У дні, що передують світлому Воскресінню Господньому, люди намагаються очистити душі від усього лихого, несправжнього, наносного... Бо ж у кожного більшою чи меншою мірою своя хресна дорога, свої страсті, для кожного доля приготувала свої випробування. Як написав у своїх медитаціях «Хресне сходження» відомий тернопільський поет Олег Герман:

Нести свій хрест — для Бога і людини

Одне й те саме визначення слів...

І Господь, й держава, і людина

Несуть хреста по стаціях страстей.

Своя хресна дорога і в родини Ликтеїв, котра мешкає в селищі Березовиці під Тернополем. Воістину, випробування для Олега і Ярослави почалися з перших днів одруження. Влітку 1982-го, перебуваючи у відпустці, тодішній прапорщик Радянської армії Олег Ликтей поїхав у гості до дядька-священика у Борщівський район. Саме було свято Трійці, коли після відправи під церквою він побачив Ярославу. Кажуть, кохання з першого погляду не буває. Не вірте! Вони були знайомі лише три дні плюс рік листування. Вдруге у рідне село Ярослави Панівці Олег приїхав на власне весілля. Молоді брали шлюб у церкві, що на той час було нечувано сміливо.

Після весілля Олег відбув у свою частину в Чехословаччину, де служив. Дружина мала через якийсь час вирушити слідом, а тут почалося... Через те, що вінчалася в церкві, її виключили з комсомолу. Дядька-священика викликали в район і звинуватили в тому, що затуманює молоді голову. Ярослава переживала, що їй не дозволять виїхати до чоловіка, але, на щастя, дозвільні документи вона все-таки отримала. Ще не встиг Олег доїхати до своєї частини, як і туди надійшов сигнал. Коли його викликав командир, він не стверджував і не заперечував факту свого вінчання. В усі часи, як мовиться, є люди і людиська. Чи тому, що Олега цінували як доброго фахівця (завдяки йому в частині дивилися радянське телебачення), чи просто командир був людиною порядною, але його більше не чіпали. Так з випробувань, а може, з Господнього благословення, розпочалося подружнє життя Ликтеїв.

Там, у Чехословаччині, 1984-го у них народився первісток, якого назвали Сергійком. Згодом, уже в Тернополі, з’явився на світ Віталик. Жили в гуртожитку управління магістральних газопроводів, де обоє працювали. Взялися будувати власний дім. Він дався родині з менш ніж скромними статками великою працею. Мов мурахи, поруч з дорослими трудилися на будові діти. Сусіди не могли надивуватися їх працьовитості. Олег не примушував синів, хлопці з доброї волі, а не з принуки допомагали батькам. Ріс не тільки будинок — цементувалася родина.

А ще об’єднувало Ликтеїв вишивання. Рідне село пані Ярослави має давні традиції цього виду мистецтва. Звідси пішла знаменита борщівська вишивка чорними нитками на білому тлі, так звана колодка, техніку якої сьогодні ніхто не може повторити. У придане їй та сестрі дісталися вишиті бабусині сорочки. Не дивно, що Ярослава змалку майстерно вишивала, здебільшого — хрестиком.

Якось у журналі «Вітчизна» вона прочитала розповідь про знаменитого вишивальника отця Дмитра Блажейовського з Італії (як згодом виявилося, родом він з Тернопільщини). Були там і дві вишиті ікони, але технікою стібка (напівхрестика) Ярослава не володіла, а так хотілося їх вишити... Чоловік за допомогою лупи переносив малюнок на папір, щоправда, в хрестиках, дружина вишивала. Одного разу вони дізналися про виставку отця Блажейовського у Тернополі, яка закінчувалася. Вже останнього дня Ярослава впросила асистентку священика пані Нусю показати їй техніку вишивання стібком. Освоїла її і почала копіювати роботи отця, вміщені у виданій ним збірці. Глава сім’ї переносив малюнки на папір, добирав кольори, а дружина вишивала.

Якось, спостерігаючи за її роботою, попросив: «Можна, я спробую?» Вишивання його так захопило, що навіть прибігаючи на обід, поки Ярослава накривала на стіл, брався за голку. Згодом до них приєднався старший Сергійко, а там і Віталик. Вишивання стало родинним хобі.

Ликтеї вишили 30 ікон. Копії дуже сподобалися їх автору. Навіть при тому, що в отця Блажейовського багато послідовників, він виділив роботи тернопільських майстрів. А вони самі замислились: може, варто не лише копіювати, а творити щось своє?

Одного дня Олег з Сергійком поїхали набрати води до святого джерела, що в селі Острові під Тернополем. Там до нього веде Хресна дорога: 14 картин, що символізують страсті Господні. А якщо їх вишити до 2000-ліття Різдва Христового? Правда, одразу ж засумнівалися, адже це такий величезний обсяг роботи... Але родина вже запалилася. З молитвеника Олег переносив малюнки. Усі разом — вишивали. Сергійкові тоді було дванадцять. Як він переживав, щоб встигнути, як старався... Ніби щось відчував. Ликтеї встигли вишити першу стацію, коли сталася трагедія: у Збручі втопився старший син. Чи варто переповідати, як це підкосило дружну родину. Здавалося, вони вже ніколи не візьмуться за голку. Намагалися забутись у роботі, у будові. Аж раптом стрепенулися: невже Сергійковій мрії не судилося здійснитися?

До 2000-го залишалося менше двох років, а робота на них чекала воістину титанічна. Подумати тільки: в одній картині розміром 80 см на 100 понад 200 тисяч стібків, а таких мало бути 14 — стільки стацій у Хресної дороги.

Працювали, без перебільшення, вдень і вночі. Олег малював, добирати кольори йому допомагав Віталик (у хлопця гарний художній смак), усі разом — вишивали. Коли зрозуміли, що однаково не встигнуть, дали оголошення в газету: «Допоможіть, добрі люди!». Охочих було чимало, але, коли дізнавалися, що віддячити Ликтеям, окрім доброго слова, нічим, більшість відсіялася. Залишилися ті, хто, як мовиться, працював за ідею, а не за гроші: учні профтехучилища, де вчили на вишивальниць, пенсіонери.

І вони встигли! На Благовіщення 2000-го у новозбудованій церкві Святого Володимира, де відспівували Сергійка, освятили їхню Хресну дорогу. Нині пан Олег каже, що якби старший син був живий, цієї роботи, мабуть, не було б. За неї заплачено найдорожчою ціною. І тому, коли Ликтеям пропонують продати їхній витвір, вони відмовляють: це те, що не продається, йому немає ціни.

Але охоче демонструють свої роботи на виставках, які влаштовує профспілка працівників нафтової і газової промисловості, відгукуються на запрошення з багатьох міст України. Допомагає їм у цьому керівництво Тернопільського управління магістральних газопроводів. Свого транспорту у Ликтеїв немає, а картини масштабні, тому для перевезення потрібен мікроавтобус.

В Інтернеті вишивальники мають свою сторінку. Я бачила їхню Хресну дорогу. Без перебільшення — це справжнє мистецтво, яке дихає болем і любов’ю. Не дивно, що священики вклякають перед вишитими ними картинами, а прості люди плачуть і намагаються поцілувати руки, що витворили таке диво. Почуттями вдячності й захоплення переповнена Книга відгуків. Високу оцінку вишивкам дають мистецтвознавці, вони стверджують, що це високохудожні полотна, і не перестають дивуватись, як люди без спеціальної освіти могли створити такий шедевр. Майстерно дібрані кольори надають картинам стереоефекту.

Пан Олег каже, що дуже хотів би, аби Хресну дорогу побачили народні депутати. Минулого року така виставка планувалася у стінах Верховної Ради, навіть перепустки були замовлені, але потім почалися відомі події з перевиборами і їм сказали, що не до того. А жаль... Якби навіть якийсь відсоток народних обранців перейнявся страстями Господніми, то це не минуло б безслідно. Люди замислюються над тим, що вони гості на цій землі, лише коли щось стається. А про це треба пам’ятати повсякчас. Ніхто з багачів не відкупився від смерті і не забрав з собою на той світ ні крихти нажитого. Лише добрими справами запам’ятовується людина. Хіба не про це свідчать страсті Господні?

Тернопільська область.

Фото автора.