«Недоторканні, але доступні»

Майже два роки тому судова гілка влади, розсудивши двох претендентів на президентське крісло, зіграла історичну роль у житті України, адже фактично не допустила кровопролиття і подальшого перенапруження політичного «вольтажу». Наступні події докорінно змінили кадровий склад і характер законодавчої гілки, перерозподілили повноваження на урядово-президентській ниві. І тільки судова влада, консервативна і до певної міри корпоративно замкнута гілка державного древа, тривалий час залишалася непохитною. Але, схоже, вітри змін додмуть нарешті й до неї. Чи є предтечею цих вітрів обрання новим Головою Верховного Суду України — попри «бачення сильних світу цього» — Василя Онопенка?

Саме це та інше ми хочемо з’ясувати у самого керівника судової влади, скориставшися нагодою привітати служителів Феміди з професійним святом.

— Василю Васильовичу, ваші колеги в мантіях серед інших одержать, вочевидь, і святкові вітання від глави держави. Це ще один привід нагадати: Віктор Ющенко нещодавно привселюдно в одному із звернень до народу заявив про рішучий намір реформувати правоохоронну і судову системи, хоч би чого це йому коштувало. На вашу думку, які ризики він мав на увазі, скільки «айсбергів» чатують на цьому фарватері?

— Без справедливого, незалежного й неупередженого суду не може відбутися правова держава Україна, а вітчизняне суспільство не може стати розвиненим і громадянським. Це аксіома, яку, на жаль, ті, хто керував державою, тривалий час або не розуміли, або розуміли, але прагнули підлаштувати суд під себе та під свій інтерес.

Я вже наголошував на цьому неодноразово, але повторю ще раз: колишні керманичі держави дуже помилялися, прагнучи зробити суд ручним та залежним. Вони вважали, що визначатимуть долю країни і людей вічно. Насправді в житті все змінюється. Незмінними мають залишатися роль і значення суду як соціальної та правової інституції, що встановлює істину.

Отже, один із основних ризиків, що виникають на шляху здійснення судової реформи, — це спокуса багатьох можновладців, які не бажають вчитися на помилках, прагнуть використати можливості суду на свою користь, на користь своєї політичної сили, свого бізнесу. Ще одним з таких ризиків є байдуже ставлення до цього певної частини високопосадовців, а також представників судової влади, яких цілком задовольняє нинішня ситуація у сфері правосуддя і які не прагнуть жодних змін.

Але для успішного реформування судової системи сьогодні є два найголовніші чинники: об’єктивна потреба (сьогодні навіть той, хто ніколи не мав справу з судами, нарікає на їх діяльність) і політична воля керівництва держави, керівництва судової влади. Питання — у концепції реформи, у тому, щоб зробити правосуддя доступним для людей, щоб система судів була ефективною, а саме судочинство — справедливим. І якщо виходити саме з цього, а не керуватися суб’єктивними міркуваннями, то успішно провести реформування судової системи можна досить швидко і просто.

— Ваш попередник Василь Маляренко зізнався журналістам, що побажав своєму наступникові «не розслаблятися, бо колектив Верховного Суду — складний механізм». Мабуть, нелегко працювати в постійно напруженому стані?

— Я добре знав, куди йду. Хоча, коли щоденно і предметно опікуєшся проблемами правосуддя, то ситуація «вимальовується» далеко не приваблива. Однак зовсім не безнадійна.

Стосовно безпосередньо Верховного Суду, то мушу сказати, що колектив у ньому здоровий, і я високо його ціную. Знаю вищу судову інстанцію зсередини ще з часів, коли почав працювати тут суддею. Звісно, багато чого змінилося, але основа залишилася. І це добре. А складнощі є скрізь, де під одним дахом збираються люди з різними характерами і звичками. Але мені вдається бути «розслабленим», бо я не прагнув і не прагну стати начальником над суддями. Голова Верховного Суду — це менеджер, який має ефективно організувати його діяльність, гідно представляти Верховний Суд і систему судів загальної юрисдикції у зносинах з іншими органами влади, сприяти належному забезпеченню функціонування судової влади. Судді довірили цю надзвичайно тяжку, але водночас і надзвичайно потрібну для суспільства ношу. Я їм за це вдячний.

Хотів би зауважити, що Голова Верховного Суду не вирішує конкретних судових справ (хоча за законом може головувати в судових засіданнях). Як посадова особа він не може впливати на ухвалення тих чи тих судових рішень. Правосуддя — це процес, чітко регламентований законом. І воно має здійснюватися тільки за визначеними законом правилами. Розумію, що сьогодні в багатьох випадках цього, на жаль, ще немає. Але так мусить бути. І цього слід прагнути, а не «виходити» на Голову Верховного чи іншого суду, щоб «вирішити справу». Це для правосуддя глухий кут.

Тому хочу скористатися можливостями своєї високої посади лише на користь суду: він має стати справді інстанцією правосуддя, котрій би люди довіряли, справедливість і законність рішень якої були б поза сумнівом. Вкрай потрібно повернути повагу до судді як носія влади. Розумію, що це надзавдання, проте колись, якщо не помиляюсь, Наполеон сказав: «Прагни недосяжного, досягнеш максимуму».

Коли одразу після обрання мене Головою Верховного Суду я зателефонував мамі (вона живе в селі на Вінниччині), щоб сказати про це, мама, яка вже якимось чином знала про новину, з тривогою і турботою сказала: «Синку, тобі ж буде дуже важко на цій посаді». Я відповів: «Знаю, мамо. Але витримаю».

— Марно і навіть незручно запитувати після вже сказаного вами, чим найперше має керуватися у будь-якій ситуації правник Онопенко: законом чи політичною доцільністю. Одначе дуже доречно з огляду на залізну дисципліну в команді БЮТ запитати про це політика Онопенка...

— По-перше, моя політична кар’єра завершилась, і я не належу тепер до жодної політичної партії! Очолення вищого органу влади є вершиною службової кар’єри. Це однозначно. Тому з урахуванням обставин, про які я сказав вище, будь-який тиск — партійний, владний — не має жодної перспективи.

По-друге, в мене від зовнішнього втручання є найнадійніший захист — Закон. Якщо хтось і захоче спробувати себе в ролі «ляльковода» — провал неминучий: ми діятимемо виключно на підставі закону. Державі не потрібен суд, який, наче маятник, коливається від однієї політичної сили до іншої. Гадаю, що вже і політики, і суспільство переконалися, до чого призводить таке коливання судової влади. Цього ми прагнемо? Ні! Всі — і влада, й опозиція — кажуть, що зовсім іншого — правової держави, утвердження законності, соціальної справедливості, розвинутої демократії. Якщо це насправді так, то давайте не лише проголошувати правильні декларації, а й діяти відповідно. Взагалі потрібно виходити з того, що не право має йти за політикою, а навпаки.

— Ви маєте унікальну можливість компетентно оцінити новели українського судочинства одразу з двох боків — як учорашній професійний законодавець і сьогоднішній, якщо можна так сказати, правозастосовник. У вашому теперішньому статусі, як ви оцінюєте розвиток вітчизняного законодавства, зокрема, того, що стосується функціонування судової влади та здійснення правосуддя?

— Розвитку вітчизняного законодавства бракує системності, комплексності, наукової обґрунтованості. Цей процес позбавлений відповідного цілеспрямування. Власне, як і розвиток країни загалом.

Ухвалюється дуже багато законів, але вони не завжди якісні, не завжди потрібні, не завжди їх прийняття означає удосконалення законодавчої бази. Хоч як це парадоксально, але часто нові закони не лише не розв’язують наявних проблем, а навпаки — породжують нові. А за недосконалим законом і жити складно, і здійснювати правосуддя непросто. Крім усього іншого, це створює передумови для ухвалення неправових судових рішень, для судових помилок і для зловживань суддів, послаблює судовий захист прав і свобод людини.

Вольтер свого часу сказав: якщо у країні багато лікарів, то це означає, що в ній щось не так. Оцінюючи нинішню ситуацію з розвитком вітчизняного законодавства, цілком можна дійти аналогічної думки — те, що в нас ухвалюється багато законів, свідчить, що у країні далеко не все гаразд і з якістю законодавчого регулювання суспільного життя, і з самим життям.

Закон буде якісний і, скажімо так, життєздатний, якщо під час його розробки й ухвалення враховуються всі обставини, всі можливі життєві ситуації. Мені дехто закидає, мовляв, очоливши судову владу, я змінив позицію з деяких питань судоустрою, процедури розгляду справ тощо. Справді, так воно і є. Але така зміна відбулася тоді, коли я зсередини побачив і відчув, як ця система сьогодні функціонує, куди вона прямує і, головне, — якими будуть суспільні наслідки її функціонування.

— Чи не йдеться, зокрема, про розвиток системи адміністративних судів? Здавалося б, реалізація абсолютно правильної ідеї запровадження адміністративної юстиції мала посилити судовий захист громадянина від сваволі чиновників, спростити його процедуру. А насправді в системі адміністративних судів, у підсудності справ таким судам сьогодні, даруйте, дідько ногу зломить. А що робилося і робиться зі справами про виборчі спори? Люди не можуть зорієнтуватися, до якого суду їм іти зі скаргами на рішення чи бездіяльність органів влади, посадовців, які їх скривдили. Збільшується кількість судів, а толку з цього поки що мало...

— І ситуацію з утворенням адміністративних судів у тому числі. Виділення судів такої юрисдикції, запровадження відповідної спеціалізації у судах, поза сумнівом, потрібне. Але питання полягає в тому, які межі такої юрисдикції, яким чином має визначатися спеціалізація розгляду справ про порушення з боку органів влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб.

Свого часу законодавець ухвалив рішення про утворення адміністративних судів — окружних, апеляційних, Вищого адміністративного суду України. Однак реалізація цього рішення потребує великих фінансових, матеріально-технічних витрат, збільшення кількості суддів, працівників апарату судів. Лише фінансові потреби на це становитимуть кілька мільярдів гривень. Сьогодні вже виникли істотні проблеми в діяльності цих судів. Ви правильно кажете, що люди не знають, до якого суду звертатися, а судді не завжди правильно визначають підсудність справ.

Отже, закономірно постають запитання: а чи вивірене рішення ухвалив законодавець, чи зможе держава впоратися із забезпеченням такої системи, а головне — чи зробить це адміністративне судочинство ефективнішим та доступнішим для людей і чи не можна було мети досягти простішим і дешевшим способом?

Хіба можна говорити про доступніше правосуддя, наприклад, якщо людині замість свого районного центру доведеться їхати до окружного адміністративного суду, який буде один на область, за 100—200 кілометрів? Як основний аргумент потреби в утворенні окружних судів наводиться такий: оскарження у своєму районі дій, рішень чи бездіяльності голови держадміністрації не гарантує об’єктивності. Але за такою логікою, для забезпечення об’єктивного розгляду скарги на неправомірні дії, приміром, міністра потрібно звертатися до суду іншої країни чи міжнародного суду, бо міністр живе і працює в Києві, знайомий з керівництвом та суддями київських судів. Знаєте, незалежність і неупередженість суду не може і не повинна визначатися місцем його розташування.

Більшість моїх колег, з якими довелося обговорювати ці проблеми, схиляються до того, що для запровадження адміністративної юрисдикції в судах першої інстанції та на апеляційному рівні оптимальним є інший шлях — спеціалізація суддів у місцевих судах та утворення судових палат в адміністративних справах в апеляційних судах. Це простіше, доступніше, зрозуміліше і набагато дешевше. Чому не обрати цей шлях? Чому ми завжди ускладнюємо життя собі і людям?

— Тоді виникає ще одне важливе питання: чи буде змінюватися система судоустрою загалом. Якщо відверто, то з реформуванням судової влади діється щось незрозуміле. Вочевидь у будь-якій системі, у тому числі судовій, має бути відповідна логіка побудови, ієрархічність. Однак складається таке враження, що в Україні вже є не одна судова влада, а щонайменше три — така собі триголова Феміда: одну голову уособлює Верховний Суд, дві інші — Вищий господарський та Вищий адміністративний. Скажімо, постановляє Вищий адміністративний суд рішення, в якому зазначає, що воно є остаточним і оскарженню не підлягає. Але як так може бути, якщо над ним є ще Верховний Суд. Яка тоді його роль у здійсненні правосуддя, якщо останню крапку у справі ставить не він? А створять за Концепцією судівництва, яку затвердив Президент з подачі Мін’юсту, ще Вищий цивільний та Вищий кримінальний суди, то «третя влада» взагалі стане п’ятиголовою. Щось тут не те, чи, може, ми помиляємося, не розуміємо глибини цього надто «закрученого» реформування?

— Гадаю, що ви не дуже помиляєтесь, бо якщо щось створюють для людей, а люди цього не можуть зрозуміти, то значить — робиться воно не так. За Радянського Союзу, коли я починав роботу суддею, і в перші роки незалежності України, на мій погляд, досить ефективно (принаймні у процесуальному плані) діяла триланкова судова система: перша ланка — районний (міський) суд, друга — обласний, третя — Верховний. Усім було зрозуміло, до якого суду йти і що в якому вирішується. Останніми роками відбувається «тихий» перехід до чотириланкової системи, який пояснюють необхідністю реалізації принципу спеціалізації судів. Але нинішній стан здійснення правосуддя, як на мене, переконливо свідчить — таке реформування судової системи не робить її ефективнішою, воно ускладнює її функціонування.

До речі, на цю обставину звернула увагу Рада суддів України, яка ще у травні цього року, обговоривши згадану вами Концепцію вдосконалення судівництва, наголосила в заяві, що ідея суцільної спеціалізації судової системи і перетворення її на чотириланкову не узгоджується з Конституцією України, і її запровадження обмежить доступ громадян до правосуддя. А триланкова судова система відповідатиме вітчизняним традиціям, стандартам більшості європейських країн. Скажу від себе, що множинність структурно відокремлених юрисдикцій — це завжди загроза єдності судової системи.

Вищий орган суддівського самоврядування також констатував, що «пропозиція про утворення Вищого цивільного і Вищого кримінальних судів України, які здійснюватимуть касаційні повноваження замість Верховного Суду України, є деструктивною. Її реалізація поряд з іншими негативними наслідками призведе до того, що найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції не зможе забезпечити однакового застосування ними законів».

По-іншому не можна оцінити прагнення завершити кадрове та організаційне відокремлення спеціалізованих судів. У результаті країна отримає кілька судових влад з усіма негативними наслідками, що з цього випливають, — до «перетягування канатів» з повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади додасться «війна судових влад». Те, що робиться сьогодні деякими судами в так званих рейдерських справах, не йтиме в жодне порівняння з тими наслідками, які нас чекають від порушення єдності судової системи.

Я мав робочі зустрічі з Президентом, Головою Верховної Ради, Прем’єр-міністром, на яких звертав увагу на ці та інші проблеми судової влади. Їх неодмінно і невідкладно потрібно розв’язувати спільними зусиллями, повністю абстрагуючись від вузькополітичних інтересів. Хоча хочу ще раз наголосити: ці проблеми не є проблемами власне судової влади. Це — загальнодержавні проблеми.

— Василю Васильовичу, але є й інша проблема системного функціонування судової влади. Напевно, ви не будете заперечувати той факт, що сьогодні місцеві суди відірвані від апеляційних, апеляційні від Верховного. Це також позначається на якості правосуддя...

— Ні. Цей факт не заперечуватиму. Проблема взаємодії судів різних інстанцій з питання організації правосуддя, однакового застосування закону справді є. Раніше цим питанням приділялося більше уваги. До їх розв’язання підходили предметніше і відповідальніше. А в останні роки сталося певне роз’єднання і відособлення.

Це потрібно змінити, і певною мірою ситуація вже виправляється. Надання предметної і дійової методичної допомоги суддям судів нижчих ланок, узагальнення судової практики з відповідними рекомендаціями має стати нормою.

Загалом потрібно виходити з того, що всі суди мають працювати як єдиний механізм на досягнення єдиного результату — правильний і справедливий розгляд судової справи. Треба прагнути до того, щоб такий розгляд у всіх випадках забезпечував суд першої інстанції. Тоді менше буде апеляцій та касацій. Хоча зрозуміло, що навіть за абсолютно законного рішення оскарження зовсім не виключається, бо результатом вирішення спору одна зі сторін майже завжди буде незадоволена. Однак, якщо рішення суду грунтується на законі, належно обґрунтоване і мотивоване, тоді менше підстав для незадоволення у тих, хто не виграв справи.

Я пішов далі. З тим, щоб побачити на власні очі, як функціонують місцеві та апеляційні суди, з’ясувати, які проблеми найбільше турбують працівників суду, я вирішив, по можливості, побувати в усіх областях. За неповні три місяці вже вдалося відвідати Закарпаття, Івано-Франківщину, і щойно я зустрічався з суддями Харківщини. Наскільки мені відомо, такі зустрічі раніше не практикувалися. Але вони вкрай потрібні для поліпшення ситуації.

— Ви згадали про перетягування канатів довкола повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади. Складається враження, що судовий інститут держави публічно дистанціювався від цього, залишивши процес на поталу двох сусідніх гілок... Скажіть, будь ласка, а судовій владі для державотворення достатньо тих важелів, що вже має, чи вона у ході конституційної реформи воліє одержати додаткові без «гри на публіку» — тихо і системно?

— Перше. Суд має колосальну владу, якою він зобов’язаний правильно розпорядитися в інтересах суспільства. Такої влади не має жоден інший державний орган. Це випливає з природи суду, який ставить крапку у розумінні й застосуванні закону, і рішення якого є обов’язковим для виконання. Сьогодні в Україні спостерігається посилення впливу суду на всі суспільні процеси, у тому числі економічні та політичні. Що, до речі, притаманно правовій державі, в якій вирішення судом як останньою інстанцією спору вважається нормою.

Друге. Якщо говорити про систему влади взагалі, то сьогодні суд намагається посісти в ній належне йому місце. Багато хто називає судову владу третьою. Насправді вона не третя, як законодавча та виконавча не є першою та другою. У своїй сукупності вони утворюють єдину державну владу. І тільки в такій сукупності, з чітко визначеними відповідно до своїх природи і призначення місцями та ролями вони можуть ефективно функціонувати. У цьому процесі важливо, щоб усі зрозуміли призначення незалежного і неупередженого суду і не перешкоджали його становленню.

А стосовно додаткових важелів для суду, то в нинішній ситуації корисним для загальної справи було б наділити Верховний Суд правом законодавчої ініціативи. Судді найкраще відчувають недосконалість законодавства, прогалини у ньому. А узагальнення нами судової практики прямо виводить на законодавчі пропозиції. Відповідний законопроект уже зареєстровано у парламенті — оскільки це потребує внесення змін до Конституції, то його підписали 153 народні депутати. Хоча й за нинішнього стану речей ми намагаємося реалізувати свої законодавчі напрацювання через інших суб’єктів законодавчої ініціативи. За останній час п’ять підготовлених з ініціативи і з участю Верховного Суду законопроектів, які стосуються важливих питань здійснення правосуддя, внесено на розгляд парламенту.

Зараз Верховний Суд серйозно працює над удосконаленням двох базових для судової системи законів — про судоустрій та статус суддів.

— А чи є в цих проектах ваша пропозиція змінити підвідомчість розгляду адміністративних справ про порушення правил дорожнього руху? Коли у 2001 році парламент ухвалював рішення про те, щоб усі справи з ДТП розглядав суд, то нібито ініціатори такої ідеї керувалися благими намірами. Але на практиці вийшло, «як завжди». Чого найближчим часом очікувати водіям, які проштрафляться на дорогах?

— Ця пропозиція підтримана іншими вищими посадовими особами держави. Схвалюють її і депутати з різних фракцій. 30 листопада у парламенті зареєстровано відповідний законопроект. Справи про такі правопорушення цілком можуть розглядати працівники міліції. Але у водія чи іншого учасника ДТП залишатиметься можливість оскаржити рішення працівника міліції у суді.

Таким чином буде істотно розвантажено суддів, які сьогодні просто захлинаються від цих справ. Щорічно в Україні місцеві суди розглядають їх понад 3 мільйони. Зрозуміло, що тут кількість негативно впливає на якість. Позбувшись «валу», судді матимуть більше часу на вивчення багато складніших справ — кримінальних, цивільних та адміністративних. А взагалі підхід до розгляду справ про адміністративні правопорушення слід змінювати кардинально, над чим ми також зараз працюємо. Адже доходить до правового абсурду, коли Голова Верховного Суду та його заступники здійснюють перегляд справ про адміністративні правопорушення, в яких розмір стягнення на порушника становить 3 гривні 40 копійок.

— Але ж набила оскому й надмірна завантаженість Верховного Суду, зокрема його цивільної палати, де «залежі» справ уже сягнули 40 тисяч. Ця цифра виведе з рівноваги будь-кого. Недарма народ прирівнює «чиновників-тяганинників» різних мастей до «повільних душогубів»...

— Мені нема чим вам заперечити. Справді, люди чекають роками на касаційний розгляд своєї справи. Кому потрібна така касація? На моє переконання, в розумні терміни має відбуватися не лише розгляд справи, а й перегляд постановлених у ній рішень для виявлення та усунення судової помилки. Для цього й існує касаційна інстанція. Хіба може термін у два-три роки вважатися розумним? Верховний Суд став заручником непродуманих законодавчих рішень під час проведення так званої малої судової реформи.

Виправлення ситуації знову ж таки потребує внесення змін до процесуального закону. Пропозиції напрацьовані, відповідний законопроект на розгляд парламенту вже внесено. Розуміння проблеми у керівництва парламенту та фракцій є. Справа за ухваленням закону.

— Заради цього самого розвантаження судових установ ви ще за часів депутатства ініціювали запровадження парламентом таких незвичних для нашої практики європейських норм ЦПК, як судовий наказ чи заочне рішення? Не боїтеся, що за нашої правової культури — як звичайних громадян, так і служителів Феміди — це додасть системі зайвої мороки, а то й зловживань?

— Знаю одне — там, де процедуру можна спростити без шкоди для якості розгляду справи, це потрібно робити обов’язково. Зловживання можуть бути за будь-якої процедури, за будь-якого, навіть найдосконалішого закону. Не на зловживання маємо орієнтуватися — запобіжників від них завжди бракуватиме. Потрібно виходити з позитиву — як зробити правильно, просто, доступно, без необґрунтованої тяганини. Треба пам’ятати, що людина, як правило, не від добра йде до суду. І в ньому її проблема не повинна поглиблюватися. Вона має там розв’язуватися — оперативно, справедливо і по-людяному. Скажіть, яка потреба за повною громіздкою процедурою розглядати справу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати? Адже у цій ситуації з правової точки зору все зрозуміло і безспірно. Чому не можна обійтися судовим наказом як особливою формою судового рішення? А чому мають потерпати позивач і держава в особі суду лише через те, що хитрий чи несумлінний відповідач просто не з’являється на судові засідання, хоч його туди запрошено належним процесуальним чином? Чому не практикувати на такі випадки можливість винесення заочного рішення?

— Слухаючи вас про взаєморозуміння законодавчої і судової гілок влади у питанні спрощення доступу громадянина до судового захисту, не можемо збагнути, чому з року в рік гальмується один з найдійовіших елементів — бюджетне забезпечення діяльності судів. Як побороти ту саму корупцію, якщо цьому заважає «урізаний» бюджет на судову систему?

— Суд — це судді. Якщо у служителя Феміди немає на робочому столі комп’ютера, доступу до електронної законодавчої бази, а часом і самого стола чи окремого кабінету, то як з нього вимагати «розумних термінів» розгляду справ? А низькі зарплати чи проріхи у забезпеченні законодавчо закріплених пільг, що штовхають суддів до отримання незаконної винагороди? Звичайно, можна покарати якогось суддю за хабарництво чи за низький професіоналізм. Це може налякати його ближчих колег, але навряд чи допоможе докорінно змінити ситуацію. Щоб рішення суду було правовим і справедливим, суддя має бути незалежним і неупередженим. Необхідною умовою для цього є належне фінансове, матеріально-технічне забезпечення суду, високий соціальний статус судді. У цивілізованих правових державах серед державних службовців статус суддів є найвищим. Це не випадково і це не данина традиціям чи моді, а об’єктивна потреба. І вітчизняний політикум, і наше суспільство це мають розуміти. Якщо ми не захистимо суд, то і він нікого не захистить.

Упродовж тривалого часу має місце хронічне й істотне недофінансування судової влади. Для справжньої її самостійності потрібне чітке виконання ст. 130 Конституції, яка гарантує фінансування та належні умови для функціонування судів. Судячи ж з ухваленого парламентом нового державного бюджету, судова система не матиме потрібних коштів і наступного року. Хоча я переконував у необхідності забезпечити максимально можливим судову владу всіх, від кого залежало складання та ухвалення бюджету.

Значна частина українських судів здійснює свою діяльність у непридатних для цього умовах. Про яке правосуддя може йтися? А якщо ще згадати, що суддя за день змушений розглядати по десять-п’ятнадцять справ, то це не об’єктивне судочинство, а сковорідка для випікання млинців. Так не може бути в правовій державі! До речі, жодна з інших гілок влади не працює в таких умовах. Уявіть собі голову райдержадміністрації чи райради, які туляться в кімнатках-комірчинах разом із помічником і секретарем.

Ще понад півтора року тому мною на розгляд парламенту було внесено проект закону «Про тимчасовий порядок фінансування судової влади». Його ухвалення допомогло б розв’язати цей застарілий гордіїв вузол, що зашморгом стискує нашу систему. Він передбачає кілька важливих моментів: перше — виключає суб’єктивний чинник (не чиновник визначає, скільки і коли дати коштів суду, а закон), друге — встановлює стабільну систему фінансування судової влади та здійснення контролю за використанням бюджетних коштів. Але в цілому цей закон не приймається. Гадаю, з однієї основної причини — у такому разі виконавча влада втратить важіль впливу на суд.

— Хтось з відомих сказав: «Щоб вчинити справедливо, треба багато знати, а щоб чинити повноправно несправедливість — достатньо досконало вивчити право». Ми — про моральне обличчя нового покоління суддівського корпусу. На ньому, як загалом на нашій молоді, не могли не позначитися нинішні зваби життя, підігріті відвертою ескалацією аморалі ззовні. Хоча, напевно, це стосується не лише молодих кадрів. Корупції, зокрема, як і коханню, вік не заважає...

— Не хочу і не буду виправдовувати або покривати тих суддів, які допускають аморальну та протиправну поведінку. Такі факти є, і вони, на жаль, непоодинокі. Дехто із суддів суддівську незалежність зрозумів як незалежність від закону і втратив почуття відповідальності. Від суддів, які порушили присягу, а тим більше вчинили злочин, потрібно рішуче позбавлятися.

Хоча при цьому слід акцентувати увагу на кількох таких важливих моментах. По-перше, переконаний, що переважна більшість суддів працює сумлінно. По-друге, наші судді перебувають у суспільному середовищі, яке, м’яко кажучи, є далеким від ідеального. У суспільстві, де є великий попит на корупційні послуги, а з урахуванням можливостей суду — на корупційні судові послуги. Суди не ізольовані від загальної системи і у своїй діяльності вони стикаються, можливо, з деякими особливостями з тими ж проблемами, що й інші державні інституції. Як мовиться у прислів’ї: «Що у котлі, те й у черпаку». Тому радикальне виправлення ситуації зі зловживаннями суддів можливе лише в контексті загального хірургічного лікування «корупційної» хвороби. По-третє, до їх покарання потрібно підходити надзвичайно виважено і відповідально. Часто до мене звертаються з категоричною вимогою покарати конкретного суддю, бо «він ухвалив неправильне рішення». Я хочу сказати, що незгода із судовим вердиктом сама по собі ще не є підставою для ініціювання службового розслідування. Процесуальними законами передбачені апеляційний та касаційний перегляд такого рішення, і якщо воно виявиться завідомо неправосудним, стосовно судді має бути винесена окрема ухвала і вжито відповідних заходів.

По-четверте, слід зважати на те, що сьогодні в Україні не діє ефективна система притягнення працівників нашої системи до відповідальності.

Зі свого боку обіцяю: якщо будуть докази криміналу, порушення суддею присяги, то й пальцем не ворухну заради корпоративної солідарності. Більше того, ініціюватиму питання про відповідальність порушника. Нещодавно, до речі, я вніс подання до парламенту про надання згоди на арешт одного судді з Миколаївської області: прокуратура його звинуватила у системному хабарництві — процесуально задокументовано майже двадцять фактів отримання ним хабарів. Також порушив питання про дисциплінарну відповідальність кількох суддів, які вочевидь відступили від закону. Звертаюся до всіх моїх колег, хто наділений правом ініціювання дисциплінарного провадження стосовно суддів чи звільнення їх за порушення присяги: якщо такі випадки встановлені і не викликають сумніву в тому, що такий-то умисно і грубо порушив закон, повною мірою використовуйте свої повноваження. Якщо ми не будемо самоочищуватися, то рано чи пізно це зроблять інші суб’єкти, але й з іншими наслідками.

— Нам відомо, що на останніх засіданнях Вищої ради юстиції за порушення присяги звільнено понад десять суддів. За що саме, не уточните?

— Якщо точно, то Вищою радою юстиції прийнято рішення про внесення подань Президенту та парламенту про таке звільнення. Здебільшого йдеться про порушення суддів у справах, що стосуються так званого рейдерства. Між іншим, як член Вищої ради юстиції, я ініціював прискорення розгляду питань про відповідальність таких суддів. Тим, хто постановляє вочевидь упереджені судові рішення, хто свідомо робить із суду засіб для неправомірного захоплення чужої власності, не місце в судовій системі.

Хоча, задля істини, слід зазначити, що рейдерство — це проблема не тільки і навіть не так суду, як загальнодержавна. Її витоки слід шукати у загальній ситуації, яка склалася у суспільстві, у неналежному законодавчому регулюванні відповідних правовідносин.

— Ви задоволені рівнем кваліфікації суддівського корпусу?

— Питання добору на посаду судді та навчання кадрів вважаю проблемою номер один. Саме з неї потім «виростають» усі інші труднощі, про які ми з вами вже говорили сьогодні.

— Зневірившись у вітчизняній Феміді, наші громадяни дедалі більше звертаються до Європейського суду з прав людини. Професійну честь нового Голови Верховного Суду не зачіпає «масове шукання справедливості в Страсбурзі»?

— Так. Але це зачіпає інтереси вітчизняного правосуддя загалом і престиж Української держави. Це, крім усього іншого, характеризує якість нашого правосуддя, а зрештою, і стану справ у країні. Часто предметом розгляду Європейського суду з прав людини стають скарги українських громадян на довготривале судове провадження та на затягування виконання рішень судів. Вважаю за доцільне здійснити моніторинг заяв, які перебувають на розгляді у Європейському суді. Треба думати, чи не можемо ми знайти правовий механізм для перегляду таких справ вітчизняними судами, у тому числі Верховним Судом. Погоджуюся з вами, слід досягти такого порядку, щоб усі проблеми розв’язувалися — оперативно і кваліфіковано — в національних судах. Хоча, розумію, це нелегке завдання. Але і над ним будемо працювати.

— Василю Васильовичу, що ви побажаєте працівникам суду в день їхнього професійного свята?

— Як своїм колегам — поважати і цінувати свій високий статус. Кожним рішенням, вчинком утверджувати справедливість. Як людям — добра, здоров’я, родинного затишку, завжди гарного настрою і віри у кращу долю України.

— Дякуємо за розмову.

Анатолій БЕНЬ,Людмила КОХАНЕЦЬ.