Війна, де загинув мій батько

13 березня минає 70 років від дня завершення радянсько-фінської війни 1939—1940 років.

Ця війна тривала лише 105 днів і ночей, одначе стала однією з найтрагічніших сторінок історії обох країн, найганебнішою за часів існування Радянського Союзу.

Мого батька, сільського трудівника з Великих Лісівців Попільнянського району Житомирської області Михайла Григоровича Полякова (на знімку), забрали на ту війну зі жнивного поля, і в холодних снігах Фінляндії пішов він у небуття. Уже понад два десятиліття вивчаю я бойовий шлях 44-ї дивізії ім. Щорса, в якій батько воював. Багато дослідив архівних документів, а в травні 1997 року побував у Фінляндії на місцях боїв цієї дивізії. Усе це, пропущене через серце, лягло на папір.

Однією з найсуворіших у ХХ столітті була зима 1939—1940 років. На яблунях у наших садах від лютих морозів тріскалася кора.

Саме цю зиму Сталін використав для розв’язання війни проти північного сусіда — Фінляндії. Ще до недавнього часу радянська пропаганда подавала справу так, нібито це сусід на нас напав.

Ця ганебна війна не принесла нам нічого, крім горя, сорому, безчестя і неслави. Саме за її розв’язання Радянський Союз був оголошений агресором і виключений із Ліги Націй.

Проти північного сусіда СРСР виставив 13 дивізій. З радянського боку у війні брали участь 1,3 мільйона осіб. У числі інших військових з’єднань кинули проти Фінляндії і 44-ту (імені Щорса) стрілецьку дивізію. Гарнізони дивізії стояли в Бердичеві, Новограді-Волинському, Житомирі. Дивізія вважалася однією із кращих за боєздатністю та підготовкою офіцерського складу.

1939 року, до початку ІІ світової війни, Радянський Союз почав вимагати в Фінляндії території «для убезпечення Ленінграда». В листопаді СРСР надіслав Фінляндії ноту, звинувачуючи її в обстрілі радянських кордонів. Це явна провокація. Фінляндія за площею в 50 разів менше Росії, не кажучи вже про весь СРСР.

13 листопада 1939 року радянські війська перейшли фінський кордон — розпочалася Зимова війна. Вторгнення на територію Фінляндії Червоної Армії проводилося по всій лінії кордону — від Карельського перешийка до Заполяр’я (1200 км). На лінії Кандалакша—Кешь, Північна Карелія, розгорталася 9-та армія (три стрілецькі дивізії, серед них і 44-та). Сюди 1939 року прибуло щойно мобілізоване, в основному з Житомирщини і прилеглих районів Хмельницької та Вінницької областей, поповнення. На цю війну були мобілізовані майже всі чоловіки нашого Попільнянського району. Так, із сіл Паволоч, Парипси, Харліївка забрали по сто чоловіків із кожного села. Перед

9-ю армією стояло завдання — вийти до узбережжя Ботнічної затоки, перерізати територію Фінляндії у найвужчому місці, щоб обмежити поставку зброї зі Швеції. Для цього передбачалось ввести до першого ешелону 44-ту стрілецьку дивізію (вона перебувала в другому).

Так 44-ту дивізію кинули в холодні сніги Фінляндії — на вірну загибель... «Мороз 45 градусів, метровий сніг, коні ледве тягнуть гармати. А ми в шинелях і в будьонівках. Продуктів не було, полювали на оленів, їли коней», — з гіркотою згадував учасник подій Іван Гамалія.

Переді мною фронтові листи, написані 1939 року в снігах Фінляндії. Їх автор — бойовий батьків побратим, мій земляк Омелян Григорович Корольчук із Великих Лісівців.

Ось Омелянів лист від 14 грудня 1939 року: «Новини дуже погані, завтра о 10.00 виходимо на фронт у Фінляндію. Як видно з усього, не пропав у Польщі, то прийдеться покласти свою голову у фінляндській тундрі, як не доб’ють, то прийдеться замерзнути, бо морози тут великі...» А в листі від 20 грудня є такі рядки: «Всі ночі у лісі біля вогню пересидимо або перележимо, так і ніч проходить, а ніг уже не чути від болю, а ребята уже стали такими, що не впізнаєш. Але, видно, попереду буде ще гірше...» Гіркі слова людини, яка має полягти не за рідну землю. Дивує, як листи дійшли додому...

У брезентових чоботах, в обмотках, простому бавовняному обмундируванні доводилося нашим бійцям довго лежати в глибокому снігу під вогнем противника. Одяг і взуття швидко промокали, а потім перетворювались на лід. Бійці переохолоджувалися, обморожувалися. Ці втрати були не меншими, ніж від вогню противника. Сильні морози нерідко виводили з ладу цілі взводи. А фінські солдати були добре одягнуті, взуті, мали калорійне харчування. В них були надійні автомати «Шмайсер», «Суомі», а в наших бійців основна зброя — гвинтівка зразка 1861 року.

Трагічно скінчився і бій на озері Вуоккіярві в урочищі комуни Суомуссалмі, де 4 січня 1940 року загинув мій 24-річний батько. Разом із ним полягли 260 однополчан 146-го Богунського стрілецького полку (тієї ночі морози сягали 45—50 градусів). Там, на березі холодного північного озера, всі й поховані. Героїзм наших бійців вражав фінів. Фінський генерал Вейко Кархунен писав: «Ворог воював відважно, героїчно тримався до кінця...»

Попри надлюдські зусилля, 44-й дивізії не вдалося, згідно з наказом, завдати удару по Суомуссалмі, розблокувати дорогу Раате та з’єднатися з частинами 163-ї (Тульської) стрілецької дивізії.

На дорозі Раате, оточеній по обидва боки лісом та болотами, зібрались танки, артилерія, обози. Дивізія розтягнулася майже на 30 км, ставши зручною мішенню для мобільних винищувальних груп фінів. Війська не були готові до боїв у лісах, в умовах бездоріжжя та глибоких снігів (до двох і більше метрів) за 45—50-градусних морозів. Дивізія, що прибула з України, зазнала нищівного удару. Як стверджують фінські історики, вона просто перестала існувати. Величезних втрат зазнала й 163-тя (Тульська) дивізія. Втрати 44-ї дивізії, яка налічувала близько 17.5 тис. чоловік, перевищили 70 відсотків, майже 1200 душ потрапили в полон. А фінські війська під Суомоссалмі втратили близько 800 осіб. Вийти з оточення пощастило небагатьом, і майже всі потрапили в руки НКВС. Командир 44-ї дивізії Виноградов, начальник штабу Волков і начальник політвідділу Пархоменко за вироком трибуналу були розстріляні перед строєм 11 січня 1940 року.

...Місця боїв були усіяні трупами, так звані санітарні поховання проводились навесні, коли почав танути сніг. У місцях масових могил забивали метрові стовпчики із зарубкою і цифрою кількості похованих, а то і просто «складували» в терикони на болотах, які навесні вкривалися водою.

По війні в цих місцях працювала радянська державна комісія, яка наполягала знищити всі «стовпчики поховань», тобто знищити останні докази великих втрат великої авантюри.

Трагічна доля дивізії залишалася «білою плямою» нашої історії. Жодного слова в масових виданнях і книгах. Хіба що якийсь солдат, котрому пощастило вижити, іноді розповідав рідним про ту трагедію.

Свого часу я мав можливість розмовляти з очевидцями трагедії Г. Погрібняком та В. Прокопенком із с. Паволоч Попільнянського району, які розповіли про поневіряння в полоні, їм довелося і ховати наших бійців. У багатьох із них на тілі не було не лише ран, а й найменших подряпин. Вони просто замерзли на 50-градусному морозі.

Після підписання мирного договору між СРСР і Фінляндією відбувся обмін військовополоненими. Після повернення з полону колишні червоноармійці відбували покарання за «добровільну здачу фінам». Наприклад, сім’я мого земляка Кирила Логвиновича Сапіги одержала в 1940 році звістку про його загибель. Але його не згадували в селі навіть у День Перемоги, його імені не було на пам’ятній стелі полеглим воїнам. А в Фінляндії я побачив це прізвище в списках полонених. Гірка іронія долі: в країні, яку СРСР вважав ворогом, і досі зберігаються імена наших військовополонених, а Сапіга загубився у своїй країні! Та хіба тільки він один.

Попільнянці з 44-ї дивізії, які після фінського полону потрапили в полон радянський, розповідали мені: коли почалася Велика Вітчизняна війна, в їхньому таборі оголосили, що добровольців можуть направити на фронт. Сапіга в числі перших записався добровольцем, воював на фронтах Другої світової, з якої не повернувся.

Така гірка доля спіткала більшість із тих, хто був на невизнаній фінській війні.

Після моїх публікацій до мене звертаються діти тих, хто не повернувся з фінської війни. Навіть похоронка «пропав безвісти» залишала хоч маленьку надію, що батько повернеться. Ми, діти тих, хто воював у фінській війні, створили собі їхні незабутні образи. Як часто подумки я розмовляв зі своїм батьком! І в найважчі хвилини життя просив у нього підтримки й допомоги. Таке саме відчуття було і в дітей фінських солдатів. Мені пощастило зустріти у Фінляндії таку людину. Це син загиблого фінського воїна, офіцер-прикордонник Лео Карттімо. Він відіграв вирішальну роль у розшуках могили мого батька. Так символічно зустрілися сини двох батьків, які воювали по різні сторони фронту, життя котрих обірвала війна.

25 червня 2007 року я разом зі членами ініціативної групи І. П. Чернишом, Л. О. Костюком та О. Ф. Рошак звернулися до голови Житомирської облдержадміністрації із проханням увіковічити належним чином полеглих земляків-воїнів 44-ї стрілецької дивізії на фінській землі.

Для спорудження нового пам’ятника «Україна молиться за душі загиблих» була створена благодійна організація «Пам’ять», яку очолив Л. О. Костюк, уже внук загиблого воїна. Багато зробив для того, щоб пам’ятник було споруджено, інший член нашої ініціативної групи — І. П. Черниш, якого, на жаль, уже немає серед живих.

Спонсорами проекту пам’ятника стали коростишівський скульптор Віталій Рожик і львівський архітектор Андрій Дацько. До речі, роботи Віталія Миколайовича Рожика є в багатьох містах України, у Росії, Казахстані, Італії, Німеччині, Польщі, а тепер уже й у Фінляндії.

За організаційної і фінансової підтримки голови Житомирської облдержадміністрації Юрія Забели пам’ятник воїнам 44-ї дивізії перевезли з України та встановили в Суомуссалмі (Фінляндія). Наприкінці серпня 2009 р. пам’ятник офіційно відкрито. Делегацію від України очолив голова Житомирської облдержадміністрації Юрій Забела. До її складу ввійшли також заступник голови Житомирської облдержадміністрації Микола Черненко, міський голова Новограда-Волинського Микола Боровець, Леонід Костюк, автор та головний спонсор пам’ятника скульптор Віталій Рожик. У Фінляндії делегацію супроводжував Надзвичайний і Повноважний Посол України у Фінській Республіці та Республіці Ісландія Андрій Дещиця. Пам’ятник «Україна молиться за душі загиблих» освячено місцевим православним священиком.

Монумент складається із двох частин: п’єдестал із білого мармуру у вигляді скелі льоду. В скелі — ніша, що нагадує каплицю, обрамлена українським орнаментом. З ніші виступає світлий образ Пресвятої Богородиці. Покрова — заступниця українського війська, а свято 14 жовтня припадає на час мобілізації житомирян на війну. Богородиця тримає покров, увінчаний калиновими китицями, вона розстеляє його над просторами цієї землі, усіяної могилами наших і фінських бійців. Вона молиться за мир і спокій загиблих. На постаменті із чорного каменя (габро) вигравірувано напис українською та фінською мовами: «Україна молиться за душі загиблих».

У 2002—2004 роках за сприяння ЄС на території музею Раатеен Портти (комуна Суомуссалмі) здійснено проект «Монумент Зимовій війні». Це поле, вкрите природним камінням, що символізує пам’ять про кожного загиблого в боях у районі Суомоссалмі. Загалом установлено близько 20 тисяч пам’ятних каменів як фінським, так і радянським воїнам різних національностей. У центрі меморіалу — пам’ятник «Відкриті обійми», на якому закріплено 105 дзвонів: саме стільки днів і ночей тривала Зимова війна. На вітрі вони наче оживають, а в зимову заметіль просто шаленіють, нагадуючи про страхіття «невизнаної, незнаної» війни.