«Розбірки» у райдержадміністрації закінчилися для журналіста лікарняним ліжком

У Кривоозерському районі — конфлікт. Між владою районною і четвертою, яка все ще вважає себе владою. Заступник головного редактора газети «Кривоозерщина» Станіслав Чирка вирішив захистити і своє ім’я, і честь, і саму професію від утисків районного начальства. Робитиме він це цивілізовано. Тобто через суд.

І якщо журналіст столичний чи навіть провінційний, але міський, уже звик до позовів судових, то для колеги із «районки» такий вчинок — те саме, що подвиг. Принаймні таку справу в Кривоозерському районі слухатимуть вперше за всю його історію.

Сила влади

Що ж привело неконфліктну, по суті, людину в стіни правосуддя? Відповідь — реакція на заяви про некомпетентність. До того ж весь цей негатив вилився на журналіста в кабінеті першої особи району. Та й ще у присутності колег сторін «ображаючої» і «ображеної». Як наслідок — лікарняне ліжко для журналіста і нездорова обстановка в районі.

А причиною цього стала стаття Станіслава Чирки в газеті «Кривоозерщина» з абсолютно невинною назвою «Блакитний вогник» наших мрій». І, незважаючи на те, що ніякої крамоли в матеріалі не угледіла б, районне керівництво розсудило інакше. Воно, тобто, він, голова райдержадміністрації Борис Коловоротний, образився і на журналіста, і на газету. Мовляв, не так і не те написано, не тими словами і не тими виразами. А найголовніше, розповідає журналіст, у статті зовсім відсутні хвалебні оди на адресу «направляючої і керівної сили». Так сильно Борис Леонтійович образився, що не погребував застосувати методи з «кращих традицій» епохи авторитаризму. Мабуть, забув, що для суспільства, яке свідомо відмовилося від цензури і впустило довгоочікувану свободу слова, такі методи здаються безглуздими.

Отже, вийшла стаття. Того самого дня журналістів редакції викликали «на килим» до керівника району. Виховну годину проводили сам голова, його два заступники і людина, котра не має жодного стосунку до районного начальства.

— Мене назвали «борзописцем», — розповідає Станіслав Миколайович, — газету — «жовтою пресою». Чиновники змушували мене написати заяву про звільнення, а глава району висловив недовіру від усієї райдержадміністрації і заборонив мені відвідувати заходи, які проводить районна влада.

Ось як! І недовіру висловили, і на місце поставили, і силу влади показали. Треба сказати, що подібну практику керівники району використовували і раніше. До виходу нещасної статті. У практику роботи райдержадміністрації давно ввійшли «розбірки» з журналістом.

— Всі два роки, протягом яких районом керує Б. Коловоротний, — продовжує Станіслав Миколайович, — мені влаштовували прочухани. Тривали вони годину, іноді й дві. Обвинувачення стандартні — у неправдивості та некомпетентності. Хоча надалі сам хід подій підтверджував мою правоту. А на одній з таких зустрічей мені настійно запропонували приносити всі мої матеріали, в яких згадується влада, на попереднє узгодження. Я категорично відмовився.

Станіслав Чирка не тільки принципова людина, а й відповідальний журналіст. Такі характеристики я чула від колег із Спілки журналістів, від службовців управління сільського господарства, де він раніше працював, від читачів. Переконалася в цьому і під час особистої зустрічі. Станіслав Миколайович, як справжній професіонал, повністю «у темі», про яку пише.

Він розповів у подробицях історію питання, про яке йшлося в його статті «Блакитний вогник» наших мрій». Зокрема, про радісну і довгоочікувану подію в районі — підключення до газопроводу села Берізки.

Сила слова

Тему газифікації цього села порушував і «Голос України». У жовтні 2005 року в нашій газеті вийшов матеріал «Газ від... американців». І цікаво — написане півтора року тому багато в чому збігається з нинішнім матеріалом кривоозерського журналіста. Висновку ми з колегою дійшли абсолютно однакового. Головним супротивником газифікації Берізків виступила районна влада.

Тоді, на хвилі післяреволюційних подій, у моду ввійшла теза про те, що всіх діянь «старої» влади треба позбавлятися. Газифікацію, здається, теж вважали пережитком минулого, а тому навішали на неї ярлик «непотрібної і збиткової». Розповідають, що на одній із сесій районної ради навіть заявили про якогось американця, який, нібито, готовий вкласти в газифікацію району 100 мільйонів доларів.

І це була не єдина ідея. Так, наприклад, Борис Леонтійович був упевнений, що вже незабаром у районі почнуть працювати заводи, комбінати, могутні підприємства. І тоді потрібен буде газопровід з Любашівки Одеської області, щоб охопити весь Кривоозерський район. І вся ця газифікація пройде чи то за рахунок бюджету, чи то за рахунок спонсорів.

Варто зазначити, що до таких заяв березківці самі почали роботи з газифікації. Створили комітет, зібрали гроші, почали прокладати труби. Але, почувши про можливість «халявного» газу, багато людей заяви про газифікацію забрали. Ось так Борис Леонтійович «посприяв» пуску «блакитного вогника» у Берізках.

Однак газ усе-таки прийшов у село. І заслуга в цьому, вважаю, винятково самих березківців, а також колишнього сільського голови Михайла Запорожця і нині покійного директора підприємства «Трансогазбудінвест» Степана Ердика. З Ердиком я зустрічалася в 2005-му. Ця людина дійсно була справжнім ентузіастом газифікації. Він пройшов всі інстанції й узгодження, одержав необхідні дозволи і фактично за рахунок своєї фірми почав прокладати перші метри труб селом. Ось про кого згадати б.

Станіслав Чирка знайшов у своїй статті добрі слова й на адресу Ердика, і на адресу Запорожця, і на адресу багатьох тих, хто причетний до потрібної і корисної справи. Знайшлися слова і для керівника району. Щоправда, мабуть, не ті, на які той чекав. І про те, що газ можна було провести раніше. І про те, що тільки наполегливість жителів села змусила керівництво нарешті підтримати ідею газифікації. І про те, що вся заслуга райдержадміністрації звелася до проведення тендерів на будівництво газопроводу.

А судді хто?

Загалом статтю Станіслава Чирки написано в стилі репортажу, де є позиція автора, думки учасників події, історія питання, фактичний матеріал. На мій погляд, по-журналістськи гостро і професійно. Але, як відомо, районному начальству так не здалося.

І в цьому, особисто на мій величезний подив, керівника району підтримав інший мій колега. Заступник головного редактора однієї з обласних газет. Саме йому довірили чи доручили написати таку експертну рецензію на статтю Чирки?

Той і написав. «Висновок щодо публікації «Блакитний вогник» наших мрій» у районній газеті «Кривоозерщина». Немає сенсу писати свій «Висновок» з приводу вищезазначеного. Я просто наведу кілька фраз із воістину унікального для сучасної історії журналістики опусу. «Окремі факти викладено в зазначеній публікації вкрай тенденційно... Автор мав на меті не так поінформувати читачів про важливу подію, як виконував чиєсь замовлення — показати, що нинішнє керівництво райдержадміністрації нібито заважало газифікації села... Тому вважаю, що журналіст С. Чирка, відповідно до Статуту редакції, має відповідати «у рамках чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків»... Запрошення на бесіду до керівництва РГА журналіста, котрий припустився помилки чи виконував чиєсь замовлення, вважаю цілком обґрунтованим».

Таку ось журналістську солідарність проявив колега з обласної газети стосовно «меншого брата»! Чомусь не подумав «старшенький» про те, в яких умовах доводиться працювати журналістам «районки», під яким постійним напруженням і як не вітає влада в глибинці критику про себе. Хоча історії радянських часів відомі ще й не такі пасквілі. І слова схожі, і тон, і роблено-щирий осуд. Усе це вже було. Думали, проїхали. Аж ні.

Свого заступника в бажанні довести правоту цілком підтримує головний редактор Світлана Білецька і колектив газети:

— Наклад газети зріс до 3500 завдяки тому, що ми несемо цікаву, актуальну інформацію, не прогинаємося перед владою. Якщо ми уникатимемо гострих тем, читач нас просто не зрозуміє.

На жаль, після всіх цих малоприємних для Станіслава Миколайовича подій він опинився на лікарняному ліжку. Лікар Ігор Кравченко стверджує, що саме та емоційна розмова в райдержадміністрації спричинила різке погіршення здоров’я пацієнта.

Треба сказати, що Борис Коловоротний відвідав у лікарні журналіста і вибачився. Чим не доказ неправоти районного керівника? Але буквально за кілька днів той самий Коловоротний на сесії райради, коли зайшла розмова про конфлікт, почав розмахувати все тим же «Висновком». І виправдовувався, посилаючись на нього.

Станіслав Чирка судитиметься. Позовні вимоги звів до відшкодування морального і матеріального збитку. Претензії морального характеру оцінив у дев’ять тисяч гривень. По три тисячі з кожного учасника «розбірок». Гроші ці він, у разі перемоги в суді, передасть Берізківській школі-інтернату. А матеріальну шкоду оцінив у більш як шістсот гривень. Саме стільки коштують ліки на лікування в районній лікарні.

Отож наша історія не закінчується. «Голос України» розповість, чим завершилася справа журналіста проти місцевої влади. На жаль, приклади тиску на представників ЗМІ в Миколаївській області не рідкість. Грішать цим і влада, і бізнес, і, як з’ясувалося, навіть колеги по перу. Шкода, що не зрозуміли головного — джина, якого звуть «свобода слова», назад у пляшку вже не загнати.

P. S. Коли матеріал готувався до друку, відбулася зустріч представників засновників газети «Кривоозерщина». На зустрічі працівники райдержадміністрації, районної ради і трудового колективу газети домовилися про те, що надалі постараються не допускати конфліктних ситуацій. А в разі, якщо і станеться щось схоже на історію, про яку йдеться в матеріалі, то сторони спробують врегулювати взаємини цивілізованими методами. Як пояснив Борис Коловоротний, неприємний випадок «розбірок» у райдержадміністрації справді був. Глава району вважає, що в його поведінці взяли гору емоції. І розцінює те, що сталося, як «робочий момент».