Симон як символ

Симон Петлюра — символ національно-визвольного руху початку XX століття.  Цікаво, що під час гітлерівської окупації про Петлюру небажано було згадувати зовсім! А як у незалежній Україні, за яку він боровся й загинув?

Дослідники підрахували: стільки часу провів Симон Петлюра у Кам’янці-Подільському, тимчасовій столиці УНР.

Директорія містилась у будинку Осавулової (зберігся, це вулиця Сіцинського). Міністерство військових справ зайняло будівлю окружного суду на нинішньому Вірменському ринку. Петлюра прибув до Кам’янця 10 червня 1919 року. Наступного дня на його честь відбувся обід, де Петлюра висловився за побудову демократичної держави, твердість влади та ясність політики, подякував усім за «здорову атмосферу, якою дихає Кам’янець», за «організаційну силу й енергію». Коли на початку липня більшовики стояли за 20 верст від Кам’янця, Петлюра був на бойових позиціях разом із козаками армії УНР, серед яких мав велику популярність. У середині липня Українська Галицька Армія (УГА) і уряд ЗУНР перейшли на подільську землю, з’єдналися, а Петлюра став Головним отаманом об’єднаного війська.

17 липня Головний отаман прийняв єврейську делегацію представників партій, організацій, духовенства. Візитери заявили, що всі кола єврейського населення готові захищати УНР разом із українцями. 20 липня видано наказ про покарання винних у антиєврейській агітації. 26 серпня, 12 жовтня за підписом Петлюри вийшли відозви «Проти погромів». Він невтомно виступає на захист євреїв, проти злочинних анархічних погромницьких елементів в армії.

Державні й військові справи не зашкодили Петлюрі підтримувати зв’язки з місцевою громадськістю, відвідувати народні управи, цікавитися роботою губерніального земства, виділяти стипендії кращим студентам університету. Він оглядав суконні фабрики в Дунаївцях, збирав на державну нараду представників українських і єврейських партій, селянської спілки та інших організацій.

Тим часом загострилась боротьба між різними течіями українського національно-визвольного руху. Опозицію дратувала соціалістична політика Директорії та уряду УНР і особливо — особа Петлюри.

Як підвищити престиж Директорії за кордоном, задовольнити опозицію, збільшити коло прихильників в Україні? Петлюра не знаходив іншого шляху, ніж парламентаризм. 12 серпня оголошено: уряд виробляє закони про вибори до парламенту на основі всезагального виборчого права. Таким чином, саме в Кам’янці відбулась зміна державної політики УНР. Вона пройшла шлях від класового «трудового принципу» державотворення до загальнолюдських, демократичних засад побудови українського республіканського ладу.

Однак, перед походом на Москву денікінці намірилися розправитися з «українськими сепаратистами». Так Петлюра отримав ще й денікінський фронт. Він звернувся до громадян УНР із закликом допомогти армії одягом і взуттям. 12 вересня Головний отаман прибув до Подільської губернської народної управи, де обговорив можливість збору податків за 1918—1919 роки. 17 вересня у Кам’янці було віддруковано відозву С. Петлюри до населення Соборної України, де містився виклад основних положень програми уряду УНР: державна самостійність, передача земель без викупу селянам, восьмигодинний робочий день, а також загальне, рівне, таємне, безпосереднє і пропорційне право на виборах Великої державної ради — парламенту з установчими функціями. Нарада представників українських політичних партій, громадських організацій та комісій Конгресу трудового народу схвалила політичну лінію Головного отамана.

Підвела УГА, перейшовши на бік Денікіна. 15 листопада в місті відбулося останнє засідання Директорії та уряду. 16 листопада Симон Петлюра покинув Кам’янець. Утім, він ще повернеться в це місто — 1 травня 1920 року, коли польські та українські війська наступали на Київ. Одразу взявся за державні справи — приймав міністрів, делегацію студентів, представників політичних партій, вивчав стан українських державних інституцій на Поділлі. 7 травня, коли Київ уже було взято, керівник УНР готував переїзд міністерств до Вінниці. Контрнаступ червоних змусив польсько-українське військо відступити на захід. На початку липня Петлюра оголосив Кам’янець і околиці в стані облоги. Зарадити катастрофі не було змоги — поляки спішно відступали до Збруча, а своїх сил замало. Восени 1920 року Головний отаман, як безпосередній учасник завершальних військових акцій на Поділлі, ще двічі бував у Кам’янці. 20—21 листопада останні бійці української армії перейшли за Збруч, у Східну Галичину, що була під контролем Польщі. З ними відступив і Петлюра. В Україну повернутися йому вже не судилося.

На колишньому будинку Осавулової в 1997 році Фонд Симона Петлюри з Великобританії своїм коштом установив меморіальну дошку. Українська держава, вже сім років незалежна, не посміла вшанувати творця самостійної України. Бо вона й досі оглядається: чи не скажуть чого сусіди, яким Петлюра та й наша незалежність — як кістка впоперек горла.

Право на іншу меморіалку із зображенням Симона Петлюри довелося відстоювати в тодішньої влади міста й у 2002 році. Ініціативу міської організації ВО «Свобода» втілили коштом заводу «Гіпсовик» (директор Володимир Постовий). Однак, очільникам не сподобалося, що поглядом з каменю їх міряв Петлюра: що зробили ви для держави? «Портрета не передбачено, треба переробити», — заявив пресі секретар ради Сергій Бабій. Завдяки об’єднанню «Свобода» владу таки переконали. На Вірменському ринку, 8, в серці Старого міста, ця пам’ятка доступна для численних екскурсантів. «Ось тільки далеко не всі екскурсоводи, — каже один із них, Віктор Солоп, — приводять сюди групи. Спеціальної екскурсії на тему УНР музей не має, а я свідомо включаю її в усі свої екскурсії. Ту добу добре знають Назаренко, Лозовий. Бувають відвідувачі, які шукають саме нас. А треба, щоб усі знали свою історію».

У Новому місті до будинку Осавулової приходять одиниці. Тут обласний дитячий протитуберкульозний санаторій. Вочевидь, він міг би розміститися і в іншому приміщенні. А за цією адресою мав би таки постати музей УНР. Тут навіть дерева, понад столітні, пам’ятають Петлюру. А ще — юного поета-козака Володимира Сосюру, який охороняв Головного отамана.

Очільники області могли б подбати про це так, як докладають зусиль для створення меморіалу УПА в недалекому Гукові. Музей цей украй потрібен. Он зовсім поряд — національний університет, який довго (вже в незалежній Україні) боровся за право носити ім’я ще одного видатного діяча УНР, свого першого ректора — Івана Огієнка.

Нове місто, кажуть історики, може бути не менш цікавим об’єктом для туристів, ніж заповідне Старе. Музеї петлюрівських воїнів доводилося бачити в Польщі, меморіали на цвинтарях там теж є. А в нас усе навпаки. Неподалік Кам’янця, в селі Кульчіївці, стоїть пам’ятник повстанцям проти петлюрівців... То якої ми прагнемо держави?

Кілька місяців тому місцева «Свобода» знову заявила: треба в місті встановити пам’ятник Петлюрі. Ідея не нова, й ще не раз викличе бурю в рядах радянських патріотів. Чим він їм не догодив? Адже, на противагу багатьом нинішнім діячам, ні Петлюра, ні той самий Огієнко й гадки не мали збагачувати себе, користуючись владою. За кордоном єдина донька Симона Васильовича тяжко хворіла, в родини бракувало коштів на лікування. Бо Петлюра Україну в офшори не вивіз.

Осередок Суспільної служби України в Кам’янці-Подільському отримав електронною поштою листа від Агати: «Я живу в Польщі. Шукаю мою сім’ю, яка мала б жити в Харківській області, Зачепилівський район, село Орчик, якщо ще хтось залишився живий. Мого дідуся звали Олександр Козлов, бабусю — Марія, батько дідуся — Прокіп. Дідусь емігрував у січні 1921 року в Польщу, разом із військом Симона Петлюри. Мій дід, петлюрівець, помер у 1942 році. Поляки ставилися до нього з пошаною. Він заповідав нам любити Україну, як її любив Симон Петлюра...»

Агата зібрала чималий архів про перебування уряду Української Народної Республіки, петлюрівців-козаків у Польщі, відкрила власний сайт і виставила там всі матеріали та старі фотознімки. Вона ніколи не боялася назватися внучкою петлюрівця, а пишалася цим. І ніхто її не переслідував. Якщо Агата знайде хоч одного далекого родича, то неодмінно приїде у край її дідів. І буде вражена тим, що до Петлюри, його армії, тієї легендарної держави, про що в них у домі, як і на польській землі, завше говорили з піднесенням, в Україні ставляться зовсім по-іншому. Не так далеко від Орчика, в рідному місті Петлюри Полтаві, досі немає йому пам’ятника. Немає його в Києві. Поки що немає і в Кам’янці. «Зашкодила криза, вона потрохи минає», — пояснює міський голова Анатолій Нестерук, — рішення ми прийняли позитивне, вірю, невдовзі виконаємо».

На знімках керівники Директорії та Армії УНР. Кам'янець-Подільський, липень 1919 року. Сидять: Ф. Швець, С. Петлюра, А. Макаренко. Стоять: ад'ютант Петлюри О. Доценко, нач. канцелярії М. Миронович, полк. Куликовський, сотн. Осецький (брат Наказного отамана), генерал-квартирмейстер Генштабу  Шайбле, військовий міністр В. Петрів, посильний Г. Швець, начальник  Головної юридичної управи Армії УНР Є. Мошинський; в будинку Осавулової тепер санаторій, а міг би бути музей УНР.