Останній бій комдива Кучеренка

Меморіал Солдатської слави у Полтаві. Вічний вогонь. Поруч — гранітні плити, під якими лежать ті, хто загинув, визволяючи місто і область. Біля однієї з плит відвідувачі меморіалу зазвичай зупиняються. Читають напис: «Командир дивізії Герой Радянського Союзу гвардії полковник Кучеренко Микола Пантелеймонович і його ад’ютант, рідний син Кучеренко Микола Миколайович 1945». Як загинули батько й син? Чому поховані разом? І чому саме тут, хоча рік смерті — 1945-й, коли війна була вже далеко від Полтави?

Микола Пантелеймонович Кучеренко народився 1 березня 1907 року в селі Білухівці Карлівського району на Полтавщині, де закінчив неповну школу. В 20-річному віці був призваний до Червоної армії, вчився на піхотних курсах. Пізніше, як один з кращих бійців, потрапив на прискорені курси підготовки командирів. З перших днів війни Микола Кучеренко на фронті, де молодий лейтенант одразу ж зарекомендував себе відважним і тямущим командиром. Армія відчувала гостру потребу в таких командирах, і Кучеренка посилають вчитись до Військової академії імені Фрунзе. І знову — на передову: Північно-Західний і 1-й Український фронт, два поранення.

У січні 1943 року 34-річного Кучеренка призначають командиром 302-ї стрілецької дивізії, яка вела бої на Донбасі, а пізніше визволяла Київ. Пам’ятаєте фільм «Батальйони просять вогню»? Там в одному епізоді командир дивізії полковник Іверзєв бере автомат і сам кидається на поле бою, щоб підняти в атаку необстріляних бійців. Є версія, що Кучеренко — прототип полковника Іверзєва. Він теж мав звичку сам водити солдатів в атаку.

Особливо тяжкими для дивізії стали бої за Тернопіль. Ось як описує це Костянтин Симонов, який був тоді фронтовим кореспондентом «Красной звезды»:

«У штабі дивізії план міста, на якому перенумеровані квартали. Взяті нами будинки обведено червоним олівцем, ті, що залишилися в німців, — синім. Деякі обведені двічі — по синьому червоним. Це ті, які взяті сьогодні ранком.

Командир дивізії полковник Кучеренко каже, що, за його відомостями, в місті обороняються залишки охоронної дивізії СС, залишки піхотної дивізії та офіцерський штрафний батальйон. Запитую: «Як б’ються німці?»

Дивиться на мене, як на людину, що поставила безглузде запитання, і відповідає зі злісним схваленням:

— Здорово чинять опір, сволота!

За сьогоднішній день узято лише два будинки. Телефонує командарм Черняховський. По обличчю командира дивізії видно, що він одержує рознос.

— Так... Так... Буде зроблено.

Кладе трубку. Знову бере. Викликає до себе командирів полків. Ставить завдання. Поки чекає їх, дуже лає Тернопіль за міцність і товщину стін, за глибокі підвали, з котрих ніяк не виб’єш німців, за вузькі криві вулиці в центрі, де й самохідкам не розгорнутися, щоб бити прямою наводкою. Каже про командувача беззлобно:

— Звісно, свариться. А мене самого вже нудить від цього міста. Восьмий день не можемо забрати останні три квартали. Сьогодні знову взяли тільки два будинки, точніше —півтора. Про один повідомили, що взято, а потім з’ясувалося, що німці продовжують вести з нього вогонь.

Командир дивізії в люті дзвонить командирові полку: навіщо набрехав? Той наполягає, що будинок узятий і в будинку перебуває його командир батальйону.

Врешті-решт командира дивізії з’єднують із командиром батальйону, який дійсно сидить у підвалі цього будинку. З’ясовується, командир батальйону справді увірвався на перший поверх і навіть протягнув туди зв’язок. А потім виявилося, що на другому й третьому поверхах німці. І їх усе ще не можуть вибити звідти. Спочатку вважали, що от-от виб’ють, і не стали уточнювати початкове повідомлення. Через це загинуло кілька солдатів, які сунулися відкрито по вулиці повз будинок, який, за донесенням, вважався зайнятим нашими...

Командир дивізії багровіє від гніву, кричить у телефон:

— Не терплю неправди! Є в тебе совість? Якщо через годину не приведеш становище у відповідність із повідомленням, усуну!

Кинувши трубку, мовчить, вагається. Напевно, дуже не хочеться уточнювати обстановку. Уже доніс наверх, що зайнято два будинки, а насправді — один. Потім зітхає, бере трубку й все-таки доносить наверх справжнє становище й довго слухає по телефону неприємності. Слухає, заплющивши очі від утоми.

...Між іншим, тільки сьогодні дізнався, що ад’ютант Кучеренко, молодий лейтенант, з яким ми всюди ходили цими днями, — його власний син. Якби не випадково почута розмова, я, напевно, так і не довідався б про це. Ні від батька, ні від сина. І не зрозумів би за їхніми стосунками. Можливо, це й дрібниця, але, мабуть, важлива...»

Дрібниця й справді важлива: навіть не всі в дивізії знали, що комдив і його ад’ютант — це батько і син, адже на людях вони ні за яких обставин субординацію не порушували. Всі думали, що однофамільці. Кажуть, що їхні дороги перетнулися на війні випадково (за деякими свідченнями, в госпіталі, де обоє лікувалися після поранень). Тоді вже стало зрозуміло, що перемога не за горами, й батько гадав: син — такий само запальний, як і він, хай буде поруч, легше вберегти...

14 квітня 1944 року війська 60-ї армії Черняховського, в складі якої була і 302-га дивізія Миколи Кучеренка, повністю розгромили оточений німецький гарнізон Тернополя, а дивізія отримала почесне найменування «Тернопільська».

Та напруження на фронті не спадало. В ході однієї з операцій, одержавши наказ атакувати ворога, Кучеренко вирішив не чекати ранку: пройшовши вночі десятки кілометрів, підрозділи його дивізії опинилися в глибокому тилу німців. Гітлерівці стягнули сюди всі «вільні» танки і кинули в наступ кількома ешелонами. Кучеренко не розгубився: розташував свою артилерію по колу, а піхоту в центрі, й наказав підпускати ворожі танки ближче і розстрілювати прямою наводкою. Більше години тривав бій, німці втратили 56 бойових машин, але так і не здолали опір кучеренківців!

Наприкінці березня 1945 року дивізія полковника Кучеренка вийшла на рубіж річки Одер в районі Вроцлава. 30 березня командувач і його ад’ютант перебували на командному пункті. Щоб зупинити форсування ріки нашими військами, німці вели шалений артилерійський вогонь. Один снаряд влучив у командний пункт. Полковник щось передчував, напередодні просив бойових побратимів: «Раптом що — хочу, аби поховали на батьківщині». Одного лише уявити не міг: що цей заповіт стане заповітом і для сина Миколи. І хоч в умовах воєнного часу навіть командирів високого рангу хоронили там, де вони загинули, ніхто не наважився порушити заповіт комдива.

Указом Президії Верховної Ради СРСР за зразкове командування дивізією в ході Вісло-Одерської операції і проявлені при цьому мужність і героїзм полковнику Миколі Кучеренку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Іменем героя названо вулиці в Полтаві та Тернополі (на жаль, тут її недавно перейменували). Є вулиця імені Кучеренка і в його рідній Білухівці.

На знімках: полковник Кучеренко; могила Кучеренків на Меморіалі Солдатської слави у Полтаві.