Бійці 80-ї аеромобільної бригади виявились дуже гостинними. Показали, як облаштувались, нагодували смачним обідом. У наметі, який слугував їдальнею, було тепло, в «буржуйці» тріщали дрова, на стінах висіли дитячі малюнки. Все це створювало атмосферу спокою, затишку і певною мірою навіть розслабляло. І лише військова форма бійців, розвішені «броники», каски та автомати нагадували про те, де ми перебуваємо і в який час живемо.

Спочатку бійці були небагатослівними, але коли мова зайшла про встановлене перемир’я, заговорили активніше. Як і кожна нормальна людина, хлопці хочуть, щоб війна якнайшвидше закінчилась, і вони повернулися додому, до своїх дружин та дітей. Водночас, вони не вірять, що бойовики відведуть свої гармати, як того вимагає Мінська угода, і не виключають, що припинення воєнних дій може піти на користь бойовикам. Сконцентрувавши військову техніку у стратегічному для них напрямку, російські найманці продовжать свій наступ на українську територію. «Треба гнати цю нечисту силу з нашої землі! Закрити наші кордони, — казали бійці. — Треба, щоб ми весь час щось робили, а не стояли в очікуванні. Це морально тяжко, повірте. Перемога може бути лише у наступі. Так, будуть втрати, але це — війна».
Говорячи так, вони не хизувалися. Майже кожен з них побував у «гарячих точках», добре знає і ціну перемоги, і ціну життя. Олександр зі Львова й Олександр з Києва захищали луганський аеропорт, Станицю Луганську. Обидва контрактники.
— Аеропорт ми обстоювали влітку, — розповідає Олександр зі Львова. — Тоді було дуже спекотно — і від сонця, і від «Градів», а вода в нас закінчилась. Але ми терпіли, бо розуміли: щоб нам доставили воду і напитися вдосталь, треба ризикувати життям своїх товаришів, які будуть до нас добиратись. Краще потерпіти.
Серед захисників цього стратегічного об’єкта був і Анатолій зі Львівської області (на знімку).
— Тоді аеропорт ще був цілий, — розповідає боєць, — але напади з боку бойовиків велися регулярно. «Гради» били постійно, та хлопці трималися. Одного разу, пробиваючи кільце бойовиків, аби дістатися аеропорту, мене зачепило осколками. Нашу колону тоді просто розстрілювали. В госпіталь не поїхав. Осколки витягнули, рани почали загоюватись. А потім таке почалося, що я на свої рани просто не звертав уваги.
Строкову службу Анатолій відслужив понад десять років тому, в армію пішов добровольцем. Десантник.
Рідні телефонують, турбуються, а доньки щоразу запитують, коли тато, нарешті, повернеться. Анатолій запевняє дівчаток: скоро. І торкається свого оберіга — іконки та хрестика, що їх подарував йому один священик у Слов’янську. Анатолій ніколи їх не знімає. І вони його бережуть. А настрою додають дитячі малюнки, які привозять волонтери.
Волонтери, до речі, приїздять часто і забезпечують усім, що бійці замовляють. Проблем немає ні з харчуванням, ні з обмундируванням. Вони в іншому — з присвоєнням бійцям 80-ї аеромобільної бригади статусу учасника АТО. Перша проблема виникла під час перепідпорядкування. Спочатку документи готувалися на сухопутні війська, тепер цим займається командування автомобільного десанту. Ще одна проблема в тому, що більшість особового складу командування ВДВ перебуває в районах виконання завдань, і перевірку, оформлення документів пришвидчити не можна.
...Погода цього дня була, як на замовлення. Тепло, сонячно. Хтось із бійців нагадав про те, що скоро весна і треба садити городи.
— Не переживай! — відгукнулись на це побратими. — Ось виженемо ворога — і поїдеш додому саджати картоплю.
 
Луганська область.
Фото автора.