демобілізувався, шоферував в МТС села Хлопкове (у 1946-му перейменоване на село Перемога). Тут зустрів уродженку хутора Калюжне Тетяну, молодшу на 11 років. Закохалися, побралися. Та натішитися життям і коханням молодій сім’ї не судилося — 1941-й, війна й Микола Явтухович на фронті з перших її днів.

Спершу воював у Білорусії, обороняв Мінськ. Підвозив вантажівкою снаряди артилеристам під обстрілом німецьких винищувачів. Добув німецького автомата з кількома ріжками патронів, бо нерідко доводилося вступати в бій і як піхотинцю. Їхні частини ворог сильно пошарпав, вантажівок не лишилося зовсім. Водіїв, яких не вбило, зібрали під Липецьком і під командуванням легко пораненого офіцера відправили в місто Фрунзе — одержати нові автомобілі і негайно повернутися, своїм ходом, назад, у Білорусію.

По дорозі в Середню Азію їхній поїзд кілька разів бомбардувала німецька авіація. Поховавши вбитих, підрихтовували паровоз і прямували далі. Смерть обійшла Миколу Шакотька, і він добрався до Фрунзе. Вантажівки отримали, та про повернення у Білорусію не було й мови — вона вже окупована. Шакотько з іншими бійцями-водіями влився в інший підрозділ, який послали на захист Москви. Знов знайомий Миколі Явтуховичу шлях — під бомбардуванням везти снаряди. У районі Подольська їхній полк зазнав нищівного удару. Хто лишився живий, опинилися в тилу ворога. Підполковник зібрав уцілілих — чверть особового складу — і наказав окремими групами відходити в тил: пробиратися до передової нема сенсу, навіть не можна визначити, де вона. Тож йшлося вже про збереження решти бійців...

Микола Явтухович й досі здригається, згадуючи кількамісячне блукання лісами, короткі сутички з фашистами, кількахвилинні відвідини зайнятих німцями сіл, де оточенців могли підгодувати й дати теплу одіж, а могли й видати окупантам. Всього бувало. Частина бійців — уродженців України — вирішила пробиватися в рідні краї. Важка то була дорога. Втрата бойових друзів на шляху додому, безперестанні сутички з німцями та поліцаями, недоїдання та недосипання.. І ось воно — перше село української землі. До неї дійшло лише двоє. Рядовий Шакотько упав на землю, цілуючи її, не розумів, чому вона така солона. Лише потім збагнув — обдер вуста об груддя, на них запеклася кров...

Пробрався до Хлопкового — це вже легше було, бо знайомі місця і люди свої. Після визволення села від німців Микола Явтухович з’явився на призовний пункт військкомату. І... потрапив «в обійми» до СМЕРШу. Його відправили до Сум, де скрупульозно перевірили кожен крок, починаючи від 22 червня 41-го. Солдат написав гори пояснювальних записок, витримав сотні допитів. Смершівці дали запити по всіх військових частинах, де він до цього воював. На щастя Шакотька, належні документи збереглися, знайшлися й живі свідки, виходило, що Шакотько сумлінно і стійко виконував військовий обов’язок, у всіх випадках керувався наказами командирів. Отож з нього зняли всі підозри. Просився знову на фронт — сказали, що водії вкрай тепер потрібні і на визволеній території. Так Микола Явтухович став бійцем Глухівської воєнізованої протипожежної частини.

Після війни, аж до пенсії, працював водієм райспоживспілки. Ростили з дружиною доньок — Тамару, Наталю, Валю, а потім і онуків, поралися по господарству. Микола Явтухович тримав чудову пасіку. У 1965 році в СРСР офіційно встановили свято Перемоги, колишні фронтовики отримали певні пільги. З 1965-го Микола Явтухович Шакотько їздить по військкоматах. Там кажуть: немає підтверджувальних документів вашого перебування на фронті. Шакотько починає писати до різних інстанцій і відомств, аж до Подольська, де був (і нині є) архів Збройних Сил СРСР. Отримував відписки: нема в списках, не знайшли... «Особливо злили мене ті відписки з Подольська, — розповідає колишній фронтовик, — воював у них же під носом, і така ото мені вдячність...».

Бій за встановлення справедливості тривав понад сорок років. Уже в незалежній Україні на допомогу батькові прийшли діти та онуки. «Нам істотно допомогла районна ветеранська організація на чолі з Миколою Кубаном, — каже дочка ветерана Наталія Миколаївна. — Нарешті торік надійшли з Москви документи з підтвердженням: наш батько, дід, прадід справді брав участь у бойових діях під час Великої Вітчизняної війни. То була наша родинна перемога, яку розділили й активісти ветеранської організації».

Схоже, влада — і місцева, і київська — була і шокована, присоромлена повною перемогою 101-річного ветерана, колишнього рядового Другої світової. Його швиденько нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, медаллю «Захиснику Вітчизни» й присвоїли звання... майора (!) української армії.

— Фашиста виявилося перемогти легше, ніж бюрократів, — розповідає Микола Явтухович. — Міркуйте самі: аби розгромити гітлерівську армію, нам знадобилося чотири роки, мені, аби вирвати в чиновників потрібний документ, — 44. Жаль, що до цього дня п’ять років не дожила моя дружина Тетяна Максимівна, хай царствує...

Його правиця лягає на орден «За мужність». Відзнаку, яка підкреслює основну рису козацького нащадка, рису переможця, для якого в житті понад усе важать правда і справедливість...

Сумська область.