Сімферопольчанка Людмила Литвинюк виграла справу в Європейському суді, вимагаючи покарати власну державу за багаторічні судові зволікання. Україна тепер зобов’язана виплатити їй 2,4 тисячі євро морального збитку. 12 років тому влітку вона потрапила в ДТП: тролейбус виїхав на два метри на тротуар і збив її, завдавши тяжких травм голови, позбавивши здоров’я. Тоді вона збиралася в лікарню до маленького сина, а замість цього сама у непритомному стані потрапила в хірургію, де їй пришили зідраний разом з волоссям шматок шкіри, лікували черепно-мозкову та інші травми.

До каліцтва вона була діяльною, енергійною і сильною жінкою, яка не розгубилася в роки масового безробіття, організувала разом з подругою свою прибуткову справу. А після травм втратила здоров’я, улюблену роботу екскурсовода і власну щойно відкриту туристичну фірму. Від неї віддалилося чимало друзів, пішов чоловік, ледь не втратила сина, якому не змогла дати належної освіти. Тому вимагала від тролейбусного управління бодай часткової компенсації за матеріальну й моральну шкоду, але розгляд справи... триває й досі. Кримінальну справу за фактом наїзду так і не порушили. Натомість до лікарні зачастила водій, яка її травмувала, прохала підписати заяву, що постраждала буцімто відмовляється від будь-яких претензій, пропонувала вирішити все «мирним шляхом».

Тоді Людмилі було 39, а нині 52. Понад десятилітнє виснажливе ходіння судами здоров’я не додало, вже й не може підрахувати, скільки змінилося суддів, які видали на загал більше десятка різних постанов, рішень і ухвал. А вона прохала судочинців лише відшкодувати їй витрати на лікування й компенсації втраченого за той час, коли вимушено не працювала, заробітку. Жінка називає відвідини судів «ходіннями колами пекла», адже ще кволій, так і не зміцнілій після лікування Людмилі Антонівні не можна було хвилюватися, а тривалі судові засідання вщент виснажували, часом вона непритомніла просто в залі. А судочинці виносили і пролонгували традиційні непевні рішення й ухвали, на що Литвинюк змушена була писати апеляційні скарги, тривали дедалі нові судово-бухгалтерські експертизи, які мали б оцінити розміри виплат за завданий їй збиток, але чомусь все не доходили до логічного кінця й остаточного вирішення справи.

Зневірившись у кримських судочинцях, почала їздити у Київ зі скаргами до Міністерства юстиції, де потерпілій порадили звернутися до Європейського суду з прав людини. Без допомоги адвокатів написала скаргу в Страсбург і майже півтора року листувалася з судом, бо «за весь час своїх митарств розчарувалася у всіх наших юристах». Замість них сама зуміла розібратися з юридичною невідповідністю. Річ у тім, що Україна підписала конвенцію про Євросуд лише через два роки після того, як Людмилу Антонівну травмували. Тож на цій підставі представники держави пояснювали Європейському суду, що... позов Литвинюк не має розглядатися.

Та жінка зуміла навести достатньо аргументів і підстав для того, щоб її заяву в Євросуд нарешті прийняли. Нинішній виграш справи називає «перемогою зі сльозами на очах», а наше судочинство «бездушною машиною, жорна якої перемелюють людські сподівання на справедливість». Вважає, що вибороти і знайти правду їй вдалося, бо живе за принципом невтомної жабки з відомої притчі, якій вдалося виборсатися із слоїка з молоком і не потонути, збивши масло завдяки невтомному борсанню.

Вже й не знає, чи вистачить сил і наснаги закінчити свою боротьбу за справедливість з кримськими судами, змагання з якими вважає ще незакінченим. Їй до болю прикро за свої втрачені роки, здоров’я, зір, атрофію нервів якого вважає прямим наслідком давнього травмування, що нагадує про себе щоденним головним болем і хронічною виснажливою втомою, від якої не рятує навіть постільний режим. Але «невтомна жабка» вже з останніх сил хоче нарешті перемогти кримських судочинців і таки відстояти справедливість і не лише свою правду.

Крим.