Та війна недарма зветься Великою Вітчизняною: на велику битву з фашизмом піднявся увесь народ. Задовго до того, як союзники відкрили Другий фронт, потужний «другий фронт» уже з перших днів війни розгорнули наші люди в тилу ворога — партизани й підпільники. Спогадами про ті часи ділиться ветеран війни і праці, учасник партизанського руху Всеволод Всеволодович Матковський.
— Мені довелося брати участь і бути свідком багатьох подій того складного часу. У важких умовах фашистського режиму, який особливо посилився у зв’язку зі спорудженням поблизу Вінниці східної штаб-квартири Гітлера — «Вервольфу». У Вінницькій області активізувалися дії партизанських загонів і підпільних груп, створених патріотами, безмежно відданими своїй Вітчизні.
Першу підпільну організацію у Вінниці організував і підняв на боротьбу Іван Васильович Бевз. Людина, здавалося б, ображена радянською владою: у 1936 році його виключили з партії, бо в автобіографії не згадав про службу батька в денікінців. Іван Васильович важко пережив цей удар. Одні йому співчували, інші зловтішалися, мовляв, Бевза скоро посадять.
Підпільна організація Бевза почала боротьбу з окупантами в серпні 1941 року. В її активі здебільшого були колишні студенти вузів: Наталія Медвідь, Ігор Войцеховський, Лариса Ратушна, Іван Бутенко, Микола Рудь та інші. Після війни за доблесні подвиги у ворожому тилу Івану Бевзу, Ларисі Ратушній (зв’язкова підпілля) і Петрові Волинцю (організатор підпільної групи в селі Павлівка Калинівського району) посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Фашисти і їхні посіпаки жорстоко розправлялися з військовополоненими. Лише у Вінниці вони вбили більш як 12 тисяч осіб. Вірними псами фашистських громил стали ті, хто таємно ненавидів радянську владу, сподіваючись після перемоги фашистів стати їхніми намісниками на поневоленій землі. З цих зрадників комплектувалися підрозділи поліції, вербувалися провокатори, таємні агенти жандармерії, урядники, старости, карателі... За час окупації фашистами і їх прислужниками лише у Вінниці знищено більш як 42 тисячі душ мирного населення.
На Вінниччині вже з ранньої весни 1942 року діяли партизанські загони та групи. У Турбівському районі — загін Т. Шкрабовського, у демидівських лісах Жмеринського району — В. Слюсаренка, в околицях Вінниці — Є. Посвятенка. Чутки про дії партизанів запалювали народ на боротьбу, а на фашистів наводили страх і тривогу. Карателі прочісували ліси, влаштовували засідки, засилали зрадників, влаштовували облави, але народні месники були невловимі.
Восени 1942 року фашистська влада звернулися до партизанів і підпільників із закликом видати своїх командирів і комісарів, з’явитися у військові комендатури, а за явку з повинною обіцяли дарувати життя і надати роботу. Реакція на цей заклик виявилася протилежною розрахункам німців — люди зрозуміли: нас бояться, і повсюдно відповіли посиленням антифашистської боротьби. Фашисти в своїх донесеннях вищому командуванню, нас — партизанів і підпільників — називали «бандитами», а в закликах здатися — «лісовиками».
Операції партизанів і підпільників на Вінниччині на початку 1943 року досягли таких масштабів, що начальник служби охорони «Вервольфу» унтерштурмфюрер Даннер змушений був просити на допомогу місцевим гарнізонам кілька механізованих військових частин. «Для ліквідації бандформувань», як він висловлювався. А обґрунтовував своє прохання інформацією від служби СД про те, що за 20 кілометрів від «Вервольфу» бандити нападають на гарнізони, комунікації, а також діють у районах Янова, Турбова, Медведки, Калинівки.
Партизани і підпільники Вінниччини прагнули до ефективної взаємодії з побратимами із сільських районів області. Були контакти з підпільними організаціями Вороновицького, Жмеринського, Немирівського, Турбівського та інших районів. Розгалужена мережа підпілля діяла в Жмеринському районі. Тут перші підпільні формування були створені в паровозному та вагонному депо, керували ними М. Пархоменко і К. Квєтковський. Восени 1942 року формується підпільна організація «Радянські патріоти» під керівництвом Р. Ручинського, В. Кіняєва і К. Гришина, яка згодом об’єднала навколо себе 13 підпільних груп на підприємствах міста. Організація встановила зв’язки з групами опору Чернятина, Шаргорода, Станіславчика, Браїлова, Курилівців, Малої Жмеринки...
Організація «Радянські патріоти» видавала навіть газету «Червоний Партизан», випускала листівки, розмножувала зведення Інформбюро. Ці матеріали поширювалися в Жмеринському та сусідніх районах. Членами редколегії були К. Гришин, брати Герберт і Віктор Ліздіни. Підпільники вели активну пропаганду серед місцевого населення, словацьких, угорських і румунських солдатів, які охороняли залізницю, військові об’єкти і склади.
Трагічно склалися долі багатьох патріотів із Жмеринки. Провал підпілля стався влітку 1943 року — коли керівний центр Жмеринської підпільної організації вирішив розгромити жандармські гарнізони в Станіславчику й Шаргороді. Операція зірвалася. Напередодні вночі був заарештований Герберт Ліздін, потім його брат Віктор. У засідку потрапили К. Гришин та двоє зв’язкових із Станіславчика. Члена комітету Г. Навроцького гітлерівці схопили, піддали нелюдським катуванням. Для залякування людей знівеченого Навроцького жандарми водили вулицями з петлею на шиї. Жмеринських підпільників розстріляли у в’язниці.
Та фашистам не вдалося зломити патріотизм наших людей. Замість загиблих ставали інші, з’являлися нові організації та групи, були навіть... партизани-одинаки. Якщо послаблювалося підпілля, наростала сила партизанських загонів. Характерно, що найчастіше люди приходили в партизанські загони з відбитою у фашистів зброєю.
У зв’язку зі збільшенням чисельності партизанських загонів було змінено й тактику. Якщо раніше ми практикували нальоти на дрібні гарнізони й диверсії на комунікаціях противника, то потім почали брати в облогу ділянки доріг, де проходила бойова техніка, підривали мости, руйнували водокачки, знищували млини, виводили з ладу цукрові заводи. Відбиті у ворога продукти віддавали нужденним. На дільницях вузької колії Вапнярка—Тростянець, Крижопіль—Бершадь захоплювали поїзди з награбованим майном. Та й наше становище було складним. Розвідка з’ясувала, що на станції Жмеринка ворог вивантажує з ешелонів, що йдуть на фронт, підрозділи регулярних військ і підсилює місцеві гарнізони. Вночі, таємно, ми відійшли з села Щучинці в Левківці Шпиківського району.
У партизанських формуваннях були воїни майже всіх національностей СРСР, а також — поляки, румуни й німці. Багато хто з них загинув на нашій землі за свободу Батьківщини. Минають роки, а слава героїв живе і буде жити в пам’яті й серцях нинішніх та майбутніх поколінь.
І нині, якщо з Вінниці проїхати в Бар, біля села Путлівці перетнути річку Ровець, то ліворуч від шосе відкриється велична панорама Демидівського лісу. На галявині біля дороги, під кронами дубів та лип, стоїть обеліск Слави полеглим воїнам. Тут завжди лежать букети фіалок або лісових дзвіночків, водяних лілій чи польової білої кашки. Або чиясь вдячна рука покладе на братську могилу символ вічної Слави — вінок із дубового листя. Взимку майданчик навколо обеліска розчищено від снігу, а надгробок прикрашено зеленню хвої. Майже кожен тутешній житель може детально розповісти про жорстокі бої, які вели тут партизани, повідає про славного патріота Генріха Шаубе — німця, котрий бився з фашистами в Жмеринському партизанському загоні.
У другій половині 1943 року фашисти все ще намагалися прорватися до Києва. Партизани вирішили перекрити шосе Вінниця—Бар, між Людовським і Демидівським лісами, на ділянці приблизно в два кілометри. Підрозділи загону отримали завдання знищити ворожу колону. Більше півсотні кращих бійців на чолі з командиром загону Володимиром Слюсаренком вступили в бій. Серед них були нерозлучні друзі, найкращі розвідники загону — Омелян Лисенко та Генріх Шаубе. Минуло лише 40 хвилин, а на шосе вже горіло більше десятка автомашин з військовими вантажами й лежали трупи ворожих солдатів та офіцерів. Уцілілі фашистські вантажівки підходили й зупинялися біля палаючих машин, потрапляючи під вогонь народних месників. Лисенко та Шаубе навіть принесли командирові цілісінький німецький кулемет із трьома стрічками патронів! На допомогу фашистам з боку Вінниці підійшло більше десятка автомашин із солдатами і три танки. Вони почали розвертатися в бойові ряди по обидва боки шосе. Сили були нерівні, й Слюсаренко наказав відходити до Людовського лісу. Цієї миті Генріх піднявся на повний зріст і раптом, опустивши автомат, упав. Лисенко кинувся на допомогу — й сам упав, прошитий автоматною чергою. Підібравши загиблих, партизани сховалися в лісі. Поховали товаришів обіч дороги. На скромному пам’ятнику написали: «Вони були партизанами».
Проходячи рокитнівськими, клесівськими й березнівськими лісами, партизани, а частіше — наші розвідники, неодноразово стикалися з «бульбівцями». Партизанська група Григоряна, послана в розвіддозір для забезпечення переходу нашого загону через шосе Київ—Львів, біля населеного пункту Межирічі, зустрілася з ними. Вони атакували партизанів, але були повністю розбиті.
Цього бою слід було очікувати, бо партизанський загін проходив через зону, яка охоронялася «бульбівцями», а командував ними затятий націоналіст Тарас Боровець (він називав себе Бульба).
Наприкінці 1943 року Вінницьке партизанське з’єднання налагодило зв’язок та взаємодію з усіма загонами і підпіллям області та взяло командування на себе. До кінця 1943 року Жмеринський партизанський загін налічував майже 800 осіб і був перетворений на партизанське з’єднання ім. Леніна. Командиром з’єднання призначили Володимира Федоровича Слюсаренка.
Якщо до початку 1942 року, крім Вінницького підпільного центру, в області було три підпільні організації, то на початок 1944 року тут діяло вже 6 партизанських з’єднань і 27 загонів — майже 10 тисяч народних месників. Унаслідок диверсій на залізниці Жмеринський залізничний вузол не працював понад п’ять діб, що завдало суттєвих втрат німцям, які тікали на захід.
17 березня 1944 року зі сходу, на шосе Шпиків—Могилів-Подільський, з’явилися частини 27-ї армії 2-го Українського фронту під командуванням генерал-лейтенанта Горячева, які наступали. Партизанам було поставлено завдання: разом із частинами кавалерійського армійського корпусу оволодіти Могилевом-Подільським і переправою через Дністер. На світанку 19 березня кіннотники-червоноармійці й партизани ввірвалися до Могилева-Подільського, переправилися на правий берег Дністра й узяли село Моршани Молдавської РСР. Тут проходила автомагістраль з Могилева-Подільського на Ясси. Долаючи шалений опір ворога, частини Червоної Армії і партизани протягом дня утримували цю дорогу, не даючи німецько-румунським генералам відводити на захід людей і техніку. Через два дні, 20 березня 1944 року, Москва салютувала військам 1-го та 2-го Українських фронтів, які визволили Вінницю і Могилів-Подільський.
На жаль, деякі сучасні псевдоісторики та подібні до них політики, намагаються всіляко перекручувати факти й події того часу, кидаючи тінь на партизанський рух. Хочеться у них запитати: «А назвіть хоч одного партизана, який повернувся б живим з фашистського полону?!» Таких немає! Солдат, який потрапив у полон, ще мав надію вижити, а в партизана й цього шансу не було. На початку 1942 року генерал Йодль видав наказ: «Партизанів у полон не брати! Розстрілювати, а краще вішати на очах у населення».
У моїх спогадах немає вигаданих імен і подій, пишу про те, що бачив, де брав участь сам і що відчував серцем. Тому прошу відгукнутися всіх названих у статті товаришів і всіх бойових побратимів, які брали участь в описаних подіях.
Підготував Віталій СКОБЕЛЬСЬКИЙ.
На знімку: Всеволод Всеволодович Матковський.
Фото Сергія НАЗАРКІНА.
