Люди роду руського

Приміром, сучасники, а за ними й нинішні історики, часом плутаються в цифрах, але флот, мабуть таки, був чималий. З часів скіфських воєн, що відгули за 650 років перед тим, Босфор не бачив такої армади — до його стін підійшло 2000 лодій. Коли рахувати по 40 чоловік у кожній, то разом виходить 80 000 воїнів. Це якщо вірити «Повісті временних літ», адже називають літописи також іншу цифру — 300 лодій. Тоді воїнів могло бути десь 9—12 тисяч.

Кількість лодій, за версією літописів, зазначимо, перевищує усе відоме з історичних хронік Європи тих часів. Тоді флот у 350 кораблів вважали величезним. Адже навіть найбільші набіги вікінгів забезпечували, як правило, від 35 до 50 суден. Флот норвезького конунга Харальда Суворого, з яким він мав намір завоювати (і завоював) Британію, становили 300 суден, на яких нараховувалося 9000 воїнів. Вільгельм Завойовник вирушив відвойовувати Британію у того ж таки Харальда, набравши від 7000 до 12000 чоловік. Він спорядив флот із 600 кораблів. Щоправда, частина суден перевозила ще й 2500 коней. Саме лицарська кіннота Вільгельма відіграла вирішальну роль у битві під Гастингсом.

Тож 2000 лодій чи 300, 80 тисяч чи 12 тисяч воїнів — усі ці цифри за вимірами тих часів просто величезні. Невідомо, скільки витрачав щороку на утримання дружини київський князь у Х столітті. Історія зберегла цифри з бюджету багдадського халіфа тієї епохи. Зазначимо, йдеться про величезну і казково багату імперію, країну «тисячі і однієї ночі». Отож, халіфу один воїн обходився щороку в 28 золотих динарів (харчування, одяг, спорядження, платня). Таких воїнів він міг дозволити собі утримувати 70 000, витрачаючи на це весь харадж — податок на «невірних», отримуваний в Імперії — це майже 1 000 000 золотих щорічно. Причому річні витрати становили 2 мільйони золотих — набрана «за контрактом» армія постійно змушувала правителя залазити в борги.

Послуги найманців у Старому Світі повсюдно коштували приблизно однаково. Наймаючи 1015 року норманську дружину, Ярослав Мудрий (він же конунг Ярислейф із саги про Еймунда) сторгувався на 11 унціях срібла (кожному), та й ті варяги погодилися брати не металом, якого князь не мав, а хутром і провізією. Утім, на той момент мудрий князь контролював тільки Новгород і був дуже обмежений у коштах.

Навіть зі знижкою на традиційну дешевину робочої сили у краї Віщий Олег повинний був мати скарби Гаруна-аль-Рашида, щоб зібрати під стінами Цареграда ту кількість воїнів, що зафіксована в літописі. Навряд чи в нього могло вистачити срібла, щоб заплатити тим же 80 000 воїнам. Адже за розцінками XІ століття він мав викласти мало не 250 тонн срібла, ну хай 200 — з виправленням на інфляцію. Якби надумав розплатитися хутром — білок і куниць навряд чи вистачило б у лісах від Карпат до Мурома.

Навряд чи князь Олег міг пообіцяти своїм воїнам землі в завойованій країні, як це зробив Вільгельм Завойовник. Кого б із русів зацікавила тоді роздача вілл в околицях Константинополя? Однак якщо велика армія була на «самозабезпеченні» (що означало тотальне пограбування території, на якій вона знаходилася) чи просто являла собою племінне ополчення (те само пограбування плюс запас домашніх харчів), питання з оплатою не стояло надто гостро.

Мало кого не вразить повідана літописами історія з кораблями, поставленими за наказом Віщого Олега на колеса, котрі під вітрилами линуть до стін Цареграда. Літописець твердить, що саме ця демонстрація військової моці русів і змусила Візантію укласти мирний договір і сплатити данину. Однак читач, який знає, що являли собою укріплення Константинополя, на той момент — найбільшого в Європі міста, неабияк посміється. Таж перша лінія оборони столиці Імперії з боку суші (загальною довжиною в 5,5 км), споруджена ще за часів Св. Феодосія, складалася з трьох рядів стін із каменю і цегли. Товщина цих стін сягала 6-7 м. Заглиблення фундаментів у землю на 10-12 м унеможливлювало облогові хитрощі тієї доби на кшталт підкопу.

Над стінами здіймалися вежі, висота яких становила від 15 до 20-40 метрів. Щоб добратися до заповітних Золотих воріт Цареграда (на яких, власне, й належало прибивати щит), воїнство Олега повинно було взяти штурмом особливе семибаштове укріплення, яке захищало їх і за розмірами значно переважало дитинець стольного Києва, а за міццю оборонних споруд і поготів було незрівнянне з ним. Золоті ворота в Києві, побудовані за князя Ярослава, котрі так вражали уяву сучасників, є лише блідою тінню комплексу аналогічної назви, що захищав парадний в’їзд до Константинополя. До того ж перед лінією укріплень, які захищали місто з боку суші, був виритий і викладений камінням величезний рів, завширшки 20, а глибиною 10 метрів. Щоб було наочніше, скажемо, що в такому рові цілком помістилася б п’ятиповерхівка-»хрущовка». Рів не був заповнений водою. Тож подолати його кораблі русів навіть на колесах, хай і під вітрилами, навряд чи змогли б. Вони з розгону звалилися б у цей рів на очах у здивованих візантійців. Навряд чи імператори капітулювали б перед воїнством Віщого Олега навіть після такої «психічної атаки». От розміри його армії, мабуть, могли б справити враження на ромеїв.

Нагадаємо, що ІV хрестовий похід, який завершився взяттям цього величезного міста 1204 року, зібрав під стінами Константинополя майже 30 000 воїнів. Співвідношення населення і загарбників становило тоді 1:200. Таким чином, якби Олег привів до стін міста навіть 12 000 воїнів (що здається більш імовірним), то й вони цілком могли б завдати імператорам (а особливо їхнім підданим) неабияких прикрощів. У всякому разі приміські території могли бути вщент пограбовані і розорені. Можливо, саме втрата заміських вілл змусила константинопольську знать умовити владу піти на мирову. Тож похід до врат, можна сказати, цілком окупився. Окупився за рахунок грошового викупу або данини.

Самі розміри данини, а це по 12 гривень на кочет, тобто десь по 2,5 кг срібла, (якщо рахували гривною київською), плюс уклади на міста при 2000 лодіях мали становити не менш як мільйон гривень (не нашої, тієї епохи). У сріблі це чи не 200 тонн. І це при тому, що за тих часів «середня» піратська данина в Європі, стягувана вікінгами, становила від тонни до трьох! Те, що одержав (якщо вірити літопису) Олег від Імперії, у шість з гаком разів перевищувало найвищий данегельд (викуп), зібраний, приміром, вікінгами з Британії в 1016 р. — близько 30,5 т срібла (26,9 т з Англії + 3,9 т — з Лондона).

Якщо прикинути баланс за те само Х століття, то за один раз представники «роду руського» отримали в Константинополі майже стільки ж срібла, скільки вікінги зібрали з Британії за сто років! Утім, якщо число лодій не перевищувало 300, то й виплата на них становила б десь 28,8 т, плюс на міста. Одне слово, Віщий Олег і в цьому випадку вийшов би на найфеноменальніші досягнення епохи вікінгів. Звичайно, такий успіх був просто приречений на те, щоб про нього складали легенди. Воістину, Русь добула собі під стінами Цареграда честь, а князю — славу. І не тільки славу.

Ми, від роду руського

Для укладення нового мирного договору між Імперією і Руссю за п’ять років після достопам’ятного походу відбулася зустріч представників сторін протиборства. Наведений у руських літописах текст договору не зберіг імен дипломатів, які представляли Імперію, точніше, її правителів, імператорів Лева, Костянтина і Олександра. Зате літописи зберегли надзвичайно цікаві відомості не тільки про тих, кого представляли посланці Русі, а й навели їх поіменний склад!

Отже, у рік 6420 (912 від Різдва Христового) посли Русі представляли: 1) особисто Олега, «великого князя руського»; 2) світлих і великих князів [«що перебувають під рукою його»]; 3) його [князя] великих бояр. Тобто вони представляли не Русь як державу, а її еліту, правителів різного рангу — великого князя руського, князів рангом менших (світлих і теж чомусь великих), а також бояр. Літопис відтворює знайому нам з підручників історії Середніх віків «феодальну градацію». Цікаво визначити, хто саме стояв на її сходинках? Виявляється, що є два типи великих князів: «великий князь руський» (він один) і просто «великі князі» (ці — у множині). До того ж договір розрізняв «великих» і «світлих» князів (останні теж у множині). Цікаво, що до титулів князів «другого ешелону» не додано етнічне визначення — «руський». Чи означає це, що вони, великі і світлі, але зовсім не-руські князі, а скажімо, князі кривичів, полян, одне слово, слов’янські?

З огляду на це особливий інтерес являє поіменний перелік послів: Карли, Інегелд, Фарлаф, Веремуд, Рулав, Гуди, Руалд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид. Причому в договорі, перенесеному в текст літопису, цьому переліку імен частково східношведського, частково — фінського походження передує преамбула: «Ми, від роду руського». Тобто Фарлаф (згадаймо персонажа з поеми «Руслан і Людмила»), Руалд, Карл та інші належать до «роду руського».

У списку взагалі немає жодного слов’янського імені. Як же так, адже з курсу вітчизняної історії, академічних праць ми твердо знаємо, що слов’яни — це і є руси, а тут «руський рід» представляють самі тобі іноземці, шведи і фіни? Чи у слов’ян на початку Х століття увійшли в моду іноземні імена? Чи це «засилля іноземців» при правлячій слов’янській династії? Нагадаємо, що вже в поході на Київ Олег поповнив свою дружину слов’янськими воїнами. Що, він не взяв їх у похід на Константинополь? Чи взяв, але не допустив представників їхнього командування до перемовин? А може, все значно простіше, а саме: «руський рід» на початку X століття — це, скажемо так, не зовсім те, що той само руський рід років через 50–100, а поготів через 1000 років? Щоб спробувати знайти відповіді на ці запитання, спробуємо подивитися, що ж було далі.

Усі люди Руської землі

У тому, що цей «руський рід» — поняття відносне й історичне, може переконати знайомство з текстом договору, укладеного князем Ігорем, спадкоємцем Віщого Олега, в 945 р. У рік 6453 (945), майже через сорок років, Візантією правили вже інші імператори —Роман, Костянтин і Стефан. На Русі теж відбулася зміна поколінь.

Характер представництва з боку Русі помітно змінився. «Руський рід» представляли, як зазначено в літописі, «посли і купці». Причому було чітко розписано, який посол кого представляє в ієрархії Русі: 1) Ігоря, великого князя руського; 2) княгиню Ольгу; 3) сина Ігоря, Святослава; 4) родичів великого князя Ігоря; 5) князів Русі; 6) купців 7) усіх людей Руської землі. Відзначимо, що число послів зросло у кілька разів.

Може скластися враження, що за 33 роки на Русі відбулися серйозні зміни і колишній порядок був значно порушений. Принаймні владна еліта вже не виступала, як колись, єдиним фронтом, строго розподілена по рангах. Хіба що збереглося виокремлення «великого князя руського», глави держави. Довкола нього за цей час устигло утворитися оточення з родичів, котрі виділяли себе з-поміж іншої знаті. Князів уже не поділяли на «великих» і «світлих» — «великий» тепер на Русі тільки один, Ігор. Натомість усі князі одержують додаток до титулатури, якого не було раніше: вони — князі Русі.

Кожен князь, а то і його родич (дружина, син, племінник) намагався виставити свого представника на переговори. Мало того, троє з послів представляли дружин правителів Русі! І от яка ще дивна новина: посли представляють уже не тільки феодальну еліту. Частина з них виступає від імені купців — еліти торгової. І, зовсім уже небувала річ, послів виставляють від «усіх людей Руської землі». Ну а деякі посли, схоже, і зовсім представляють самих себе, можливо, як прості торгові олігархи. Зазначимо, що описане вище представництво на міжнародних переговорах для раннього Середньовіччя не зовсім звичайне. Домовляються між собою королі, імператори, князі, герцоги. Рівні з рівними. От і посли Візантії представляють інтереси трьох співправителів, які мають імператорський титул.

Ну а Русь, як завжди, дивує. Напрошується висновок, що в переговорному процесі ані її владна еліта, ані «всі люди Руської землі» вочевидь не довіряли один одному. Мало того, їх зовсім не обходило, як таке представництво сприймає друга сторона переговорного процесу і яким буде внаслідок цього, сказати б, імідж Русі на міжнародній арені. Натомість усі представники «роду руського» чітко усвідомлювали свої бізнес-інтереси і прагнули їх захистити.

Що ж до самого «роду руського», то за цей час він явно став за своїм складом значно інтернаціональнішим. Поряд з типово норманськими іменами — Івор, Фудрі, Руальд тощо, у переліку послів і купців з’явилося слов’янське: Борич. Що особливо слід відзначити, навіть посли з іноземними іменами Вуефаст, Улеб, Каніцар представляють тепер інтереси знаті зі слов’янськими іменами Святослав, Володислав і Предслава.

Нарешті, найцікавіше (і найважливіше): у документі зазначено, що ім’я Святослав має син великого князя! А це означає, що вже через два покоління правитель Русі носить не норманське, а слов’янське ім’я. І йому, як і його батькові, служитимуть нащадки варягів «першого призову», імена яких літописець записав на місцевий, слов’янський лад: Кари Тудков, Каршев Тудоров, Єгри Євлісков, Істр Амінодов, Прастен Бернов, Явтяг Гунарєв. Щоправда, у літо 6453 інтереси великого князя Ігоря усе ще представляє просто Івор.

Однак минуло зовсім небагато часу, і торговий договір з Візантією, що викликав таке збудження в усіх верствах співтовариства, котре іменувало себе «людьми роду руського», перестав бути темою номер один. На Русі розгорнулися вельми бурхливі події, що їх цілком можна кваліфікувати як громадянську війну. На жаль, за тих непевних часів наклали головами навіть деякі з учасників тих доленосних перемовин, так і не встигнувши отримати прибутки від взаємовигідної торгівлі... А поштовх сумним подіям, як не крути, дав отой договір. Адже взаємовигідний договір зігнорував не тільки інтереси, а й права багатьох і багатьох людей, котрі не те що не були представлені на переговорах, а ніколи про їх і не чули. Натомість повною мірою відчули, до того ж, як то кажуть, на власній шкурі, початковий процес реалізації вищезгаданого договору.