Дрімаюче око государеве

Рейдери... Рейдери... Та вони в підметки не годяться Джетере (він же Аблякімов) Бекіру (він же Борис) і його подільникам-арапам. Рейдери ще тільки костюми і краватки приміряли, готуючись до захоплення підприємств, коли ті в 2002-му «інтелігентно» сприяли розоренню ВАТ «Сімферопольська кондитерська фабрика» (СКФ). Джетере скрізь зустрічали по одежі, а проводжали по красномовству. Уродженець азіатської республіки так часто вживав слово «халва», що у співрозмовників було солодко в роті. Це вам не рекет, який силою віднімає в жертви виторг або весь бізнес.

Друг шейхів, онук Остапа Бендера

Він з’явився в кабінеті голови наглядової ради АТ СКФ Норіка Григоряна сповнений енергії й бажання «підняти» підприємство. З’явився дуже вчасно: виробництво після п’ятирічного спаду тільки-но ставало на ноги. Новий хазяїн не шкодував коштів, щоб повернути колишню славу кримським цукеркам, але гостро не вистачало ринків збуту.

Отут, розповідає Норік Меліксетович, і пролунав солодкий голос самовпевненого «маркетолога»: «Я — друг усіх шейхів, гарантую постачання продукції не лише в регіони України, а й в азіатські країни. Протягом трьох років будемо реалізовувати 400 тонн на місяць».

Григорян схопився за «соломину» (а хто прогавив би шанс?), підписавши протокол наглядової ради про призначення Бориса Джетере на посаду генерального директора.

Керівник одержав великі повноваження й у перші дні довів, що працювати вміє.

Великий комбінатор Остап Бендер теж умів, але, як пам’ятаємо, кримінальний кодекс шанував. Джетере, мабуть, закон «любив», але примудрявся нари не гріти.

Знали б власники акцій про дивовижну здатність комбінатора виходити сухим із патоки, гнали б «друга шейхів» з фабрики поганою мітлою. Та ще повідомили б в органи.

Про фантики

Бурхливу діяльність невловимий і всюдисущий гендиректор розпочав з підбору кадрів. Потрібні були бійці не з боязких. Цілеспрямовані, з’єднані однією ідеєю. А хто може бути надійніший за родичів? Так серед керівників СКФ опинилися брат Джетере Якуб Аблякімов, дочка Зера Аблякімова та Олена Курилова (Дудко), підприємниця.

Маркетологу не було резону світити родинні відносини, але не лише тому він ховався під прізвищем своєї тещі, з якою, як стверджує слідство, згодом взяв шлюб. Борис не мав тоді ні паспорта, ні ідентифікаційного коду, тому оформляв банківські та інші офіційні документи Якуб. Донька проводила фіктивні операції. Дудко виконувала роль бухгалтера.

Перевіркою на пильність акціонерів, які очікували змін, стала місячна зарплата в 40 тисяч гривень, установлена Борисом Халіловичем... собі, коханому. Цю «цукерочку» він проковтнув таємно, майже непомітно.

Потім було підписано договір, відповідно до якого СКФ оплатила рахунки за нібито сервісне обслуговування фабричних комп’ютерів та об’єднання їх в єдину мережу на 10 тисяч гривень, хоча роботи так і не були виконані. А чи не можна поживитися на товарах секонд-хенду, котрі на склад фабрики здав на збереження N? Можна. Треба лишень оформити документи, згідно з якими СКФ нібито... закупила спецодяг. Задумано — виконано. Сорок три тисячі гривень пішли з рахунку СКФ, а товар так і залишився на складі. Заморські дитячі платтячка і військові кітелі кондитерам не підійшли за розмірами і кольором...

Зберігався ще на підприємстві прес, що належав одному з орендарів. А чи не можна?.. Запросто. Донька Бориса, котра до всього іншого керувала фірмою «Азнавур», і дядечко легко домовилися: фірма продає, а фабрика купує устаткування з пресування пластмасових виробів. Так в активі фірми опинилося 192 тисячі гривень, отриманих за реалізацію чужого майна.

Але все це — фантики. Цукерки в них з’явилися потім.

Граблі для банку

Мова про Кримську філію акціонерного комерційного банку «Укрсоцбанк» («УСБ»). З цією установою доля зводила мене двічі. Свого часу я писав про Броварське підприємство, котре позбулося адмінбудинку «завдяки» спритникам. Вони, взявши під заставу кредит в «УСБ», не повернули його. Банкіри, природно, зажадали закладене майно. Борги пробачати вони не вміють.

У Сімферополі схема повторилася. Керівникам, що творили за спиною акціонерів «дива», знадобився кредит. Якуб Аблякімов (як гадаєте, з відома брата?) оформив договір про погашення векселів, облічених банком, і 22 додаткові до нього угоди. Кредит не погасили...

Не хочеться думати, що «Укрсоцбанк» у такий спосіб накопичує капітал. Але напрошуються запитання: чи компетентні у своїй справі його службовці, що видають кредити; чи професійно, сумлінно ставляться вони до обов’язків? Чому дозволили «нагріти» себе? «Той, хто робить послугу негіднику, помиляється двічі: по-перше, допомагає тому, хто на допомогу не заслуговує, по-друге, наражає на небезпеку самого себе», — писав давньоримський байкар Федр. Неначе про «Укрсоцбанк» писав...

— У вересні 2002-го в банк було представлено документи, що підтверджували повноваження Аблякімова-молодшого, дозвіл наглядової ради фабрики на одержання кредиту і передання майна в заставу, — розповідали мені в «УСБ». — Ми перевірили папери і визнали за можливе видати кредит.

Ризикували банкіри — це очевидно, але вони застрахували ризик фабрикою, ринкова вартість якої значно перевищувала суму кредиту. Чи законна угода?

Цитую висновок № 28/02 судово-бухгалтерської експертизи від 28.08.2004 р.

«...Укрсоцбанк» перевищив ліміт кредитної заборгованості».

«...Погашення векселів АТ СКФ... не могло бути виконане в терміни і на умовах, визначених договором. Отже, залучення кредиту... стало причиною неплатоспроможності фабрики. Виявлені порушення під час укладення кредитного договору і додаткових угод до нього, сприяли банкрутству СКФ».

«Надання кредиту підприємству... є в економічному розумінні угодою купівлі-продажу заставного майна, тому що вже в момент надання такого кредиту можна зробити висновок, що він не буде повернутий».

«...договори застави складені з порушенням ст. 11 закону про заставу...; рішення про передачу активів у заставу не було погоджено з наглядовою радою...; підписи засновників у протоколі засідання ради... визнано підробленими...; особа, що укладала і підписувала договір і векселі від імені СКФ, не мала повноважень...»

«...банком не були досліджені належним чином реальні можливості погашення наданого кредиту... дане порушення Положень НБУ про кредитування призвело...»

«Банк не здійснював контроль за цільовим використанням кредиту».

Висновок очевидний: своїми діями «Укрсоцбанк» сприяв підвищенню ризику непогашення кредиту і відсотків за ним. Залучення кредиту стало причиною неплатоспроможності СКФ. У результаті майно фабрики було реалізовано.

Акціонери довідалися про махінації лише в січні 2003-го. Через два місяці прокуратура за заявою Григоряна порушила кримінальну справу, яку, як на мене, вели ні добре ні погано.

Міркуйте самі. У грудні 2003-го, в січні, жовтні і грудні 2004-го було порушено кримінальні справи за новими епізодами.

Терміни досудового слідства продовжували — це зрозуміло. Не можу пояснити дії прокуратури, котра припиняє розслідування. Перший раз — у грудні 2004-го через хворобу братів. Чотири місяці, зокрема, Джетере нібито «лікувався» у лікарні за межами Сімферополя, але, за словами Григоряна, під час візиту до лікарні він хворого так і не побачив. Удруге — в травні: дав привід зупинити роботу пінкертонів ще на чотири місяці.

Важко зрозуміти логіку суду, котрий звільнив у грудні 2004-го з-під варти насилу затриманого Бориса. Ви б послухали оперативників, дільничних, убозівців, які цілодобово мерзли, знемагали від спеки, відволікалися від основних обов’язків, мета яких була — знайти й упіймати досвідченого «вовка». Понад рік ловили. Нарешті затримали. А суддя звільнив. Чи треба говорити, з яким настроєм правоохоронці продовжували слідство? Справу вдруге (!) передали до Херсона. «З метою об’єктивності і неупередженості», — сказано в листі Генпрокуратури, котра, судячи з усього, не довіряла кримчанам.

Старший слідчий облпрокуратури Херсонщини Сергій Калюжний через декілька місяців розкрив злочин і направив справу до Центрального районного суду Сімферополя. А хто, вгадайте, представляв око государеве в залі засідань? Кримські прокурори! За час судового слухання їх змінювали тричі.

До чого це призвело — читайте нижче. Поки що висловлю захоплення логікою, послідовністю і, нарешті, принциповістю команди Олександра Медведька. Вона понад три роки відволікала на розслідування значні фізичні і матеріальні ресурси правоохоронних органів. Зрештою, крапку в розслідуванні довірили поставити херсонцям. А в суді опинилися ті, від кого справу забрали «з метою об’єктивності і неупередженості»...

Мені дуже хотілося ознайомитися з вироком суду у резонансній справі: вона перебувала на контролі не лише Генпрокуратури, а й Верховної Ради. Коли довідався, що наших героїв визнано винними, — поїхав до Сімферополя. Здавалося, яку таємницю можна створити із скандальної, але банальної, по суті, історії.

У Центральному райсуді «створили». Вирок від 18.07.06 р. набрав чинності, але його копії не знайшлося в райпрокуратурі. Не було її й у прокуратурі Криму. Про Григоряна, за заявою якого порушили і так довго проводили кримінальне і судове розслідування, і говорити не доводиться. Стараннями одного з прокурорів-обвинувачів суд позбавив Норіка Меліксетовича статусу потерпілого (!). А коли ти не сторона у справі...

Залишалося одне: просити справу для ознайомлення в судді.

— Ви звідки? — запитували роботи-охоронці райсуду, кудись телефонували, бігали і... відправляли мене геть. Повз них проходили всі, хто пред’являв (і не пред’являв) якісь документи. Відвідувачів навіть ні про що не запитували. Посвідчення журналіста «Голосу України» кілька разів протягом двох днів спричиняло знервованість й однотипну відповідь: «Суддя Михайлов у залі засідань (вийшов); голова суду вийшов (у залі засідань).

Телефонна «атака» цих слуг Феміди мала такий само результат. Уже перед від’їздом зволив поспілкуватися зі мною голова, який скинув у телефонну трубку мішок проблем із життя суду і його працівників. На запитання, чи можу ознайомитися з вироком у справі Джетере — почув: «Вона в сейфі судді». Чому навіть государеве око залишилося без її копії?

Про незалежних суддів чули?

Вирок я одержав. З республіканської прокуратури. І що в ньому?

Головуючий суддя Віталій Михайлов, скажу вам, далеко піде. Він мене вразив оригінальним підходом до розгляду матеріалів слідства. Знаю десятки вироків сумлінно переписаних... з обвинувальних висновків. З-під пера Михайлова народилася титанічна праця: вирок, що слабо нагадує обвинувальний висновок.

По-перше, суд виключив з нього кваліфікуючу ознаку «організована група». Підстави? Мовляв, Джетере брав на роботу Григорян; брата і доньку Борис Халілович оформляв за згодою Григоряна, а Дудко — не родичка. Далі: злочинні діяння відбувалися залежно від ситуації, спонтанно; у жодному зі злочинів одночасно не брали участь усі; слідство не надало доказів того, що лиходії діяли за заздалегідь розробленим і схваленим усіма ними планом.

Аякже, протокол відсутній.

По-друге, обвинувачені в 4—5 злочинах, підсудні з легкої руки суду засуджені за 1—2 епізодами, за іншими — виправдані. Скажімо, «предводитель дворянства» Джетере покараний лише за надмірний апетит стосовно зарплати, тобто за перевищення службових повноважень (п’ять років позбавлення волі, що на три роки менше нижчої межі, встановленої санкцією статті), до того ж з випробним терміном на три роки.

Чим «купив» суд фінансовий злий геній? Характеризується за місцем роботи і проживання і посередньо, і позитивно, на обліку в нарколога і психіатра не перебуває, слабкий здоров’ям, раніше не судимий. Інші «герої» також засуджені до п’яти років з випробним терміном. Жінки, до слова, відбулися, вважаю, легким переляком, тому що суд визнав однією з пом’якшувальних обставин те, що вони скоїли злочини (за двома статтями) «унаслідок тяжкого матеріального становища».

По-третє, сімферопольський суддя, гадаю, дав інформацію до роздумів Голові Верховного Суду Василю Онопенку стосовно застосування російської мови в судочинстві. Цитую: «...суд отмечает, что органом досудебного следствия Аблякимову Я. Д. вменялось в вину «внесение служебным лицом в официальные документы заведомо неправдивых сведений, а также составление и выдача... заведомо неправдивых документов», тоді як фабула ч. 2. ст. 36 ККУ передбачає кримінальну відповідальність за «внесение... заведомо ложных сведений, а также составление... заведомо ложных документов».

Як же ви, громадянин слідчий, таку безграмотність виявили? Мабуть, саме вона «коштувала» Аблякімову перекваліфікації суворої статті на м’яку — недбалість. А велося б судочинство, шановна Фемідо, державною мовою, Михайлов не займався б софістикою, не створив би смішний до сліз прецедент із «неправдиво-ложными» відомостями. Дякую, слідчий, сьогодні. А завтра засуджені можуть спитати за більш серйозні ваші помилки. Чому, скажімо, обвинуватили і притягли до відповідальності за нездійснені діяння, за ті, за якими суд виправдав? Невинува-а-а-ті вони, а ви їм «злочинну групу»...

— Не подали, отже, вердикт не викликав заперечень, — повчали мене у прокуратурі Криму.

— А ви будете касаційну скаргу подавати? Адже наявне, на мій погляд, неправильне застосування кримінального закону; невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину й особистостям засуджених.

— Ось вивчимо справу і вирішимо.

Терміни касаційного оскарження ось-ось минуть, а в Сімферополі дедалі вивчають. Із серпня 2006-го. Хоча в Голопупівці навіть дід Архип глузував з вироку. Суд, каже, так і не розібрався, хто в чому обвинувачувався, де цукеркова, а де кондитерська фабрика. А хіба дозволено знавцеві російської мови, судді, значить, називати підсудного обвинувачуваним?

Ех, не дано, сільському мудраку докумекати те, в чому освічені судді-прокурори доки.

А Медведько розсудить?

Вони чудово розуміють, що мета акціонерів — не лише справедливе покарання засуджених пройдисвітів, а й повернення власності.

Ще в 2003-му АТ СКФ звернулося до Господарського суду АРК із позовною заявою про визнання договорів «а ля Аблякімов та «Укрсоцбанк» недійсними. Суд тоді (17.06.03 р.) відмовив у позові: мовляв, акціонери не довели, що для укладення договорів надано в банк свідомо неправдиві документи.

Це довів Центральний райсуд (18.07.06 р.). Виходить, можна звертатися в Господарський з позовом про перегляд його рішення за нововиявленими обставинами. Але хто представлятиме інтереси потерпілих? Товариство визнано банкрутом і перебуває у стадії ліквідації. Виходить, що потерпілі акціонери не можуть виступати суб’єктами, тобто брати участь у вирішенні своєї долі. Арбітражний управляючий, він же ліквідатор, зрозуміло, не зацікавлений у перегляді рішення. Від імені сотень акціонерів своє подання може подати прокуратура. До слова, вона в 2005-му виступила як захисник прав 440 обманутих акціонерів. Сьогодні, на жаль, око государеве дрімає.

Лист акціонерів прокуророві Криму ще в жовтні 2006-го було переадресовано прокуророві Сімферополя. Той мовчав і, мабуть, думав: а чому розглядати і реагувати маю я, якщо це в компетенції республіканської прокуратури? Може, і не так міркував, але акціонери більш як за місяць одержали відповідь із... прокуратури АРК. У ній «по суті» лише одна фраза: «З огляду на те, що частка державної власності в СКФ відсутня, підстав для ініціювання прокуратурою перегляду рішення Господарського суду від 17.06.03 не вбачається».

І до цієї «розради» на Севастопольській, 21, йшли 42 дня. На мою думку, весь цей час погононосії ганяли у футбол по телефоні. А на той час давно минув термін подачі подання за нововиявленими обставинами.

Ще сміливіше й цинічніше око дрімало (читайте — реагувало) на інший лист акціонерів цукерки — про внесення касаційного подання на вирок Центрального суду від 18.07.06 р. У логіці акціонерам не відмовиш: державні обвинувачі, вважаю, під час судового розгляду ковтали, образно кажучи, не прожовуючи, всі цукерки, приготовлені суддею. А в прокуратурі Криму мені особисто обіцяли уважно розібратися і прийняти рішення. Норік Григорян попросив письмово оперативніше вирішувати, оскільки термін подачі касаційного подання минає 18 січня цього року.

Прокурор АРК Віктор Шемчук, одержавши заяву одного із засновників акціонерного товариства, укотре пробив по «воротах» прокурора міста Родіона Ратіа. А той, недовго думаючи, відповів: «Підстав для внесення касаційного подання... прокуратурою Сімферополя не вбачається». Далі Родіон Кукурієвич «одночасно роз’яснив», хто має право на касаційне подання. Він у тім списку не значиться... Наприкінці листа він констатував, що «із заявою про перегляд» Григорян має право звернутися до прокуратури АРК. Матч закінчено, 2:0 на користь міста.

Таку гру затівають у відомстві Шемчука щораз, коли хочуть затягнути справу, знехтувати інтереси тих, хто звертається, начхати на прохання потерпілих?

Якщо в Генпрокуратурі справді тримають цю ситуацію під контролем і хочуть поставити крапку — там знайдуть відповідь на поставлене запитання. А знаком оклику може стати принципова реакція Генерального прокурора на порошинку в кримському оці государевому.

Неспроста воно дрімає.

Чи не занедужало?..

Київ—Сімферополь— Херсон—Київ.