З творчістю відомої української казкарки Зірки МЕНЗАТЮК я познайомилася завдяки своїй донечці: збірка «Київські казки» давно стала улюбленою в нашому домі. Тож коли Зірку Захаріївну запросили до районної бібліотеки на зустріч зі школярами, я прийшла теж. Мала до неї кілька запитань, але тем для спілкування знайшлося на довгу й цікаву розмову. Адже не кожного дня зустрінеш інтелігентну, яскраву, творчу особистість, знавця традицій нашого народу, ще й депутатську тещу — в одній особі!

Як журналістка казкаркою стала

— Зірко Захаріївно, за фахом ви — журналіст, з відзнакою закінчили Львівський університет. Як так сталося, що журналіст перетворилася на казкарку?

— Першу свою казку написала у другому класі. Почала друкуватися ще в школі. Потім повністю переключилася на журналістику. Працювала у «Радянській Україні»: спочатку у відділі листів, потім у відділі культури. Коли прийшла в редакцію, я була вже заміжня, підростала донечка. Якось була з Наталкою на лікарняному, і в мене раз — і з’явилася казка. Записала її. Потім ще одна, ще... Спочатку я думала, що «це» минеться. Але далі зрозуміла: хочу писати тільки казки. Відтак, маючи освіту і посаду, працюючи в такому сильному досвідченому колективі, я таки відійшла від журналістики. Якщо від Бога судилося бути дитячою письменницею, то, як кажуть: з чужого коня і посеред дороги злазь.

— Але ж професія письменника — менш стабільна...

— На сьогодні це взагалі не професія, а художня самодіяльність. На жаль. Зверніть увагу, у нас майже не виходять романи. Бо щоб написати хоч один, треба з ранку і до вечора над ним сидіти. А якщо людина має бігти і заробляти на прожиток родині, і лише уривками вночі й у вихідні потрошки писати, то який роман?

— Казка — здебільшого короткий жанр. Можна було писати і продовжувати працювати в газеті. 

— Так, формат невеликий, але скільки часу забирають оці маленькі казочки! Знайди сюжет, героїв, інтригу заклади. От казка «Каша». Я один сюжет спробувала, другий — не те. Пробуєш, пишеш, переробляєш. Якщо казка легко читається — це ще не означає, що вона легко пишеться... А в журналістику треба поринути з головою: і на роботі, і вдома пишеш, у відрядження їздиш. Дуже важко поєднувати сім’ю, малу дитину і роботу... До того ж у чоловіка теж особлива професія — оперний співак. Вокал вимагає відповідних умов і режиму. А хто їх має створювати? Деякі речі при ньому не можна було робити. Запахи, вологе повітря, навіть прати не можна в день, коли у нього вистава. 

— Родина підтримала ваше рішення?

— Звичайно. Дочка була першою слухачкою і критиком моїх казок. А без підтримки чоловіка я взагалі не стала б письменницею. Він був розкішний, дуже турботливий чоловік... І підбадьорити, і порадити, і розіграти вмів. А головне, допоміг здолати сумніви і невпевненість, пережити кризу книговидання, коли я багато років працювала в стіл. Якби не чоловік, давно б кинула писати.

Степан Миколайович Фіцич — народний артист України, соліст Національної опери імені Т. Шевченка. На жаль, минулого року його не стало...

Депутатська теща

— У «депутатській» рубриці «Приватне життя» ми вже розповідали про вашу доньку — відому тележурналістку Наталку Фіцич, її чоловіка — народного депутата Володимира Ар’єва та вашу онуку Ярину. А от у тещі депутата я ще жодного разу інтерв’ю не брала. Восени вашого зятя вкотре обрали до Верховної Ради. Як воно — бути депутатською тещею? Ви сувора й вимоглива друга мама?

— О, депутатська теща — страшніша за самого депутата! (Сміється. — Авт.) Насправді ж мені дуже пощастило з зятем! І до речі, коли нас бачать незнайомі люди, то багато хто вважає, що то Володя — мій син, бо він схожий на мене більше, ніж моя дочка. І я відповідаю: це мені підібрали схожого зятя. Він дуже хороша людина. Уважний, чуйний, турботливий, хороший сім’яний. Вдячна його батькам, які його так гарно виховали. Звичайно, в нього майже весь час забирає робота, суспільні справи, якими він дуже переймається. Навіть більше, ніж може зробити. Адже і депутат — не всесильний, як і всі ми. Для мене він просто Володя — щирий, добрий, безпосередній. Для нас із чоловіком він завжди був сином і другом.

— Ви можете попросити зятя допомогти по господарству?

— Запросто! Він дуже працьовитий. Охоче допоможе і на дачі, якщо мені щось треба.

— То дочка вам догодила?

— Собі догодила! Адже нічого ціннішого за родину нема. Це та опора, спираючись на яку можна змінити світ. Наталка й Володя дуже підтримують один одного і разом вдосконалюють світ.

Бесіда з квітами

— Але ж не тільки за письмовим столом проводите час. Яке у вас хобі?

— Вишивати люблю. Втім, роблю це не так часто, бо це велике навантаження на очі.  Змалечку захоплююся квітами.  У мами був величезний квітник. Відсапавши цілий день у колгоспі, вона знаходила сили й там лад навести... Коли чоловік отримав ділянку в 6 соток під дачу, я сказала: «О, це на квіти! Ну, може, ще петрушка поміститься». Так і вийшло. Квіти розростаються, вже в усіх сусідів — філії мого квітника. Толку з квітів нема, але вони дарують радість і смак життя. Півники, бузок, первоцвіт, барвінок, королевий цвіт, лілея, незабудка, нічна панночка матіола... Про всіх, хто росте у моєму квітнику, я написала книжку — «Український квітник» (вийшла в «Гранях-Т»). У текст вплела пов’язані з ними цікавинки, легенди, загадки, ворожіння, а проілюстрували її світовими шедеврами.

«Дочка троянди»

— Певно, не лише любов до вишивання і квітів ви перейняли від батьків, а й хист до рідної мови. Адже спілкуєтеся дуже вишуканою українською! Як ви після рідної Буковини та Львова сприйняли переважно російськомовний Київ?

— У перші роки було важко, іноді ображали й принижували: «гаварітє по-чєловєчєскі». Після цього я взагалі перестала переходити на російську, хоча раніше ставилася до неї спокійно. Але кожна людина сама створює своє оточення. У редакції розмовляли тільки українською, вистави в театрі йшли українською. Поступово знаходилися щирі однодумці, друзі. Тому я завжди жила в україномовному Києві.

Скажу більше. Ми забуваємо про те, що мова — не наш вибір: її дав нам Бог! І чи маємо право міняти її? Цим ми можемо зруйнувати щось у собі і своїй долі. В мене є казка і п’єса «Дочка троянди» — про трагічну історію талановитої дівчини, яка була відірвана від свого національного коріння і дуже рано померла. Мене її доля вразила. Почала писати і зупинилася, бо ж така болюча тема. А через якийсь час знайшла ту сторіночку — і мені немов у груди щось ударило. Сіла за стіл — і таке враження, ніби не писала, а записувала — 15 сторінок за раз...

Професорка зі Львова Олександра Сербенська в одній зі своїх книжок розповіла, що в Литві наклали карту діалектів на карту коливань землі. І вони точно співпали! Виходить, коли ми розмовляємо рідною мовою, ми звучимо в унісон зі своєю землею! І ніхто цього чомусь не досліджує! А труби ієрихонські зруйнували Ієрихон! Звук зруйнував каміння. Тож, може, й ми себе руйнуємо, коли звучимо не в унісон зі своєю землею. І знаєте, після того я почала знаходити підтвердження цій тезі! Прислухайтеся: гуцульська говірка — жвава й гуркітлива, наче гори, а полтавська — тече, наче річечка долиною. Навіть рельєф землі відбитий у мові. 

Саме про традиції та мовне виховання продовжимо розмову в наступній «Сім’ї».

Фото з родинного альбому Зірки Мензатюк.