На відміну від остарбайтерів, компенсації не отримала. Свої теж обманули її — «вкрали» чотири роки трудового стажу

Хату поставили удвох з мамою

Поряд з маленькою хатиною Софії Іванівни Лук’яненко у селі Стрижавка Вінницького району — зарості дерев. У ці дні тут голосно кує зозуля і заходяться щебетом соловейки. «Ото вже розійшлися! Видно, хочуть, щоб спасибі сказала. Є за що. Зозуля накувала мені тих років, як нікому. Дев’яносто буде нарік». Старенька на мить заслухалася соловейком: «Чуєте, як виспівує! Аж калина плаче». Раптом її лице спохмурніло. Голос притих: «А може, це він мого Вітю кличе...» Непрохана сльоза заблищала в кутику її привітних очей.

Вітя був у неї єдиною дитиною. Чотирнадцять років «тягнув газ в Уренгої». Хотів копійку заробити, хату нову поставити. Дружину і двох дочок забрав з собою. Але вони не змогли там довго бути. Повернулися назад. Тільки вже не в Стрижавку. Невістка повезла їх до своєї мами на Тернопільщину. Там дотепер усі живуть.

Син, як повернувся з Тюмені, побачив, що нічого у нього з дружиною не складається. Куди йти? До мами. Так і жили удвох. Мамі добре було. Мала до кого заговорити. Та й поміч яка! Син обмурував стару хату добротною білою цеглою. Заклав фундамент на нову оселю. Але на більше не стало сил. «Дуже його ноги боліли. То я вже так пильнувала за ним, помагала, як могла. Все одно не вберегла», — втирає сльозу старенька. Узимку 2005-го грип звалив з ніг маму й сина. «Я мусіла вставати, бо хто йому що подасть». Після ускладнення хвороби Віктора поклали до лікарні. А через чотири дні він помер.

З близької родини у бабці Соні, як її називають у селі, залишилася правнучка її рідної сестри. Вона навідується з Вінниці. Ось цього дня приїхала допомогти підготувати насіння картоплі. «Був у мене брат, його вбили на фронті, там і батько поклав голову, нема в живих і двох сестер, а онуки далеко, не наїздишся».

Найчастіше стареньку провідує соціальний працівник Стрижавської сільради Надія Іванівна Покамєстова. Води принесе, продукти з магазину. Минулої осені разом з чоловіком допомогли викопати картоплю. Надія Іванівна каже, що бабцю Соню люблять усі сусіди. Бо вона дуже добра. Тому до неї постійно хтось приходить. Один із сусідів вважає своїм обов’язком виорати город. Ніколи за роботу копійки не візьме.

Бабця була дуже працьовита. Вона й зараз не може без діла сидіти. Коли ми під’їжджали до її оселі, ще здалеку побачили, як старенька, зігнувшись, поле бур’ян біля воріт. «Це колись у мене в руках все горіло, а зараз...»

Хату, в якій живе Софія Іванівна, вона зводила удвох з мамою. До того вони жили разом у батьківській оселі. Але сестри подружилися, то тісно стало. От літом 1951-го мама з донькою взялися за роботу. «Очам страшно, а руки роблять. Мама сама намітила, де буде стояти хата. Тут колись був їхній город. На плечах носили вапно. З нього зробили фундамент. Так само і глину, добре що близько. Звечора мама замісить глину, а я рано встану, і перед тим, як іти на роботу, зліплю з 50 саманів. І так день у день. Три тисячі саманів пішло на стіни. Тільки верх, двері та вікна допоміг поставити швагер зі ще одним чоловіком, а все решту ми з мамою...»

Але сумно в хаті, як життя нема. Чи то воно у них на роду написано, що так сталося, бабця Соня не може пояснити. Коли її синові було лише два рочки, вона розлучилася з чоловіком. Так донині вікує одним-одна. І в сина сімейне щастя розбилося, як глечик. І чого то так?..

Нагадав би хтось німцям, як ми їхньому фюреру бункер будували

Уже в грудні 1941-го Соню з такими дівчатами, як вона, німці погнали на роботу в Михайлівку, це поряд з їхнім селом. Були там дівчата з інших навколишніх сіл. Тоді ще вони не знали, що німці задумали в лісі бункер будувати для «майне фюрер». Потім його назвали «Вервольф», у перекладі з німецької — вовче лігво.

До шлагбаума, що стояв на узліссі, їх приводив сільський староста. Переписував усіх і чекав, поки не з’явиться німець. Рівно о восьмій ранку шлагбаум відкривали, і вже інший провожатий супроводжував прибулих далі до місця роботи. Що робили?

— Канави копали для телефонного кабелю. Здирали кору із спиляних дерев, які потім використовували на будівництві. Річечку розчищали. Одного разу всмерть перелякалися. Під’їхали дві величезні машини. А німець каже: «Зараз вас повезуть у фатерланд». Ми в сльози. Одні почали кричати. Інші хотіли тікати. Але куди?! А він: «Шнель! Шнель!» Пхає у спину, щоб швидше забиралися в кузов. І зуби скалить». Довезли їх лише до Вінниці. На роботу на меблевий комбінат.

Навіть узимку дівчат приводили на будівництво. У таку пору розчищали сніг. Спочатку лопатами, а тоді мітлами. Було дуже холодно. Тому з нетерпінням чекали, коли в обід дадуть гарячий кандьор. Він нагадував чи то суп, чи то розсольник, каже співрозмовниця. Якщо є кусочок бараболі, то нема огірка. І навпаки: є огірок — нема бараболі. Не наїсишся, то хоч зігрієшся.

Туди, де копали бункер, їх не водили. Там працювали військовополонені. Бабця Соня каже, що вони були дуже голодні. Нас до них не підпускали. Але, бувало, їх вели недалеко від місця нашої роботи, то вони так просили їсти, і на словах, і очима благали.

Німців було багато. Вони часто прогулювалися лісом. Видно, що їм дуже подобається природа, чисте повітря. Підносили настрій грою на губних гармошках. І один з-перед одного вигукували: «Хайль, Гітлер!» Одного разу подруга Соні забралася на пеньок і собі підняла руку та й вигукнула: «Хайль, Сталін». Нібито не дуже голосно, а німчура, як з-під землі виринула. Що тут почалося! Дівчата в сльози, проситися. З переляку стали кричати «Сталін капут!» Ледве виплуталися з халепи.

«Русскій сольдат здєсь нікогда нє будєт!» — ці слова німці повторювали навіть тоді, коли радянські війська уже вели бої за Калинівку, недалеко від Михайлівки. Аж до самого березня 1944-го Соня з дівчатами день у день ходила на роботу на територію ставки «Вервольф». Щоправда, у деякі дні їх не допускали за шлагбаум. Чому, не пояснювали. Люди поміж собою говорили, що в цей час тут перебуває фюрер.

Мудра від природи баба Соня справедливо запитує, чому їх обійшли німецькі благодійники і не включили до списку тих самих остарбайтерів. Адже вони також працювали на Гітлера не з власної волі. І ризик був немалий. Кругом фашисти зі зброєю. Декого з дівчат 1926 року народження, які працювали на «Вервольфі», вивезли до Німеччини.

Ще більше їй образливо, що свої обдурили. Бабця каже, що в неї «вкрали» чотири роки колгоспного стажу. «Хіба я вже не годна порахувати, скільки років гнулася на колгоспному полі? Але зробили з мене дурну, то хай уже це буде на їхній совісті».

«Ніхто ваші руки не вилікує...»

Уже в 15 років Соня працювала в колгоспі. Жала жито-пшеницю. А як стала дужча, то серп змінила на косу. В колгоспі був комбайн, але по кутках поля треба було обкошувати хліба. А вони бували у зріст дівчини. Вилами подавала копи на фуру. 130 кіп за день — хіба ті руки залізні, щоб витримати таку важку роботу.

Руки у бабці Соні болять давно. Через те вона роботу в колгоспі покинула раніше, ніж хотілося б. 24 роки відробила і пішла на пенсію. А їй, каже, записали тільки 20 років стажу. Неграмотній важко було з’ясувати, чому так погано порахували колгоспні бухгалтери. Син ходив добивався, і в район їздив, але нічого не добився. «Що кому скажеш... Вони навіть не вчитують того, що хтось косою тягнув, серпом жав, а хтось лиш віником махав — усім однаково платять».

Скільки вже по лікарях виходила... Один з них відверто сказав: «Ніхто вам уже їх не вилікує». А тепер нема сил в лікарню йти. «Та й на таких, як я, там дивитися не хочуть».

Про болячки бабця Соня забуває, коли включає телевізор. Як на гріх, він поламався. Може, якось стягнеться на новий. «Хоч би новості подивитися».

Голосувати буде обов’язково. Якщо принесуть додому бюлетень. На останніх виборах чекала-чекала, але так ніхто і не прийшов. Попри літа, у Софії Іванівни світла пам’ять і дуже гарна мова. Без запинки нагадала слова деяких пісень її молодості.

«Літа мої молодії, Моя юна врода, Вас розвіяв буйний вітер, І забрала вода».

І знов заблищала сльоза. «Як була молода, на роботу ходила, поміж людьми весь час. Весело. Жолудок марш грає, а ми співаєм. На роботу йдем — співаєм, в обід — як на сцені, і ввечері так само. І танцювали не так, як тепер». — «А як?» — «Вєжліво, красиво. А тепер помахають руками, як ворона крильми — і всьо». Ет, «пройшли літа молодії, за мене забули».

Хотілося бодай чимось зігріти добре серце цієї привітної бабусі. Я пообіцяв Софії Іванівні спробувати з’ясувати, чому у неї «вкрали» частину трудового стажу. Вона аж просвітліла від такого вияву уваги.

«Приїжджайте ще соловейка послухати», — кілька разів повторила на прощання.

Вінницька область.

На знімку: від важкої праці та через хворобу руки у бабці Соні стали схожі на покручі.

Фото автора.