Передплачую «Голос України» від дня його заснування. Через улюблену газету від імені моїх друзів, колишніх блокадників Ленінграда, хочу подякувати дорогим українцям за те, що повернули нас до життя. А щоб стала зрозумілою вся суть і щирість моїх слів, дозволю собі розповісти про блокаду міста.

До війни я жила в Ленінграді, навчалася в школі, але, як чорний вихор, налетіли фашисти й оточили наше місто зусібіч. Вони бомбили будинки, стріляли з артилерійських і далекобійних гармат, у квартирах усе ходуном ходило, здавалося, що здригаються земля і небо...

Для захисту міста, разом з військовими, створювалося і народне ополчення. Старших мобілізували, а ми, підлітки, виховані в патріотичному дусі, йшли добровольцями і виконували різні доручення від штабу.

В один із блокадних днів ділянка землі, на якій були розташовані основні склади з продуктами харчування для населення, потрапила під сильне бомбардування. Все було висаджено і змішано із землею — згарище моторошне. Транспорт, який посилали на порятунок хоча б чогось їстівного, з палаючого пекла не повертався. Продуктів, яких залишилося, для тримільйонного населення міста було вкрай мало. Їх видавали по картках, але з кожним днем порції ставали дедалі менші. Норма дійшла до 125 грамів хліба, маленького шматочка з півдолоні, на цілий день. І люди, щоб надовше зберегти відчуття їжі, зрізали скоринку, заливали її водою і їли «юшку», а м’якуш хліба розсмоктували, як цукерку.

Коли хтось із членів родини виходив у магазин, з ним прощалися, тому що не було впевненості, що він повернеться живий чи застане своїх близьких живими. А бомбування й обстріли не припинялися.

З наближенням зими місто сковували голод і холод, але люди не здавалися. Щоб хоч якось обігрітися, вони споруджували маленькі залізні грубки, труби яких направляли в кватирки. У цих грубках спалювали все, що могло горіти, аж до книжок і меблів. І все-таки тепла не вистачало...

Жах блокадної зими важко описати словами. Люди помирали тисячами, їхні трупи лежали на дорогах, біля будинків, на сходах. У кожній квартирі чулися стогін і плач. Помирали батьки, залишаючи заледве живих дітей, помирали діти при ледве живих батьках. Я тієї зими втратила маму і бабусю.

По кілька днів живі перебували в одних приміщеннях з мертвими. Похоронні бригади не встигали вивозити трупи, тому що вони лежали всюди. Коли доходила черга, мертві тіла загортали в простирадло і складали на вантажівку, як штабелі дров, потім везли в братські могили.

Маленьких дітей, що залишалися без батьків, забирали в дитячий будинок. У ньому була і моя сестричка. Наші солдати, ризикуючи своїм життям, під безупинним обстрілом, часом поповзом по льоду Ладозького озера доставляли що могли з їстівного, щоб хоч якось підгодувати вихованців дитбудинку.

Наближалася весна, танув сніг, і ті, хто залишився в живих, виповзали на вулицю і збирали все, що можна було жувати: опале листя, засохлі рослини, траву, кору дерев...

Вийшов наказ прорвати блокаду Ленінграда і вивезти дітей, що залишилися в живих. Нас, підлітків, котрі брали участь у захисті міста, для евакуації приєднали до дитбудинку. А я вже була приречена на смерть, лежала опухла від голоду, підморожені рани і пальці на ногах гноїлися.

Нарешті настав довгоочікуваний день евакуації. Щоб переправити на інший берег, нас повантажили на пароплав. Незважаючи на постійне оповіщення про перевезення дітей, фашистські літаки закидали нас бомбами. Радянські винищувачі, розганяючи німецьку зграю, вели активні повітряні бої. Але німецькі бомби не припиняли летіти, вони розривалися буквально поруч, створюючи величезні хвилі. Пароплав нахилявся, діти падали й одержували травми — навколо гриміли вибухи, стояли стогін і плач...

І все-таки ми не загинули!

Так склалося, що разом з багатьма дітьми я опинилася в Україні. Люди, котрі зустрічали нас, голосно плакали, примовляючи: «Боже, Боже, вони живі!». А ми мали вигляд скелетів, обтягнутих шкірою, в яких ледь жевріло життя. І ви, дорогі українці, у той важкий воєнний час ділилися з нами усім, що мали. Насамперед повернули нас до життя, допомогли знайти родину, набути спеціальності.

Уже дорослих доля розкидала нас по різних селах, містах і навіть країнах. Але в кожному листі, під час кожної зустрічі діти-блокадники згадують Україну, добрих безкорисливих українців і шлють вам, дорогі, щиру подяку і низький уклін за наші врятовані життя. Бажаємо вам міцного здоров’я, добра і щастя! І закликаємо вас, люди добрі, бережіть мир і дружбу між усіма національностями, не піддавайтеся на жодні провокації! Щоб молоде покоління ніколи не пізнало війни! Миру, дружби, процвітання дорогій Україні, що стала для нас, врятованих дітей, другою Батьківщиною!

Немішаєве

Бородянського району

Київської області.