Ольгу Артемівну Старченко війна застала на Донбасі, де батько працював шахтарем. Без матері вона зосталася у три роки. І досі не перестає дивуватися, як батько, щодня спускаючись під землю, сам, без дружини, міг давати раду чотирьом дітям. Коли німці захопили Донбас, усі, хто приїхав сюди на заробітки, намагалися повернутися у рідні краї. Тож і вони вирушили пішки у Таращу під Києвом. Тепер, каже Ольга Артемівна, мабуть, пропали б у дорозі, а тоді люди добріші були, ділилися останнім шматком хліба, останньою картоплиною.

Після визволення Таращі у школі розгорнули госпіталь. Удень старшокласники вчилися, ввечері відвідували курси медсестер. У березні 45-го Ольгу з однокласницями направили у розпорядження Львівського обкому комсомолу, а там сімнадцятирічних дівчаток послали на роботу в один із госпіталів, яких тоді багато було в місті. Війна черкнула її своїм крилом під самий кінець, але як! Бачити щодня стільки крові, людського горя, сліз... Вони практично не виходили з госпіталю, працювали цілодобово...

Мов сьогодні, перед очима День Перемоги. Вона саме чергувала, коли під ранок почула по радіо у сестринській довгождану звістку про капітуляцію Німеччини. Вбігла у палату, де лежали тяжкопоранені, з криком: «Хлопці! Перемога!» Вони вмить прокинулися. Що творилося! Милиці під стелю, попадали з ліжок. Сповзлися на середину палати: безрукі, безногі хлопчаки. Не мали чим обнятися, то стукалися чолом до чола, плакали, сміялися... Воістину, то було свято зі сльозами на очах.

Вона й сьогодні плаче, згадуючи ту мить, як плаче щоразу, коли чує пісню «День Победы». Закінчилася війна, треба було думати про майбутнє. Багато вчорашніх медсестричок вирішили вивчитися на лікарів. Вступила до медінституту й Ольга, але через якийсь час забрала документи. Зрозуміла, що медицина — не її. Стала студенткою педінституту. Згодом її та ще кількох дівчат викликали в обком комсомолу і запропонували перейти на заочне, мовляв, у селах не вистачає вчителів, будете працювати і вчитися. Так вона почала учителювати у Винниках під Львовом. Викладала мову і літературу, математику, фізкультуру, співи... Директор школи, старенька полька, також читала багато предметів. Учителів не вистачало. Але важливо, згадує Ольга Артемівна, що одразу після війни усіх дітей посадили за парти. Згодом її довантажили уроками у школі сусіднього села. Часи були неспокійні. Місцеве населення, як могло, оберігало своїх «професорок» (так називали тут учительок). Дуже часто, коли Ольга ввечері поверталася до Винників із сусіднього села, по дорозі її зустрічали батьки з дітьми, щоб провести додому. Вона дивувалася, мовляв, сама дорогу знає. А вони на те: «Не було що робити, пані професорко, то ми вийшли». Лише ставши старшою, змогла оцінити їхню турботу й доброту. Потім вчителювала у Радехові. Навколо ліси, її подругу поранили. Вчителів змушували підписувати людей на позику. А з кого взяти, коли навколо сама бідося. Багато людей хворіли на туберкульоз, діти босі, голодні... Вона намагалася довести у райкомі, що не кожна сім’я може заплатити до державної казни, та її особливо не слухали: дали цифру — виконуй. «Доводилося комбінувати, — згадує Ольга Артемівна. — Де зовсім злидні, тих обминала, а заможніших змушувала розкошелитися». Там, у Радехові, вийшла заміж за військового і помандрувала у світи. Єдину доньку народила на Уралі. Викладала математику. Вчила доньку і старшого онука, тож вдома також часто кликали її не мамою і бабусею, а Ольгою Артемівною. Згодом доля знову закинула в Західну Україну.

У Тернополі для Ольги Артемівни пролунав пенсійний дзвіночок. Пригадує той день. У школі поряд з їхнім домом — свято першого дзвоника, а вона накрила голову подушкою і ридає. Сказала собі: «У школу більше не піду. Діти повинні бачити молоді обличчя педагогів». Але довго без них не витримала. Влітку попросилася вихователькою у піонерський табір. Кілька років возила дітей з Тернополя на відпочинок аж у Краснодарський край. І такі ігри затівала, такі розваги вигадувала, що ніхто б не подумав, що вона пенсіонерка.

І нині Ользі Артемівні Старченко нізащо не даси її років. Завжди зі смаком одягнута, з гарною зачіскою, завжди енергійна й оптимістична, ладна будь-якої миті зірватися людям на допомогу. А дбати їй є про кого. Маю на увазі не лише доньку, чотирьох онуків і трьох правнуків, яких вона дуже любить. Під її крилом — більш як 47 тисяч ветеранів війни і праці Тернополя, адже вона очолює міську ветеранську організацію. Щодня, коли йде на роботу, по ній можна звіряти годинник. Знаю це добре, бо живемо в одному будинку. І крутиться весь день, мов білка у колесі. «Кожен день когось хоронимо, — каже Ольга Артемівна. — Все менше ветеранів війни. Вмирають не лише від старості і болячок, а й від байдужості влади, черствості рідних. Мораль дуже підупала. Діти, онуки часто знущаються зі старих людей, виживають із квартир, віднімають пенсію. Намагаюся достукатися до совісті кривдників, але це не завжди виходить. Навіть у війну, коли стільки навколо було лиха, люди були добрішими».

Не забуває Ольга Артемівна про основне своє покликання. Як голова обласної організації Всеукраїнського союзу жінок-трудівниць «За майбутнє дітей України», опікується сиротами, дітьми з багатодітних родин. Якось довідалася, що мати сімох дітей через вічні нестатки мало не наклала на себе руки. Поспішила на допомогу. Відтоді їхня жіноча організація вже кілька років забезпечує родину одягом, зошитами. Матір сімейства відправили на Всеукраїнський з’їзд багатодітних матерів. Кілька разів на рік активістки цієї організації виїздять у села, відвідують багатодітні родини, роздають шкільне приладдя, одяг, мийні засоби. Усе збирають самі, залучають спонсорів. «Чимало багатодітних родин бідує, — каже Ольга Артемівна. — Держава недостатньо про них дбає, але часто діти додатково страждають через алкоголізм батьків». Щовесни для дітей із багатодітних родин вона влаштовує огляд талантів. Без нагороди не повертається жоден учасник. А найкращі юні таланти їдуть змагатися на Всеукраїнський конкурс. Треба бачити, як тішиться Ольга Артемівна, якщо хтось з «її» дітей перемагає!

У наш прагматичний вік мало хто робить добро просто так, за покликанням душі, не розраховуючи на жодні дивіденди. Ті, хто пройшов війну, не перестають дивувати нас щедрістю свого серця, теплотою, життєвою мудрістю, енергією. Черпаймо ж із цієї криниці, поки вона ще остаточно не зміліла...

Тернопільська область.

Фото автора.