«Дегтяр» проти гранати, життя — проти гангрени

— Тоді нам, піхотинцям, при підтримці танків, належало першими штурмувати околицю, — згадує Василь Петренко. — У моїх руках був кулемет «Дегтяр» — під час атаки він бив по цілях, як належить, був своєрідним щитом для наступаючих. Крок за кроком, будинок за будинком ми зайняли частину міста, потиснувши гітлерівців до центру. Як раптом дивлюся — збоку, у провулку, немов примара, з’явився німець. Миттєво розвертаю ствол і в цей час помічаю, що біля моїх ніг падає граната. Буквально на мить мене випередив... А далі — вибух. Останнє, що в очах закарбувалося, — як хтось із моїх однополчан з автомата буквально зрешетив груди фашиста.

— Приходжу до тями, бачу — небо, і поволі вертається думка, що живий, — продовжує ветеран. — Задля впевненості навіть ущипнув себе. І це справді було диво, адже граната вибухнула буквально під ногами. Вочевидь, вибухова хвиля пішла вбік, від мене. І все ж таки у ногу та руку повпивалися десятки осколків. Мої товариші затягнули мене в безпечне місце, а самі — далі, в атаку, поспішили. Цілий день ішов бій, а я все лежав у схованці. Щоправда, в полудень мене, напівживого-напівмертвого, побачив один лейтенант, що неподалік облаштовував артилерійську обслугу. Він дістав флягу, налив півкружки спирту, дав кусень хліба, шматочок сала, а ще підбадьорив: «Терпи, солдатику, виживеш — після бою заберемо».

Більше року Василеві Петренку довелося «кантуватися» по медсанбатах та госпіталях, доки став на ноги. Міг навіть залишитися без ноги, бо військовий хірург прийняв рішення про ампутацію, на що поранений запручався: мовляв, якщо є якийсь шанс, його треба використати. На щастя, тоді обійшлося без гангрени. Щоправда, чотири осколки так і не вдалося дістати. З ними й досі ще «не розлучився» фронтовик. Зізнається: часто допікають, але що вдієш, якщо зрослися з тілом.

— У госпіталі я отримав посилку з продуктами, — продовжує Василь Михайлович. — У ній печиво, яблука і навіть малина. А ще — адреса відправника з того ж міста, де розташовувався госпіталь. Коли я вже зміг ходити, пішов за цією адресою, щоб подякувати. Була, щоправда, пропозиція з таким пораненням залишитися в тилу. Це не міг прийняти, бо мені, молодому, амбітному, агресивно налаштованому проти окупанта, хотілося на фронт. І я знову попросився туди добровольцем.

Цього разу піхотинець Петренко потрапив у кавалерію. Каже, що йому більше щастило, ніж коням. Одні падали від осколків, інші — від безсилля. А закінчувати війну випало на Молнії, породистій коняці, яка належала німецькому офіцерові. Її, осідлану, вояка-втікач залишив у підвалі, а Петренко підібрав і настільки зріднився з нею, що навіть частину свого пайка віддавав.

В один день — і подвиг, і медаль

Про те, яким бравим воякою був Василь Петренко, свідчать його нагороди: два ордени Вітчизняної війни (І та ІІ ступенів), орден Бойового Червоного Прапора. Наразі у нагородному «багажі» жителя Рівного, який свій подальший повоєнний життєвий шлях присвятив військовій службі, — шість орденів та 22 медалі. Характерно, що двадцять другою, чи, вірніше, першою стала медаль «За відвагу».