Оце була б справжня сенсація, якби за стільки часу в обласному центрі й справді не знайшлось жодного п’яниці. Але ж насправді це не так. Щодня бригади швидкої допомоги підбирають до десятка людей у стані важкого алкогольного сп’яніння. За рік таких набирається до восьми тисяч. Десять років у місті проблема із тим, куди їх подіти, була невирішеною. І от нарешті міській владі, здавалось, вдалося її розв’язати: навесні урочисто, з великою кількістю гостей було відкрито медвитверезник. Усі оглянули новенькі вмебльовані приміщення, фельдшери зайняли свої робочі місця, і... витверезник закрився.
Причому того ж дня. І все виглядало так, наче це прикре непорозуміння. Після того, як гості роз’їхались, всюдисущі журналісти зуміли побачити, як з нового закладу зняли офіційну вивіску. Але на здивовані запитання почули лише, що це проста формальність, мовляв, для офіційного початку роботи потрібно підписати ще кілька паперів та дозволів. На цьому і розійшлись.
Тільки за кілька місяців стало зрозуміло, що детоксикаційний центр так і не розпочав роботу. Це виявилось набагато складнішим завданням, ніж видавалось із першого погляду.
Хоча лише за те, що міська влада все-таки взялась за нього, їй варто подякувати. Адже дев’ять років тому, відтоді як відповідною постановою Кабінету Міністрів міліція була позбавлена такого тягаря, як витверезники, вони просто зникли з міста. Щоправда, тоді само вийшла ще одна постанова про передачу цих установ наркологічним закладам. Планувалось, що там будуть створені діагностико-детоксикаційні реабілітаційні підрозділи. Простіше кажучи, функції у них залишались такі самі, як і в витверезника, а от підпорядкування мало змінитись. Але так не сталось. Приміщення для них не вдалося знайти, і тому місто опинилось без не дуже престижного, але вкрай необхідного закладу. В тому, що це справді так, швидко переконалися співробітники міської лікарні, куди почали звозити всіх, хто втрачав людську подобу від алкоголю. П’яні бомжі, непритомні хронічні алкоголіки, захмелілі буйні хулігани, які із впертою постійністю почали з’являтись у приймальному відділенні, стали незагойною раною на тілі організму лікарні. Втім, відмовитись від таких гостей теж було неможливо.
Зі смітника — до готелю?
Все виглядало логічним: людина, що опинилася у витверезнику, може, за потреби, одразу потрапити в центр реабілітації. Ліжко, вода, гарячий обід, пральна машина і навіть телевізор — все це там є. Та не це головне. Люди, які опинились на узбіччі життя через різні обставини, за бажання можуть розпочати його заново. У центрі допомагають відновити втрачені документи і, головне, — підшукують роботу.
Контингент відвідувачів центру, як кажуть, специфічний. І не варто уявляти, що кожен, хто входить сюди в одні двері в обдертому одязі, нечесаний, із хворобами та вошами, виходить в інші акуратним, благополучним і готовим до кар’єрного зростання. Багато підопічних центру і не прагнуть змінювати звичний спосіб бездомного життя. Але в тому, що набагато краще провести ніч на ліжку, ніж у підвалі чи на смітнику, переконались усі.
Та найбільше центр пишається тими, хто справді налаштований на нове життя. Саме напередодні нашої зустрічі тут відбулась незвична подія: справляли весілля. У молодят непрості долі. Наречений десять років відсидів у в’язниці. «Якщо чесно, я з певною обережністю брав до себе цього чоловіка, — зізнався директор центру Віктор Спринчак. — А потім варто було тільки подивитись, скільки він у нас усього зробив. Такого старанного робітника ще треба пошукати».
Тут же познайомився і зі своєю нареченою. Після смерті матері вона опинилась на вулиці і довгий час мандрувала із міста в місто, поки доля не звела її із працівниками реабілітаційного центру «Вікторія», де вона лікувалась від алкоголізму. А уже звідти потрапила до «Променю надії». Тепер для молодят навіть підшукали житло. Тож їхні надії справді почали збуватись. А от надії, покладені на медвитверезник, поки що залишились марними.
Заклад є. Грошей немає
Причина банальна — фінансування. Утримування детоксикаційного центру виявилось значно затратнішим, ніж його спорудження. Хоча «Промінь надії» спочатку взяв на себе обов’язки забезпечити його чотирма фельдшерами та лікарем, цього виявилось замало.
Центр і сам не жирує. Будують зимову нічліжку для бездомних, облаштовують територію — все за спонсорські кошти. Та й невеличкий колектив працює швидше за символічну плату, бо інакше зарплату персоналу у вісімсот—тисячу гривень важко назвати. Особливо враховуючи те, з якими непростими відвідувачами доводиться працювати. До того ж у планах центру відкрити ще одне відділення — соціально-реабілітаційне. Адже поки що в центрі можна перебувати лише вночі. І хоча його мешканці можуть тут бути до кількох місяців, проте постійне проживання не передбачається. А от у новому відділенні можна було б жити як у гуртожитку, поки людина не вирішить проблему із постійним місцем проживання.
Задумка хороша. Та поки що все це лише плани, на втілення яких потрібні кошти. Чи вдасться заробити їх міському бюджету у досить непрості часи, сказати важко.
А в медвитверезнику до всіх проблем автоматично додається ще й проблема охорони. Функціонування його без міліції просто неможливо уявити. До речі, чергові у формі постійно з’являються у приймальному відділенні лікарні. Але для «Променя надії» така розкіш виявилась просто не по кишені. Далися взнаки певні бюрократичні перешкоди. Оскільки центр підпорядковується управлінню праці та соціального захисту, то не вправі розраховувати на безплатний міліцейський супровід, як це можуть робити медичні установи.
До того ж спочатку була задумка, що центр працюватиме на госпрозрахунку. Доба перебування в ньому обходиться до вісімдесяти гривень. Цю суму мали б відшкодовувати самі пацієнти. Але ж хіба це реально? Більшість із них і копійки в кишені не мають. Та й родичам така плата не під силу. Розраховувати на те, що витверезник може стати прибутковим бізнесом — справа марна.
Зважаючи на все це, і вирішили просити допомоги з обласного бюджету. А це значить, що і сам заклад мусить перейти в обласне підпорядкування, і опікуватись ним мають обласне управління охорони здоров’я та обласний наркологічний диспансер. Зрештою, саме таке підпорядкування передбачалося згаданими урядовими постановами. Але шлях до цього виявився таким довгим — десять років.
Тепер уже і витверезник є, і влади міська й обласна з розумінням ставляться до цієї проблеми. Тож, як тільки вдасться подолати фінансово-бюрократичний бар’єр, двері медвитверезника таки відкриються. А поки що ось уже восьмий місяць він стоїть пусткою (на знімку). Для того, щоб не псувались від вологості меблі, навіть їх звідти вивезли.
Хмельницький.
Фото автора.
