Не батуринська комедія, а трагедія!

У деяких російських та українських виданнях останнім часом з’явилися публікації, які ставлять під сумнів наявність значних жертв після «визволення» Олександром Меншиковим Батурина. Історична розвідка журналіста Сергія Павленка спростовує наведені в них тези про незначну кількість жертв після спустошливого походу російського війська на гетьманську столицю.

Питання, скільки городян, захисників загинуло при спаленні-взятті Батурина, досить важливе для розуміння масштабу трагедії, вивчення історії страшної дати в житті всієї України. Виведення більш-менш реальної цифри втрат, яких зазнала Гетьманщина від вояк Меншикова, нейтралізує безпідставні історичні спекуляції на цю тему, як у плані завищених оцінок (30 тисяч), так і занижених (1—3 тисячі). Останнім часом у періодиці, інтернеті з’явилися статті, які взагалі ставлять під сумнів наявність жертв у Батурині.

Щоб дати аргументовану відповідь на ці «спростування», потрібно в першу чергу знати:

— ймовірну чисельність мешканців гетьманської столиці у 1708 році;

— кількісний склад захисників фортеці;

— кількість населення, військовиків, яким вдалось уникнути розправи.

Слід зазначити, що повної і детальної інформації про це, на жаль, архіви, літописи не дають. Натомість маємо чимало другорядних фактичних матеріалів, на основі аналізу яких спробуємо наблизитись до визначення кількості жертв царизму. Отже, передусім з’ясуємо першу цифру — скільки було мешканців гетьманської столиці у 1708 році.

Про що розказав перепис

У 80-х роках ХVІІІ століття найближчі до Батурина міста мали невелику кількість людей: Глинськ — 2916, Городня — 3850, Чернігів — 3924, Ромни — 4319, Лохвиця — 4916, Прилуки — 6177, Борзна — 6595, Березна — 6661, Зіньків — 7212, Ніжин — 11102. Зрозуміло, у 1708 році вони відповідно не могли налічувати набагато більше жителів. Чи ж винятком серед навколишніх міст була гетьманська столиця? У переписі 1654 року натрапляємо на першу відомість про склад її жителів. За ним у Батурині було 635 дворів (360 козацьких і 275 міщанських). Історик Н. Герасименко вважає, що до 1666 року кількість дворів у Батурині зменшилась аж на 395. Справді — це твердження, на перший погляд, ніби й має реальну основу. У 1655 році майже все місто вигоріло від пожежі. Однак важливо знати й таку деталь: перепис 1666 року не брав до уваги в Батурині козацькі господарства. Він лише показав наявність для оподаткування дворів батуринських міщан, яких уже тоді налічувалось 365 (Інститут рукопису НБУВ. — Ф.1478. — Арк.1). Тобто це значить, що до 274 дворів ремісників, купців і

т. п., які були у 1654 році, додалася ще 91 сім’я майстрових, торгових людей! Певно, якщо козачих господарств збільшилось пропорційно міщанським (360 + 100 = 460), то разом з міщанськими садибами (365) маємо 825 дворів (460 + 365). За переписними книгами 1666 року можна вирахувати кількість міщан. Так, переписувачі записували тільки чоловіків (голів родин), отже, разом з дружинами їх налічувалось 730 (365 по 2) осіб. У переписі зазначалося, що у 365 дворах проживає «детей и братвы и племянников шестьсот семдесят девять человек». Таким чином міщанські родини Батурина налічували разом 1409 осіб. Це в середньому по 3,86 чоловіка на сім’ю. Козацькі родини, очевидно, мали схожий склад. Тож, множимо їхні 460 дворів на середній показник насиченості родин (3,86) і отримуємо кількість козацького населення міста — 1776 чоловік. Разом у Батурині у 1666 році проживало 3175 мешканців. Зрозуміло, може бути і плюс, і мінус людей. Але загалом ця цифра відповідає реаліям доби.

Протягом 40 років існування гетьманської столиці відбувалися якісні зміни у складі її населення. Три щорічні великі ярмарки у Батурині сприяли розвитку ремісництва, купецького прошарку. Так, якщо у 1666 році тут було 12 млинів (найбільше в Україні після Остра і Києва), то вже у 1708 році — 30. Наприкінці ХVІІІ століття гетьманська столиця стала одним з центрів золотарства та ювелірного виробництва. У сусідньому Коропі, заселення якого відбувалося в однакових умовах, за даними 1682 року, налічувалось 5285 чоловік. Зрозуміла річ, новий статус міста як гетьманської столиці сприяв зростанню у ньому кількості громадян. Гетьманська адміністрація, канцелярія додали Батурину щонайменше 200—300 дворів. Адже генеральна старшина мала велику кількість обслуги, відповідні військові, судові служби та органи. Крім цього, стабілізація життя в Гетьманщині сприяла збільшенню родин: старшини, заможні козаки заводили по 5—10 і більше дітей. Таким чином Батурин, як зазначає М. Домонтович у своєму історико-статистичному дослідженні, «став приймати вигляд справжнього міста, значно розширився і зробився багатолюдним».

Населення його за всіма ознаками на початок ХVІІІ століття максимально зросло до 7—8 тисяч. Батурин мав десь до 1000—1100 дворів*. І не більше. Дуже великого механічного приросту мешканців гетьманської столиці не могло бути: причиною цьому — втрати козаків під час постійних військових походів, подальше розселення батуринців по нових хуторах, слободах. Та й землеволодіння під Батурином мали сталий характер, великі ж сім’ї не забезпечували всіх членів родини належними засобами до існування. Місто змушувало надлишок робочої сили або ремісникувати, або виштовхувало за свої межі, на незаселені землі.

Скільки ж людей загинуло у вогні 2 листопада 1708 року? Значною мірою відповідь на це запитання можна дати, проаналізувавши опис Батурина, зроблений на початку 1726 року за царським указом від 3 грудня 1725 року (Книга, составленная из документов, заключающая сведения, собранные, согласно указу Екатерины І Малороссийской коллегии 3 декабря 1725 г. — о владениях гетмана И. Мазепы в Батурине до разорения последнего // Чернігівський історичний музей імені В. Тарновського. — Інвентарний № АЛ 501/17). Хоч пройшло 17 літ після розорення, центральна частина міста, за ним, залишалась пусткою. Обгорілі поруйновані будівлі заросли бур’янами і чагарниками. Автори опису вказують на «пустые неогороженные дворища» Орлика, «Григория-канцеляриста», Ломиковського та його хутір на Горбанівці. Також «пустые места» були «поблизу гребли, прозываемое Хайнатшина», «близ церкви Покрова», «от поля понад дорогою Пальчиковскою, на котором бывали, за изменника Мазепы, шопы для хранения армат», недалеко від Гончарівки, де також «были шопы для хоронения палубов и возов».

Разом з тим дізнаємося, що «на предместье после разорения, на погорелых и на пустых местах поселились вновь по указу покойного гетмана Скоропадского, который указ покойным атаманом батуринским Данилом Харевским публикован; а иные живут и в старых домах, которые от разорения уцелели». Як видно з подальшого реєстру, йдеться насамперед про окремі садиби, які розміщувались на слобідках. Показано, наприклад, 122 дворища Матіївки, яка, очевидно, потрапила в опис тому, що тут жили селяни, мельники, які належали гетьманському двору. Фактично ж ця слобода розміщена по інший бік Сейму, за кілометр від переправи. Навряд чи вона в 1708 році була у складі передмістя Батурина і відповідно зазнала нищівного підпалу.

У інших частинах міста картина виглядала так: попередні жителі гетьманської столиці мали в слободі Підзамковій 19 дворів, у слободі Горбанівській — 31 двір, у слободі Гончарівській — 72 двори. Крім того, в передмістях жили «ремесные люде, прежде бывшие жители батуринския, которые по разорение Батурина в старых домах и на своих местах поселившихся живут»: шевців — 38 дворів, кравців — 28, калачників — 11, ткачів — 12, м’ясників — 2, ковалів — 15, музик — 6, гончарів — 5, теслярів — 5 дворів.

Загалом опис нараховує близько 647 дворів (щоправда, разом з Матіївкою та прилеглими хуторами). Власне батуринськими можна назвати лише 444 з них (293 «ремесных людей и пахатных», 12 «до обмачевского двора належит», 9 рибалок, 9 «бунчуковых и значковых», 105 «козаков служилых з старшиною», а також 3 «пустых Мазепиных», 5 «неогороженых пустых дворищ», 8 «приездных владелческих»). Залюдненими були лише 428 дворів. В описі зазначається, що вся попередня «старшина соженная». У частині наявних 105 козацьких дворів господарювали жінки — Мотря Василиха, Юсчиха Куциха, Иваниха Олійничка, Маря Косачовна, Оришка Климиха, Одарка Рубанка, Анна Калчиха, Настя Шошиха, Мартиниха Рижа. Так само і в інших цехових та «пахотных» господарствах вони представляли чималий відсоток. Наприклад, двори ковалів значилися за Ганною Савчихою, Наталкою Цибихою, торгівельників — за Мотрею Сурковною, Марією Сурчихою, Феською Пулінчихою, Ганною Максимихою, Ганною Тимощихою. Це вказує на те, що багато родин втратило своїх господарів.

Важливо зауважити, що не у всіх 428 дворах проживали мешканці, які пережили 1708 р. Ми нарахували 17 новопоселених осіб. У Батурин переїхав жити колишній білоцерківський полковник Михайло Омельченко. Сотником став козак з Кролевця Федір Стожок. Таким чином на попелищах оселилося лише 411 вцілілих залишків батуринських родин.

Опис не показує кількість людей у дворах. Безперечно, після 2 листопада 1708 року вони мали значно нижчу насиченість, ніж в середньому по Гетьманщині. Адже у великих сім’ях могло залишитися замість 10—15 чоловік 1—2 члени родини. Явний великий мінус і дворів. Їх, за нашими підрахунками, зменшилось десь майже на 600 одиниць. Отже, понад 600 сімей не нараховуємо у Батурині після погрому. В описі показано тільки 17 дворів «торгуючих мелочным товаром». У той само час ще у 1666 році в Батурині жило 90 сімей купців. В описі міста 1726 року не вказуються конкретні будівлі жителів, що збереглись після 1708 року. Це не випадково. Пройшло 17 років після пожежі — й обліковці вже могли помилитися, хто будував дім на попелищі, а хто із залишеного обгорілого зрубу, решток садиб тощо. Зрозуміло, пожежа не могла завдати великої шкоди кам’яним житловим будинкам, яких столиця мала чимало. Так, Омелько Мацай, наприклад, поселився в «домовом малом строении, бывшего полковника прилуцкого Горленка».

Загалом же через два десятиліття після меншиковського погрому місто загоїло найпекучіші рани. Це відразу після пожежі воно разом з округою мало страхітливий вигляд. Так, 2 березня 1709 року І. Скоропадський, враховуючи те, що «Иван Черныш, знатный войсковый товариш, понесши подчас руины батуринской в добрах и хуторах своих, около Батурина будучих разорение», надає йому у володіння «для подпоможеня своих шкод и убытков» село Митченки. Якщо припустити, що у кожній родині, яка залишилась після погрому, врятувалось у середньому по 3 особи (що малоймовірно) і це становило 1233 батуринців (411 дворів по 3), то підсумкова цифра втрат все одно вражаюча — 5800—6700 жителів (7—8 тисяч мешканців Батурина до 2 листопада 1708 р. мінус 1233 тих, кому вдалось сховатися, втекти).

Лизогубівський літопис, описуючи різню, яку вчинили п’яні московські стрільці, зазначає, що «многошь в Сеймі потонуло людей, утікаючи чрез лед еще не кріпкий, много погоріло, крившихся по хоромах, в льохах, в погребах, в ямах, где паче подушилися, а на хоромах погоріли». Ці деталі прояснюють мученицьку і страдницьку загибель основної маси громадян. Їх зібралося багато під захисток залоги. Про те, що «сердюки все, также и прочие тутошние жители, убравшисьв замок засели», доповідав О. Меншиков царю. Чечель і Кенігсек «и протчие подобные им сотники и есаулы с сердюками и некоторыми городовыми и со всею Батуринскою черню, — як зазначав кат гетьманської столиці у жалуваній грамоті, — засев в Батурине, и укреплясь воинским обычаем», чинили опір.

У переповненій фортеці, що була в стані облоги, певно, ніде було і яблуку впасти. Мирних жителів, швидше за все, тримали у безпечному місці — замкових підземеллях, ходах. Розгалужена їх мережа (викладені у традиційній формі зрубу лабіринти шириною і висотою по два метри) могла сховати тисячі людей. Спалення надвірних будов, звірства стрільців змусили жінок, старих і дітей вибрати легшу смерть: гинути в димовій задусі.

Автори «Журналу, або Поденної записки... Петра Великого», який читав і правив сам цар, складаючи по гарячих слідах літопис діянь монарха, не думали, що їхнє тлумачення взяття Батурина буде суперечити пізнішому, офіційному. «И первых воров полковника Чечеля и генерального есаула Кениксека с некоторыми их единомышленниками взяли, — читаємо у ньому, — а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли» (Журнал, или Поденная записка... Петра Великого. — СПб., 1770. — С. 195).

Крім батуринців, які стали основними жертвами погрому, у гетьманській столиці їхню долю розділили і мешканці найближчих сіл. Налякані чутками про тактику «випаленої землі» російських військ, люди сім’ями знімались з насиджених місць і шукали прихистку за стінами фортеці. Про те, що подібне справді відбувалося, свідчить заспокійливе звернення фельдмаршала

Б. Шереметєва напередодні спалення Батурина до українського народу, «дабы из городов и деревень, на которые пойдет войско его царского величества, никто не выбегал, понеже жителям никаких обид и разорений и грабительства и протчаго своеволия чинено не будет». Та настрахані звістками, що мали реальну основу, люди не вірили цим запевненням. Перед згаданим зверненням сам Б. Шереметєв доповів царю, що на Стародубщині «деревни пред неприятелем велел жечь: токмо здешние жители нетерпеливо сие приемлют». Налякане населення шукало шляхів для порятунку від війни, що наближалась. Йому імпонувала тверда позиція командування Батуринської фортеці з недопущення паліїв. Захист своїх життів люди довірили великому військовому гарнізону. Лише підступна зрада обернулась для них непоправною трагедією. «Много там людей пропало от меча, понеже збіг был от всіх сел», — читаємо у Лизогубівському літописі.

Частині захисників і городян вдалось вирватися з кривавого пекла і вціліти. З початком небезпечного розвитку подій таємно покинули гетьманську столицю дружини Кочубея та Іскри, яких утримували в одній з хат на Гончарівці під наглядом, щоб вони не змогли попередити царя про рішення Мазепи. «Того ж часу приехала черница з монастыря дівичого Новомлинского возком, — читаємо в старому рукописі, — и на возку будка простая, и в черничину одежду ее милость пани Кочубеева и пани Искрина убравшися, а панну Параскевию убравши в простую одежду, вийшла пішком з дівками з города, а панича Феодора з собою посадивши у возку черничином черниця вмісто черниць з города вывезла и простовали на Митченки, на Куреню, на Ичню, на Прилуку...» Після штурму, коли почалась паніка, батуринці рятувались як могли. Деяким з них поночі пощастило скористатись таємними вилазками, вирватися з фортеці з боку Сейму (тут замість стіни було урвище), вдалось пересидіти добу у надійних сховах, вцілілих від пожежі. Спіймані ж після ранкової оргії не всі були покарані на смерть. «Прошлого 1708 г., во время вынятья города Батурина, — писали пізніше у скарзі гетьману

Д. Апостолу брати Гончаренки, — взято нас, братов двох родних, в полон на Москву, в якому полону були ми роков сім». Меншиков, як видно, з цього документа, прихопив для себе ясир. Лише через багато літ бранці повернулись на рідні попелища.

Про склад військ у зачиненому Батурині залишилось важливе для сучасності свідчення на допиті спійманого канцеляриста Олександра Дубяги: «А в Батуринском де замке ныне войска четыре полка сердюцких, Чечелев, Покотилов, Денисов, Максимов, да казаки городовые полков Миргородского, Прилуцкого и Лубенского; а по сколку которого полку человек, о том не знает». У сердюцьких полках налічувалось від 600 до 800 військовиків. У похідному варіанті городові козацькі полки під час Північної війни мали в середньому по 1500 козаків, тобто мобілізувались не всі ті, хто був занесений до реєстру як козак. Таким чином у трьох полках — Миргородському, Лубенському і Прилуцькому, — які стали на захист Батурина, разом максимально налічувалось 4500 чоловік (3 полки по 1500). Отже, військовий гарнізон 1 листопада 1708 р. мав за нашими оцінками 7,5—8 тисяч військовиків. Саме вони прийняли на себе нічний удар наступаючої піхоти О. Меншикова.

Відчайдушно оборонялись захоплені зненацька сердюки. Після двогодинного бою лише невелика їх частина ціною значних втрат прорвалася крізь щільно стиснуте кільце оточення. З показань сердюка Корнія Семененка, якого допитували 11 грудня у Посольській похідній канцелярії, довідуємось, що залишилось від захисників Батурина: «По приказу де изменника Мазепы велено их сердюцким четырем полкам, а именно: Покотилову, Денисову, Максимову и Чечелеву, у которого наказным сотником Герасим (в тех де четырех полках сердюков, чает он, что и трехсот человек не будет), стоять в Гадячю с шведами». Отже, саме стільки з них врятувалось! Інші 2300 (у чотирьох полках було 2600 сердюків мінус 300 сердюків) загинули у герці або були спіймані і закатовані.

Вдалось утекти у сусідній Обмачів й Дмитрові Чечелю. З фортеці він вийшов, певно, потайною вилазкою і змушений був, криючись, перебиратися Сеймом чи перебувати у воді рову. Знесилений, він ледь добрався до свого родича. «Однак кум его, — повідомляє Лизогубівський літопис, — у селі Обмочевкі, когда он утікал и забігал верхом обогрітись, понеже ввесь обмок, да заснул на печи, то кум пошел, ознаймил войту и прочим и так взяли его и поймали и отдали великороссиянам». Його колесували у Глухові. Спійманого Ф. Кенігсека, який помер від ран у дорозі, спочатку колесували в Конотопі, а потім його голову з виколотими очима «на столпе каменном також на шпицу железную воткнено» в Сумах.

Після спалення Батурина три російські полки зайняли Ніжин. Частина московської кінноти була спрямована через Прилуки до Миргорода. Там само став сильний гарнізон. У всіх містах і містечках, захоплених російською армією, і які були без мазепинців, вивішували царські укази, а поряд для страху «голови на коли взоткнуті були» полонених сердюків і козаків, взятих у гетьманській столиці.

Настрахані Батурином, вивішеними відтятими головами мазепинців городяни практично не мали вибору і, щоб з ними не вчинили так само, за «ініціативою знизу» направляли чолобитні царю. Жителі Прилук, Лубен, Лохвиці, Новгорода-Сіверського, Варви, Срібного, Ічні, Миргорода запопадливо клялися у вірності російському монарху. Диригент цієї вірнопідданської кампанії (а ним, безперечно, був Петро І) отримав їх 5 листопада, якраз на час виборів нового гетьмана. Вони мали впевнити скликану у Глухів старшину у марності затії Мазепи, розвіяти сумніви тих, хто вагався.

Невідома доля козаків Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків. Якщо останніх завдяки зраді наказного полковника Івана Носа (а саме його посланець вказав потаємний хід у фортецю. — Авт.) Меншиков міг амністувати, то інших — навряд. Таким чином, з 7,5—8-тисячної залоги гетьманської столиці не загинуло 300 сердюків і, будемо вважати, 1000 козаків Прилуцького полку, якась частина військовиків інших полків, всього 1300—1800 осіб. Отже, загальні втрати батуринського гарнізону становили 5—6,5 тисячі чоловік (7,5—8 тисяч оборонців мінус 1300—1800 козаків і сердюків).

Наші підрахунки збігаються з повідомленнями англійських газет, які користувалися інформацією царської головної квартири над Десною за 16 листопада 1708 року. «Лондон Газетт» 29 грудня 1708 року писала, що О. Меншиков у Батурині «залогу... в числі 6 тисяч наказав вирубати». Він же, як зазначає «Дейлі Курант» (3 січня 1709 року), «по здобутті наказав вирубати 5—6 тисяч козаків».

Приплюсовуємо до цих військовиків цифри 6—6,5 тисячі мирних город-ян, десь 1000 жителів з навколишніх сіл (беремо за мінімальними розрахунками) і отримуємо разом 11—14 тисяч жертв. Ця кількість збігається з оцінками

І. Борщака та Р. Мартеля, які називають цифру 15000. Важливим підтвердженням вищенаведених підрахунків є повідомлення англійського посла Чарльза Вітворта, який інформував з Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Лорд Ч. Уайтворт, виконавши посольську місію, опублікував у Лондоні у 1710 році «Звіт про Росію», з якого дізнаємося про те, як «місто Батурин негайно було взяте і спалене, і понад сім тисяч чоловік було вбито незалежно від віку й статі». Історик Орест Субтельний теж обстоює думку, що Меншиков вирізав «6 тисяч чоловік, жінок і дітей».

Підсумовуючи вищезгадане, можна зробити такий висновок: жертвами погрому 2 листопада 1708 року у Батурині стали 6—7,5 тисячі мирних громадян, 5—6,5 тисячі військовиків, а разом 11—14 тисяч батуринців, сердюків, козаків.

Вищезгаданий Д. Скворцов вважає, що лише «6 тысяч польских и немецких наемников и есть достоверно подтвержденные жертвы Батуринской трагедии». Насправді «поляками» у складі охотницького війська називали українців, вихідців з Правобережної України (бо втекли від польського короля). Перед службою в І. Мазепи вони виборювали свободу України у війську гетьмана П. Дорошенка та інших правобережних гетьманів. Серед сердюків були справді іноземці — підрозділи-ватаги волохів, сербів. Але кількість останніх не перевищувала 500 чоловік.

Історія не переписується

Автори «батуринських комедій», підтасовуючи під свої недолугі концепції факти, джерела, «чомусь» ігнорують важливі свідчення тієї доби. Вражений був побаченим 11 листопада 1708 року шведський очевидець-історик Георг Нордберг. Він занотував у свої записники: «нападаючі що лише могли, пограбували, а бідних безборонних мешканців повбивали». «З руїн, — констатував свідок злодіяння, — можна припускати, що це було гарне, з цегли збудоване місто, яке своїми будівлями перевищувало інші міста в Україні». Схожий опис подавав й у своєму щоденнику камергер Карла ХІІ Адлєрфельд, який загинув під Полтавою у 1709 році: «Перебили і старих, і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Усе пограбували. Комендант родом прусак був взятий, з ним гірко вчинили».

Насамкінець хочеться сказати «реабілітаторам», ретушерам акції О. Меншикова й про таке. У Росії є достатньо монографій про власні непривабливі моменти життя держави: бунти стрільців, селян, двірські інтриги, жорстоке придушення царизмом опозиції. Це — гірка правда, яку можна приховати, затушувати, але вона була. Без неї важко зрозуміти минуле, мотиви діянь людей. Батурин теж був. Опір його захисників — також. Як і жорстоке винищення батуринців, козаків, сердюків. Без Батурина важко зрозуміти українців. Відносини України з Росією — це, на жаль, найчастіше драматичні сторінки. Вони були і, як не прикро, є тому, що пріоритет сили, жорсткий стиль домінує у політиці сусідів. Не визнавати згадане — свідомо ухилятися від правди, не шукати компромісу в політичних контактах двох держав. Принизливий статус, залежність — ті фактори, які не є ціннісними величинами для українців. Зверхність, зневажливість до вільнолюбних проявів національних меншин, навпаки, — нічим не виправдана традиція російської політики.

...Уроки трагедії спалення гетьманської столиці не повинні кликати до точіння кинджалів. Для України і Росії ця сумна дата спільна — вона закликає українців проявляти пильність, вживати достатньо заходів для оборони країни, не сподіватись лише на союзників; росіян вона запрошує до покаяння і водночас до толерантності, до непереступання меж у вирішенні стратегічних завдань збереження власної державності, встановлення добросусідських відносин з прикордонними країнами.

Історію легко переписати тенденційно, але змінити у ній те, що насправді було, неможливо. Без загибелі Батурина 2 листопада 1708 року важко зрозуміти буття Російської держави. Якби в епоху Петра І панували гуманізм, милосердя до повсталих, не випалювались населені пункти на шляху шведської армії, можливо б, Україна вже тоді постала як незалежне князівство, сусідом якого було б інше державне утворення — миролюбне, але слабке, привабливе для різного роду завойовників. Проявлені у військовій кампанії 1708 року зразки нечуваного деспотизму, жорстокості — реакція самозбереження російського самодержавства, до якої не були готові ні учасники змагань за волю України, ні Карл ХІІ. Приголомшлива тактика Петра І зберегла його владу, панування імперії. Остання виявилась мобільнішою, агресивнішою, ніж ті, хто замахнувся на її буття. Така реальність, з якою доводиться рахуватися, і головне, брати з неї відповідні уроки.

 На знімку: пам’ятник жертвам батуринської трагедії.