У попередніх статтях «Скіфсько-еллінський пантеон: Геракл і Арес» (17.12.08 р.) та «Еллінізація чи українізація?» (04.02.09 р.) ми вже переконалися, що міф про грецьку Елладу як батьківщину європейської цивілізації насправді є продуктом глобальної інформаційної спецоперації німецьких істориків XVІІ—XІX століть.

І зроблено це було за інформаційними технологіями Мойсея, Соломона та Юстиніана, котрі відповідним чином скорегували так звану «всесвітню історію», майстерно вмонтувавши її в тексти священної книги християн — Біблії.

Сьогодні ми продовжимо розмову на цю тему й дослідимо витоки та джерела античної «грецької» філософії, яка насправді була витворена зусиллями скіфо-арійських інтелектуалів.

Скіфи—арії—анти

Нині ми вже знаємо, що античний світ отримав свою назву від праукраїнського племені антів. І якби ці предки українців були недолугі й нерозвинені, хіба пишався б античною епохою сучасний західний світ, котрий усю свою культуру і філософію виводить саме з «античної греко-римської» цивілізації.

Весь зміст інформаційної спецоперації німецьких істориків XVІІ—XІX століть полягав у тому, щоб усунути українців як цивілізаційне античне першоджерело, перемістивши Елладу з благодатного українського Причорномор’я на кам’яні землі Греччини.

Неупереджені дані історії та археології свідчать, що праукраїнське плем’я антів (черняхівська археологічна культура, І—V ст.) проживало переважно на українських землях між Бугом і Дунаєм, а також у суміжних землях сучасної Польщі, Росії, Молдови та Румунії.

Свою назву черняхівська культура (одна з найяскравіших у світі) отримала після розкопок біля села Черняхів на Київщині, здійснених 1899 року відомим археологом В. Хвойкою.

Анти (понад 3 тисячі поселень!) мали розвинену економіку, основою якої були землеробство і ремісництво, бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство.

Так само, як і скіфи/арії та спартанці/дорійці, анти вважали за свого прабатька архаїчного героя Геракла, котрий носив шкуру лева (як військові обладунки) та його череп (замість шолома). Останнього вважав своїм предком і відомий нам цар Олександр Македонський.

Антське царство (столиця — Антварія, або Арія антів) було невід’ємною частиною тисячолітнього скіфо-арійського світу троянів/теукрів, енеїдів, киянідів, самарів (сумерів/шумерів), цивілізаційний синтез яких і сформував сучасну українську націю.

Як довели Л. Сіленко, П. Гарачук, С. Піддубний та інші, еллінська цивілізація зародилася на території України, а згодом була перенесена в Грецію.

Саме тому й видаються переконливими слова Геродота (навіть після його «редагування» німецькими істориками у XVІІ ст.), що він не знав у Греції «жодного видатного філософа, який не був би скіфом».

Політико-філософська думка арійської Еллади (ІІ—І тис. до н. е.)

Як переконує нас історико-філософська традиція, в розвиток політичної думки Заходу нібито найвизначніший внесок зробила Стародавня Греція.

Проте останнім часом вчені (нарешті) звернули увагу на згадане вище висловлювання Геродота про скіфське походження античних «грецьких» філософів.

Більше того, в сучасних дослідників (П. Гарачук) дедалі більше з’являється версій, котрі ставлять під сумнів «визначний» внесок греків у розвиток філософії: «Як це, мовляв, могло так статися, що всі видатні античні філософи — греки, всі видатні античні митці — греки...»

Щось тут явно не стикується, якщо взяти до уваги, що до приходу у ІІ тисячолітті до н. е. в Стародавню Грецію очолюваних царями Гераклідами дорійців, тамтешнє населення не знало металу, не мало свійських коней, не послуговувалося в суспільних комунікаціях писемністю.

Саме в ці часи у Греції з’являються дорійські релігійні культи богів-близнюків Аполлона та Артеміди-Ортії, дорійський стиль в архітектурі та одежі, дорійські ноти в церковних співах (октава — від ноти ре і до ноти ре), дорійські технології обробки металу (зброя, прикраси) тощо.

Еллінізація на межі ІІ—І тисячоліть до н. е. скіфами-аріями (вихідцями з української Іллади/Еллади) грецького населення, безумовно, вплинула на зміст, форми і темпи суспільного розвитку тогочасного грецького суспільства: монархія—аристократизм—рабовласницька демократія. Бурхливе й мінливе політичне життя сприяло розвитку теоретичної думки та постійним пошукам досконалішої політичної системи.

Такий розвиток політичної думки був пов’язаний із формами політичної організації суспільства, в яких (хоч як дивно) домінував один і той само арійський компонент. В Азії це величезні імперії-деспотії, у Греції — невеличкі держави-міста (поліси), які мали спільні мову, релігію та культуру і традицію ворогування: «всі — проти всіх».

Невисока населеність полісів (30—40 тисяч) не сприяла формуванню бюрократії та регулярної армії, а це, зрештою, спричинювало нестабільність і постійні зміни політичних форм організації суспільства.

У сучасному розумінні поліс є політично організованим суспільством, і це поняття, безперечно, ширше за поняття держави. Життя людини в полісі жорстко регламентувалося правом або звичаєм, і в цьому контексті поліс був тоталітарним відносно особистості.

Грецька Еллада в суспільно-політичному плані ґрунтувалася переважно на рабстві, яке давало змогу заможним громадянам віддаватись роздумам про суспільне життя, політику чи мистецтво.

«Історична традиція» переконує нас, що пік розвитку давньогрецької цивілізації припадає на VІ—V століття до н. е., коли афінська демократія вистояла у війні з Перською імперією (очолюваною, між іншим, нащадками аріїв — киянідами). Остання, до речі, активно втручалася у «внутрішньогрецькі розборки» і досить часто виступала як прямий союзник або фінансовий спонсор Спарти (очолюваної нащадками оріїв — дорійцями).

Згодом настає час політичного занепаду грецької демократії. Чого варте, скажімо, жеребкування під час розподілу урядових посад або роздавання грошей бідним, що породжувало безвідповідальність і утриманство!

Проте крах політичної системи грецької Еллади мав і позитивні аспекти. Цей експеримент дав цінний матеріал для політичного аналізу, який здійснили еллінські мислителі, насамперед Аристокл (Платон) і Аристотель, котрі «чомусь» мали скіфсько-арійські імена.

«Комунізм» Аристокла (Платона)

Аристокл (427—347 рр. до н. е.), котрого прозвали Платоном («широкий, широкоплечий»), народився в Афінах і був разом з Антисфеном і Аристиппом учнем відомого філософа Сократа.

Після того, як останнього «демократично» примусили випити отруту, покинув батьківщину й намагався переконати правителів Сіракуз (херсонських Сірогоз?) провести реформи в дусі своїх уявлень про ідеальну державу.

Згодом він він купив невелику ділянку землі в афінському передмісті, названому на честь грецького героя Академа, і заснував там свою філософську школу — Академію (387 — 529 рр. до н. е.), яку очолював рівно 40 років.

Судячи з текстів діалогів так званого Платонівського корпусу — переліку його (або приписуваних йому) творів, — вони писалися протягом досить довгого часу.

Проте існує й думка, що насправді авторство діалогів належить кільком скіфо-арійським філософам. Діалоги видрукував флорентієць Марчеліо Фічіно 1482 року під ім’ям Платона і видав за «античну» спадщину Греції.

Хоч би там як було, у цих працях є що вивчати сучасній політології, оскільки Аристокл (чи група філософів під цим псевдонімом) вважається автором філософської системи об’єктивного ідеалізму.

Саме Аристокл, на думку багатьох дослідників, один із перших створив картину ідеального суспільства з жорсткою соціальною ієрархією, котре має поділятися на правителів (філософів), воїнів і виробників (ремісників і землеробів) — відповідно до їхнього походження.

Серед законних форм держави Аристокл найгіршою вважає демократію, яка, втім, все-таки краща за олігархію та тиранію.

У чому ж полягає комунізм Аристокла? Він вважав, що потрібно ліквідувати приватну власність серед правителів і стражів (тобто, сучасною мовою, відокремити бізнес від політики!).

Останнім «заборонялося» мати сім’ю. Жінки й діти, на його думку, мають бути спільні. До того ж жінки, за Аристоклом, повинні мати політичні права, а дітьми має опікуватися держава.

Політичне безправ’я рабів та іноземців (як осіб без громадянства) компенсується їхнім рівним майновим становищем із громадянами полісу.

В останніх працях Аристокл уже «дозволяє» всім громадянам ідеальної держави мати сім’ї, будинки та земельні наділи. Земля та нерухомість повинні розподілятися жеребкуванням, а земельний наділ стає загальнонародною власністю, що успадковується лише одним із дітей. Стани-касти замінюються чотирма класами залежно від матеріального стану. Перехід із класу до класу дозволяється в разі зміни майнового статусу людини.

З політичними правами та обов’язками інакше. Зокрема, на засідання народних зборів перші два класи ходити зобов’язані, а громадяни третього та четвертого класів — за бажанням. А право голосу на виборах повинні мати ті, хто носить зброю або вже брав участь у війнах. Така ось Аристоклова конституційна справедливість.

«Здоровий глузд» Аристотеля

Якщо Аристокл окреслив предметне коло політики, то його учень Аристотель (384—322 рр. до н. е.) не без підстав вважається засновником політичної науки.

Він створив власну світоглядну систему, яка охопила практично всі сфери людського розвитку — філософію, соціологію, логіку і, звісно, політику.

На відміну від свого вчителя, Аристотель орієнтується не на ідеальні схеми (що нехтують психологію людей), а на практичний досвід. Він зробив політику предметом емпіричного дослідження, проаналізувавши разом з учнями 150 конституцій держав і відповідних проектів.

За його версією, політика визначається як наука про вище благо людини й держави, що охоплює економіку та етику (звід традицій і правил).

Людину Аристотель вважав «твариною політичною», поліс — суспільством, а державу — «творінням природи».

Поліс для нього — це об’єднання людей (окрім рабів), котрі мешкають на певній території під владою одного уряду, який діє на базі єдиної конституції. Він вищий за сім’ю та індивіда, а головна мета його функціонування — благо громадян.

Аристотелю не до вподоби платонівський «комуністичний проект». Він переконаний, що розумні межі приватної власності відповідають природі людини, є стимулом до праці, виробництва та збагачення. Отже, що вигідно громадянину, вигідно й суспільству!

Водночас йому більше до вподоби шлях нагромадження багатства через створення матеріальних цінностей, а не через торгівлю та спекуляції. Його ідеал: власність — приватна, її плоди — для загального блага.

На відміну від Аристокла, Аристотель переконаний, що завдяки своєму загальному характеру мають домінувати закони (оскільки вони позбавлені пристрастей), а не царі (хоча й філософи).

У розумінні Аристотеля право — це норми суспільного життя, що реалізуються передусім на основі їх застосування саме державою. Він виокремлює природне право (яке скрізь визнано) й умовне право (закони та угоди). Справедливі закони чи несправедливі — їх все одно потрібно виконувати.

Виходячи з наведеного вище, стає зрозуміло, чому Аристотеля називають ідеологом здорового глузду середнього класу. Адже він вважав важливим показником справедливості відсутність крайніх суперечностей поміж бідними та багатими, філософами та пересічним загалом. Людей середнього достатку він вважав найліпшими в полісі, оскільки лише вони, мовляв, здатні зрозуміти інтегральне загальне благо, не схиляючись до крайнощів.

Саме тому, на його думку, громадянство не повинен мати той, хто через відсутність достатку, дозвілля, брак освіти нездатний самостійно мислити та ухвалювати рішення. Громадяни, за його концепцією, — це ті, хто пише закони й судить.

А ось жінкам Аристотель (на відміну від «тоталітариста» Аристокла) відмовляє у праві на громадянство. Можливо, тому, що на той час у скіфів-аріїв і спартанців-дорійців уже повністю вкорінився патріархат? (Про що можна також опосередковано довідатися з домінування в тогочасному пантеоні богів Бога війни Ареса.)

Демократію Аристотель вважав нестійкою формою правління, але все-таки кращою за олігархію і навіть за аристократію (владу аріїв? — В.Б.).

Під час демократії панує абсолютизація рівності, під час олігархії — абсолютизація нерівності. Але все це, на думку мислителя, зрештою, призводить до зміни форм держави через порушення справедливості.

Відтак найкраща форма правління — політія, що поєднує в собі позитивні риси олігархії та демократії і є певною «золотою серединою» між ними. А для цього, звісно, потрібен потужний середній клас як такий.

Знайомлячись з ідеями провідних арійських мислителів Аристокла і Аристотеля (сформульованими понад 2300 років тому!), у вас не виникає відчуття, що вони пишуть про сучасну Україну?!

***

Ми не випадково досить докладно зупинилися на основних положеннях концепцій видатних скіфо-арійських філософів. Просто вони настільки вдосконалили систему базових суспільних понять, що нею й донині оперують сучасні політологи, філософи, соціологи і правники.

Було б непогано, якби й наші практичні політики, що тішаться своєю «богообраністю» та «елітарністю» й гарцюють (як відьми на мітлі) на газовій трубі, прочитали бодай одну працю цих мудрих філософів.

Валерій БЕБИК,доктор політичних наук,професор,проректор Університету «Україна»,голова правління Всеукраїнської асоціації політичних наук.