Схоже, науковцям через 350 років вдалося знайти могилу одного з найодіозніших гетьманів України Івана Виговського (на знімку), котрий очолив козацьке військо після гетьманича Юрка — сина Богдана Хмельницького.
Принаймні про це сенсаційно заявив наш поважний земляк, директор Львівської галереї мистецтв, Герой України Борис Возницький, перебуваючи у Рівному на першій Асамблеї лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка.
Насамперед про Івана Виговського. Це гетьман України у 1657—1659 роках, котрий прагнув досягти повної самостійності України. Він походив із стародавнього роду дрібної української шляхти, був високоосвіченою людиною. Наприкінці 30-х—на початку 40-х років XVІІ століття керував справами земського Луцького суду, далі служив писарем при польському комісарі, який замість гетьмана правив Україною. Тут він і познайомився з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. У битві під Жовтими Водами Виговський, що воював на боці поляків, потрапив до татарського полону, звідки його викупив Богдан і взяв своїм генеральним писарем. Цю посаду Виговський обіймав дев’ять років, аж до смерті гетьмана.
Після смерті Богдана старшина, невдоволена політикою малолітнього гетьманича Юрка, наказним гетьманом призначила Виговського. А він всупереч Переяславській угоді, зав’язує стосунки з чужоземними державами, відправляє послів до поляків і татарів. Зокрема, при Виговському було укладено знаменитий Гадяцький трактат. Головні його статті стосувалися української держави, її внутрішнього ладу, релігії, освіти. Україна забезпечувала собі повне внутрішнє самоврядування. Верховна законодавча влада належала б зборам депутатів від усієї України, виконавча —гетьманові.
Невдовзі старшинська рада звинуватила Виговського у спустошенні України татарами; було вбито кількох прибічників гетьмана. Сам Виговський ледве втік із загоном. На околиці Білої Церкви зібралась
«Чорна рада», на якій він знову передав булаву Хмельниченкові. Тоді ж московські посли підписують із гетьманом нові угоди, але з істотним обмеженням переяславських статей. Українська церква мала благословлятися московським патріархом. Невдоволена старшина й поспільство могли скаржитися Москві, писати доноси; Україна зобов’язувалася платити данину, постачати підводи, їжу. Виговського із родиною оголосили зрадником, і царат вимагав його видати разом із родиною, дітьми...Були невдоволеними Виговським і поляки. Зрештою, саме вони затримати його, і всупереч тому, що колишній гетьман був сенатором, його судили військовим судом і за день у в’язниці, коли він читав акафіст пресвятої Богородиці, розстріляли. Довідавшись про це, його дружина так запечалилася, що довго не прожила...
Натрапити на слід могили Виговського допоміг заповіт його дружини.
— Заповіт Івана Виговського став одночасно
«зачіпкою» та хибним шляхом для пошуків, — розповідає Борис Возницький. — У ньому уже вчорашній гетьман перед смертю просить, аби його поховали у великому скиті в церкві Воздвиження Чесного Хреста. Отож наші попередники, сучасники, загалом усі ми думали, що це скит Манявський. Провели там археологічні розкопки — не знайшли нічого. Тоді до роздумів спонукали дії дружини Виговського. Вона, як відомо, взнавши, що поляки розстріляли чоловіка, послала свого брата по тіло загиблого. Але тогочасні події не дозволяли ховати Виговського врочисто. Усе це робилося у секреті, уночі.— Ось так ми вийшли на другий скит, — продовжує Борис Возницький. — З’ясувалося, що його побудував Виговський у селі Єсиповичі (це за шість кілометрів від села Руди Львівської області). Тут свого часу у власному замку жив Виговський. Нам вдалося знайти залишки церкви. А вона, як стверджують документи, також найменована на честь Воздвиження Чесного Хреста. Саме у склепі на території цієї церквиці заповіла поховати себе дружина Виговського, уточнивши при цьому — біля чоловіка. Отож віднині сумніву немає, що це монастирнисько — останнє пристанище гетьмана. Нині тут активно проводяться розкопки — і вже маємо чимало підтверджень щодо приналежності Виговських до цього місця. Залишається лише провести низку експертиз і достеменно підтвердити те, що дослідники шукали віками.
Рівне.
Фото авторів.
