«...Коли тюрми порожні, коли на східцях судів росте трава, — це означає, що державою чудово керують...»

Іспанська народна мудрість

Із багатьох нині наявних проблем у різних сферах життєдіяльності України — економічній, соціальній, юридичній, військовій, політичній, міжнародній — однією із найболючіших залишається на сьогодні проблема незалежного, неупередженого й справедливого судочинства, тобто такого судочинства, без якого не може бути й мови про правову державу та демократичне суспільство. І якщо з думкою політиків і науковців про те, що жоден суд в Україні повною мірою не відповідає таким вимогам, навряд чи можна погодитися, то, мабуть, цю тезу не варто заперечувати, коли йдеться про всю судову систему держави. Адже саме це породило необхідність реформування судочинства держави задля отримання якісно нової системи правосуддя, здатної забезпечити верховенство права і закону та справедливість.

Звернутися до цієї теми саме тепер, шановний читачу, мене спонукали кілька виступів Президента України, що пролунали в сесійній залі парламенту, й інші, що були опубліковані в засобах масової інформації.

Президент України Віктор Ющенко, виступаючи 25 травня 2006 року на відкритті сесійного засідання Верховної Ради України п’ятого скликання, зробив сенсаційну, як на мене, заяву про те, що «глибока корумпованість судів є критичною, глибинною загрозою національній безпеці України, що викривлене сприйняття судової незалежності переростає в суддівське свавілля, почасти перетворюючись на явище судового деспотизму».

Володимир Литвин, тодішній глава парламенту, свого часу теж стверджував, що судова влада загрожує національній безпеці України.

Не дивно це чути сьогодні, бо подібні висловлювання ми чули і раніше. Згадаймо, як попередній Президент перед кінцем свого десятилітнього правління робив цинічно-безглузді як для глави держави, що мав необмежені повноваження, висновки, що корупція в Україні вразила всі сфери життя і він змушений дедалі більше говорити про корупцію, особливо в судовій системі.

Не втягуючись у дискусію стосовно корупції в усіх сферах життя держави, я, як громадянин України, як правознавець, хочу категорично заперечити будь-чиє твердження про наявність тотальної корупції в усіх судах України.

Не хотів би, щоб загроза корпоративним чи приватним інтересам подавалася як загроза державі чи українському народові. Бо як інакше можна сприймати факти, коли Прем’єр-міністр України, висловлюючи незадоволення з низки судових рішень, запропонував скласти список суддів, котрі ухвалювали такі рішення, й оприлюднити його в Інтернеті, а один із колишніх керівників ДПА України, наприклад, публічно обурювався тим, що понад половину судових рішень стосовно спорів між податковою службою і підприємцями ухвалюють на користь останніх. Про ставлення до суддів і до судових рішень міністрів юстиції України різних часів годі вже й казати.

Мушу водночас визнати, що непоодинокі приклади суддівського свавілля, відверто безглуздих, протизаконних, а то й знущальних над людьми рішень дають підстави високопосадовцям і пересічним громадянам твердити, що в нашому правосудді коїться щось не те.

Наведу лише один випадок, як на мене, дикунського суддівства, з яким я зіткнувся під час своєї парламентської практики. На особистому прийомі до мене як до голови Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності звернулося подружжя сивочолих професорів із Печерського району міста Києва. Суть їхнього звернення полягала в наступному. Вони позичили велику суму грошей своєму сусідові, а той, як часто-густо буває, відмовився повертати борг, у зв’язку з чим це подружжя звернулося до Печерського суду м. Києва, як це і передбачено законом.

Судовою ухвалою на майно боржника, насамперед на половину приватизованої квартири сусіда, було накладено арешт для забезпечення цивільного позову. Здавалося б, справедливість поновлена, права потерпілої сторони захищено відповідно до чинного законодавства. І ось тут як сніг на голову з’являється в місті Києві рішення Ніжинського міського суду Чернігівської області про визнання за дружиною відповідача за її позовом до її чоловіка права власності на всю зазначену квартиру. На підставі цього рішення Печерський районний суд м. Києва зняв арешт з майна чоловіка. Скориставшися цим, відповідачі квартиру продали. Спір не вирішено й донині.

Логічне запитання: яке відношення до суперечки за квартиру в м. Києві між киянами має Ніжинський міський суд Чернігівської області? Відповідь проста — жодного. І висновок такий самий — отаке в нас правосуддя.

Яскравими прикладами такого сумнівного правосуддя, коли справа вирішується не лише всупереч закону, а й усупереч здоровому глузду, є низку судових рішень стосовно Нікопольського феросплавного заводу, «Криворіжсталі» тощо.

То де ж візьметься авторитет суддів, якщо ними ухвалюються явно незаконні рішення? Адже відомо, що авторитет суддів ґрунтується винятково на законності судових рішень. І цей чинник не замінить ніщо: ні висока заробітна плата, ні суддівський імунітет, ні помпезні будівлі судів, про які судді ще мріють, і ніщо інше!!!

Звісно, що той стан правосуддя в нашій державі, який є, не може задовольнити нікого — ні владу, ні пересічного громадянина.

Незважаючи на таку ситуацію, скажу відверто: я не вірю в те, що Президент України В. Ющенко в зазначеному виступі висловив свою особисту думку про суддів і стан судочинства. За підтвердженням цього далеко ходити не буду.

За кілька місяців перед цим у Верховному Суді України 15 грудня 2005 року на урочистостях з нагоди Дня працівників суду Президент України В. Ющенко сказав, що судова система повинна реагувати на випадки, коли через «окремі неприємні інциденти» кидається тінь на весь суддівський корпус, що призводить до дестабілізації ситуації і в судовій системі, і в країні загалом.

Повертаючись до негативної оцінки Президентом України судів та суддів нашої держави, повторю ще раз: не вірю, що Віктор Андрійович справді вважає все українське правосуддя корумпованим. Тоді виникає закономірне запитання: звідки такі оцінки і чиї вони? До речі, у виступі глави держави 28 червня 2006 року на урочистостях з нагоди десятиріччя Конституції України ми таких різких негативних оцінок уже не почули.

Розумію турботи Президента, яких у нього безліч, — від проблем у сфері гуманітарної політики, побудови сучасної європейської держави та конкурентоспроможної національної економіки до досягнення повноправного членства в Європейському союзі, збереження та зміцнення рівноправних і добросусідських відносин з Російською Федерацією та іншими сусідніми країнами та налагодження взаємовигідної співпраці з НАТО, зміцнення лідерських позицій України у Східноєвропейсько-Чорноморському регіоні тощо.

Не думаю, що питання правосуддя серед цих проблем перебувають на першому місці. Та й, урешті-решт, Президент — не юрист, а тому цілком імовірно, що він може і не мислити правовими категоріями, а от висловлюватися — усно чи письмово — має тільки такими категоріями, бо до цього його зобов’язує Конституція України та статус глави держави. А забезпечувати це для Президента України повинні всі, хто працює в державному апараті, а особливо — юристи.

Професійно-потужна команда правників має не допустити, щоб в основу виступів й оцінок Президента України замість узагальненого і глибоко проаналізованого матеріалу було покладено емоції з приводу поодиноких, хоча й разючих фактів судових викривлень. Така команда має забезпечити, щоб висловлювання й висновки глави держави були юридично виваженими і несли позитивний заряд державотворення.

Наведу ще слова Президента України, котрі були адресовані суддям на урочистостях у Верховному Суді України: «Я вірю у вашу чесність, у ваше сумління в роботі на користь держави й народу України. Ми маємо спільно встановити в Україні верховенство права». Він підтримав ідею розмістити в залі Пленуму Верховного Суду України пам’ятну табличку про рішення суду, яке стосувалося президентських виборів 2004 року і яке, за влучним висловом Президента, стало «ренесансом довіри» українського суспільства до судової влади.

Який величезний мобілізаційний потенціал для суддів України мали ці слова глави держави!

Дуже прикро, що лише через декілька місяців Президенту підготували у виступі діаметрально протилежні оцінки правосуддя, що є болючими для суддів України як, власне, і для мене.

Замислююся, а чи були у Президента насамперед та й в інших найвищих посадовців держави підстави для таких різких негативних оцінок? Напевно так, якщо їх пов’язувати із конкретними резонансними справами, за якими були допущені судові помилки. Проте сприйняти їх узагальнюючими, а тим паче справедливими не можу і сподіваюся, що в цьому мене підтримає і переважна більшість суддів України, саме та більшість, яка чесно й самовіддано відстоює засади верховенства права й закону в нашій державі.

Як на мене, Президенту як приклад масового явища в правосудді було подано «окремі неприємні інциденти», які внаслідок цього й лягли в основу узагальнюючого негативного висновку стосовно всіх суддів України.

А хто ж готував Президенту України як правові хибні пропозиції щодо звільнення з роботи високих посадових осіб, які перебували на лікуванні або у відпустці. У мене немає жодних сумнівів у тому, що такі рішення Президента не відповідають Конституції України та чинному законодавству, а відтак і скасовуються навіть судами першої інстанції. А хіба юристи Президента не розуміють цього?! То чому ж вони не тільки не роблять належних висновків із своїх помилок, унаслідок яких вирішення кадрових питань фактично переміщається із секретаріату Президента України в суди, а ще й намагаються звинувачувати суддів у прийнятті незаконних рішень.

Згадаймо хоча би судові справи за позовами колишніх генеральних прокурорів України або деяких голів обласних державних адміністрацій. Звісно, Президент має повноваження і призначати їх, і звільняти з посад, але ж не тоді, коли особа, що підлягає звільненню, перебуває на лікарняному або у відпустці. У законності таких звільнень мене не переконає навіть останнє рішення Вищого адміністративного суду України у справі Генерального прокурора України.

Звичайно, такі звільнення високопосадовців є, швидше, винятком, аніж правилом, але не слід не зважати на той негативний резонанс, який спричиняють у суспільстві подібні факти. А що вже казати про чиновників нижчого рівня, які зазвичай швидко беруть на озброєння такі хибні схеми «кадрової роботи», особливо тоді, коли вони застосовуються з метою звільнення посадових місць для призначення на них кумів, сватів, друзів, родичів і просто «своїх». Цілком закономірно, що, здавалося б, поодинокі випадки набувають масового характеру і перетворюються на явище, яке чи не найбільше уражає конституційні права громадян — і «великих», і «малих».

То хіба погано, що в нас є судді, які досягли такого рівня правосвідомості, за якого можуть не тільки протистояти будь-якому сторонньому впливу, а й безбоязно скасовувати незаконні рішення навіть тоді, коли вони приймалися на найвищому державному рівні? Так робиться у всіх цивілізованих країнах. Як на мене, ми повинні віддавати належне таким проявам судової демократії і всіляко їх підтримувати й заохочувати. Лише за таких умов наше суспільство може розраховувати на реальне становлення незалежного, неупередженого й справедливого судочинства, тобто такого судочинства, яке необхідне і високій посадовій особі, і маленькому українцеві.

І дуже дивно, що цих простих істин не знають чи не визнають деякі відомі наші правознавці, які займають найвищі в державі юридичні посади. І зовсім тривожно стає від того факту, що ці особи, виправдовуючи свої помилки, стверджують, що українські судді не розуміються на українських законах. Можна лише здогадуватися, що думають судді про рівень фахової підготовки та правосвідомість таких посадових правових зверхників.

Я ж хотів би відіслати ініціаторів таких звинувачень до Основного Закону нашої держави, стаття 124 якого чітко й однозначно передбачає, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій її території. Додав би — і всіма!!!

Щоб усвідомити цю істину, необов’язково народитися чи працювати за кордоном або мати закордонну освіту. Потрібно просто досконало знати Конституцію України й ретельно дотримуватися її вимог, сповідувати засади верховенства права і закону та справедливості — саме сповідувати, а не повчати цього інших. Цим істинам навчають не лише за кордоном, а й у вітчизняних закладах освіти.

Так само, як навчають у них наших майбутніх фахівців тому, що легітимність вирішення глобальних державних питань реформаторського характеру, і насамперед у сфері судочинства, досягається тим, що їх реалізацією займаються конституційні органи, а не аматорські утворення з претензіями на світовий чи європейський рівень бачення й розв’язання проблеми. Переконаний, що саме такі аматорські утворення найбільше продукують доволі сумнівні ідеї на кшталт зміни судової системи шляхом суцільної її спеціалізації, створення її чотириланковою, утворення вищих цивільного і кримінального судів з одночасним позбавленням Верховного Суду України касаційних повноважень і навіть винаходити вельми екзотичну термінологію як-от «судівництво», не лише наповнюючи нею власні начебто наукові розумування, а й примудряючись протягти її до назв офіційних документів, наприклад, «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів».

Пишучи про це, маю на увазі насамперед створену Указом Президента України Національну комісію із зміцнення демократії та утвердження верховенства права, яка є дорадчим органом, але визначена головною в реформуванні правосуддя, і їй доручено все: від підготовки пропозицій стосовно досягнення Україною відповідності політичній складовій Копенгагенських критеріїв, виконання відповідних положень Плану дій «Україна — Європейський союз», реалізації конституційного принципу захисту судом прав і свобод людини і громадянина — до розробки проектів відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів.

Які пропозиції з реформування судової системи надала ця комісія, я скажу нижче, а от розпочала вона свою роботу із розробки проектів нового Кримінально-процесуального кодексу України та Закону України «Про прокуратуру», хоча загальновідомо, що Верховна Рада України вже прийняла їх у першому читанні й вони підготовлені до другого читання.

Для підготовки цих законопроектів були залучені найвідоміші вчені-юристи і практики міністерств і відомств, вищих навчальних закладів та наукових установ держави. Парламентськими комітетами опрацьовано і враховано близько 10 тисяч пропозицій, що надійшли від суб’єктів права законодавчої ініціативи. То на яких підставах вищезазначена неконституційна комісія може знехтувати ці пропозиції та й самі законопроекти, внесення альтернатив до яких заборонено законом? Хіба це не правовий нігілізм?! Адже Конституцією України не передбачено жодних аматорських утворень для підготовки законопроектів. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент, а право законодавчої ініціативи належить Президенту України, народним депутатам та Кабінету Міністрів України — крапка.

Вважаю неприпустимою і вкрай небезпечною ситуацію, коли неконституційне утворення намагається узурпувати повноваження, що належать суб’єктам права законодавчої ініціативи та парламенту. Такого ще не було.

Згадаймо історію. Адже до питання про створення незалежного, неупередженого й справедливого суду науковці та практики зверталися впродовж усіх етапів становлення й існування української судової системи — а це й радянські часи, і пострадянський період. Діяльність судів і суддів завжди перебувала під пильною увагою і влади, і суспільства. Власне, так і має бути. Проте завжди цією проблемою опікувалися конституційні органи.

За період існування незалежності українська влада не раз зверталася до проблеми вдосконалення судоустрою і судочинства. Насамперед зазначу, що протягом 15 років достатньо інтенсивно формувалася законодавча база для забезпечення належної судової діяльності.

28 квітня 1992 року Верховна Рада України своєю постановою (№ 2296-XІІ) затвердила Концепцію судово-правової реформи, у 1993 році — ухвалила Закон України «Про статус суддів», у 1994-му — прийняла закони України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» та «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», 1995 року — Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» та інші.

Головне — 28 червня 1996 року була ухвалена Конституція незалежної України. Там виписано спеціальні розділи: «Правосуддя» та «Конституційний Суд України».

21 червня 2001 року Верховна Рада України ухвалила блок законів і змін до чинного законодавства, що дало змогу провести так звану «малу судову реформу», метою якої було узгодження чинних правових норм з положеннями Конституції України і вимогами європейського законодавства, а 7 лютого 2002 року ухвалено нову редакцію Закону «Про судоустрій України».

Після прийняття Закону «Про судоустрій України» Верховна Рада України ухвалила низку законів України, які мають важливе значення для питань судоустрою і судочинства: «Про порядок обрання на посаду та звільнення з посади професійного судді Верховною Радою України», «Про доступ до судових рішень», а також Кримінально-виконавчий кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства та інші.

Зазначу, що в Основному Законі України чітко визначено — систему судів та принципи її побудови, основні засади судочинства, форми безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя, гарантії незалежності і недоторканності суддів та інші основоположні постулати організації судової системи України, а в Законі «Про судоустрій України» конституційні положення деталізовано, в ньому визначено правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги стосовно формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлено загальний порядок забезпечення діяльності судів, врегульовано інші питання судоустрою і судочинства.

Тобто здавалося б, що вже в незалежній Україні створено всі передумови, аби судова система функціонувала відповідно до задекларованих засад і цінностей. Що ж трапилося? Чому закони не спрацювали? Хто нехтував їх виконання — судді? влада? суспільство? Чому так сталося, що замість справедливого, неупередженого й непідкупного суду ми отримали «монстра, який став загрозою національній безпеці країни»?!

Відповіді на ці запитання шукали і шукають учені, правознавці, судді, і політики та й просто зацікавлені громадяни.

До речі, одразу зауважу, що невисока оплата державою суддівської праці, на що так часто посилаються, і яка, напевно, є справді низькою, не могла стати на заваді справедливого виконання цих законів. Хоча, і, мабуть, слід з цим погодитися, велика кількість безквартирних суддів, особливо серед нещодавно призначених, і відсутність гарантій отримання житла у терміни, передбачені чинним законодавством, мізерна заробітна плата суддів низового (районного та міського) рівня, де вирішується переважна більшість судових справ, незадовільне забезпечення судів, насамперед того-таки низового рівня, службовими приміщеннями та організаційною технікою є одним із тих багатофакторних негативних чинників, без усунення яких жодні зусилля з реформування судочинства не приведуть до результатів, які очікують влада і суспільство України.

Адже задля саме таких результатів науковцями, практичними працівниками, політиками генеруються різноманітні ідеї, вносяться численні пропозиції щодо шляхів та принципів реформування судової системи. Гадаю, що саме задля них реформуванням впродовж багатьох років займається чимало органів, організацій і відомств: тут і Рада національної безпеки і оборони України, і Вища рада юстиції, і Генеральна прокуратура, і міністерства юстиції, внутрішніх справ, фінансів, не кажучи вже про всілякі комісії з питань реформування судової системи, які створювалися в Україні.

Дивно було б, якби за такої великої кількості органів та окремих осіб, зокрема політиків та науковців, які опікуються проблемами реформування судочинства, не існувало і багато ідей. Існують якраз. Проте жодна з них, як на мене, не містить засадничих заходів, реалізація яких дала б змогу кардинально і в найкоротші терміни змінити загрозливу ситуацію, що склалася на сьогодні у сфері судоустрою та судочинства.

Це саме стосується ідей, що містяться в «Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів» (далі — Концепція), яка схвалена Президентом України 10 травня 2006 року, та в «Плані заходів на 2006 рік щодо вдосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства в Україні відповідно до європейських стандартів», затвердженому Указом Президента України 20 березня 2006 року.

Реформаторські ідеї цих документів начебто теоретично обґрунтовані та подаються нам як унікальні новели, а от коли їх аналізують не сторонні особи, не теоретики від юриспруденції, не колишні судді з мізерним досвідом роботи, а практики — професіонали найвищого фаху, судді з величезним суддівським досвідом, у тому числі й судді Верховного Суду України, то вони оцінюють їх, ці новели, із точністю до навпаки.

Так і в рішенні зборів суддів Верховного Суду України від 15 травня 2006 року, і у зверненні Ради Суддів України до Президента України від 24 березня 2006 року, і в листі Верховного Суду України до Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (далі — Національна комісія) стосовно проекту закону України «Про внесення змін до Закону «Про судоустрій України», що були реакцією на зазначені вище і Концепцію, і Указ Президента України, категорично відкидається ідея суцільної спеціалізації судової системи і перетворення її на чотириланкову як така, що суперечить положенням статті 125 Конституції України й обмежить у разі її реалізації доступ громадян до правосуддя. Не підтримується також ідея про віднесення господарської юрисдикції до сфери цивільного або адміністративного судочинства.

Особливо негативну реакцію суддів викликають пропозиції запровадження судових інспекторів та спроби посилити в інший спосіб залежність судової системи від виконавчої влади.

Думки різні, а це, на мій погляд, означає те, що істина десь посередині. А відшукувати її, цю істину, слід ретельно й наполегливо, раз і назавжди відмовившись від хибної уяви про те, що реформування судової системи — легка й проста справа. Реформувати суди треба так, щоб їх не зруйнувати!!!

Дійсно, які є гарантії того, що запропонована авторами Концепції нова судова система буде ефективніша від чинної чи хоча б не матиме негативних наслідків? Таких гарантій я не вбачаю, бо те, що видається за гарантії, насправді, як на мене, схоже на результат роздумувань, який до науково обґрунтованого прогнозу соціально-економічних, фінансових, правових та кримінологічних наслідків судової реформи ніякого відношення не має.

Так, якщо Національна комісія пропонує позбавити Верховний Суд України касаційних повноважень, створивши Вищий цивільний і Вищий кримінальний суди, то Рада суддів України категорично проти такого підходу до реформування судової системи, достатньо переконливо обґрунтовуючи свою позицію.

Якщо Рада суддів України пропонує створити триланкову судову систему — суди першої інстанції, апеляційні суди та Верховний Суд України як касаційний суд, то Національна комісія пропонує зовсім іншу — чотириланкову систему. Такі само діаметрально протилежні підходи до інститутів присяжних та народних засідателів, а також до низки питань судоустрою і судочинства.

Чимало неузгодженостей і в пропозиціях комісії з розробки Концепції судово-правової реформи в Україні (що напрацьовувалися починаючи з 1994 року), Координаційної ради з питань судово-правової реформи (напрацьовувалися з 1997 року), Комісією з питань реформування судової системи України (з 2005 року), які утворювалися відповідними нормативними актами Президента України. Отож не дивно, що вони не були позитивно сприйняті, а відтак і не знайшли своєї реалізації в законі.

Із сказаного можемо зробити дуже невтішний висновок: процес реформування судочинства в Україні все ще перебуває у стадії констатування проблеми. Проте ця констатація не знімає самої проблеми, яка від зволікання у її вирішенні з кожним днем посилюється.

І якщо вже сьогодні «глибока корумпованість судів є критичною, глибинною загрозою національній безпеці України, а викривлене сприйняття судової незалежності переростає в суддівське свавілля, почасти перетворюючись на явище судового деспотизму», то неважко уявити, до чого може призвести подальше зволікання з реалізацією радикальних заходів із реформування судочинства.

А саме тому ініціатори його вдосконалення і пропонують різні підходи до реформування суду, але ці підходи, на жаль, не тільки не доповнюють, а й взаємовиключають один одного.

Звісно, якщо й надалі дотримуватися таких підходів до реформування судочинства, ми ніколи не подолаємо кризу в цій сфері, бо ідеї множитимуться в геометричній прогресії й конкуруватимуть між собою, а звести їх до єдиного знаменника буде неможливо. На мій погляд, вихід із цієї ситуації один — проводити реформування під єдиним началом, усвідомлюючи, що воно не може проводитися ні без участі суддів, ні лише самими суддями.

Таким чином, є підстави для висновку про те, що спроби реформувати судову систему України були від самого початку приречені на поразку, оскільки ці питання вирішувалися поза межами вищого законодавчого органу держави, як це передбачено статтею 85 Конституції України, та до того ж із включенням до складу відповідних комісій представників переважно органів виконавчої влади. Звісно, що такі представники намагалися та й намагаються отримати внаслідок пропонованих ними реформ таку судову систему, яка максимально залежала б саме від виконавчої влади.

Традиційне запитання — що ж робити?

Повторюся, не можна здійснювати реформування судової системи виключно виконавчою владою без участі діючих суддів, так само як не можна її здійснювати лише силами суддівського корпусу, бо бачення цієї проблеми у кожного своє. Звичайніше мені пристати до точки зору суддів, але справедливості заради, наголошу ще раз, що правда — посередині.

Тому давайте поміркуємо разом, а який суд потрібен пересічному громадянинові, «маленькому українцю»?

Насамперед, суд, розташований якнайближче до його помешкання. По-друге, фінансово доступний суд, тобто такий суд, витрати на звернення до якого обмежувалися б лише державним митом, яке спроможний сплатити навіть малозабезпечений громадянин. По-третє, суд, який був би справедливим і неупередженим, що можливо лише тоді, коли він буде незалежним як від влади, так і від будь-кого іншого. І, насамкінець, у разі, коли суд ухвалив незаконне чи несправедливе рішення і громадянинові не вдалося знайти правди в ньому, повинні бути реальні гарантії того, що вища судова інстанція перегляне це рішення і відновить справедливість.

Думаю, такий суд влаштував би і владу, і суспільство. Виникає закономірне запитання: чи ставимо не надто складні завдання? Вважаю, що ні.

Далеко за досвідом ходити не треба. Достатньо глянути в нашу ретроспективу, повернувшись до радянських часів. Адже тоді судова система й мала вищезазначені ознаки, вона не була корумпованою, в ній громадянин завжди міг знайти захист своїх прав на рівні не тільки районного (міського), а й обласного суду, а за необхідності — Верховного Суду Української РСР.

Цілком погоджуючись із критиками деяких рис зазначеної системи, Зокрема, існування права на протест у судових справах прокурора чи посадових осіб суду, саму систему радянського правосуддя у такому плані, власне кажучи, критикувати немає і за що. Адже до 90 відсотків судових справ тоді остаточно вирішувалися на регіональному рівні, до Києва не треба було їхати. А що сьогодні? Нині десятки тонн судових справ перебувають на розгляді у Верховному Суді України. Цілком очевидно, що їх своєчасний, а тим більше якісний розгляд є під великим сумнівом.

Звертаюся до суддів, які працювали за радянської системи судочинства: чи чули ви, щоб справи про поновлення людини на роботі, інші цивільні справи розглядалися у судах місяцями і навіть роками? Так само і кримінальні? Звісно ж, ні, у ті часи таке не могло наснитися навіть у кошмарному сні. А сьогодні це майже норма.

Думаю, що виною тому є не тільки судді!! Одна із істотних причин — нинішня структура судової системи. Вихід із ситуації мусимо шукати разом: позивачі, відповідачі, обвинувачі та обвинувачувані, потерпілі й захисники, свідки і просто читачі безсторонні — адже у різних іпостасях буваємо!

То давайте разом і поміркуємо: а може, нам створити триланкову систему, за якою, по-перше, майже сто відсотків справ розглядатимуться по першій інстанції у районних (міських) судах. По-друге, апеляційні суди будуть позбавлені права розгляду справ по першій інстанції, а натомість отримають право розгляду касаційних скарг на рішення судів першої інстанції. При цьому можна було б передбачити право на порушення провадження за касаційною скаргою судом у складі трьох суддів апеляційного суду, якщо справа в апеляційному порядку в цьому суді не розглядалася, чи у складі п’яти суддів — якщо розглядалася. Верховний Суд України стає найвищою касаційною інстанцією.

До речі, така система судоустрою функціонує в багатьох країнах світу, наприклад в Румунії та Угорщині, котрі є членами Європейського Союзу, про який ми лише мріємо.

Про роль і місце Верховного Суду України в системі українських судів хочу висловитися дещо детальніше.

Вживши щойно назву Верховний Суд України, я поставив собі запитання, а чи взагалі є в Україні Верховний Суд? Яку судову інстанцію можемо назвати найвищою, а саме Верховним Судом України.

Сьогодні під дахом приміщення Верховного Суду України — п’ять абсолютно незалежних одна від одної судових юрисдикцій: судові палати у цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справах та Військова судова колегія.

Логічне запитання: чи є кожна із них окремо Верховним Судом України? Думаю, що ні. То що ж тоді створює Верховний Суд України як «процесуальну судову одиницю»? У зв’язку з цим хочу виокремити дуже важливе правове питання. Як відомо, раніше Пленум Верховного Суду України здійснював, крім інших, і судові функції, а саме — розглядав судові справи в останній інстанції. З прийняттям змін до Закону «Про судоустрій України» (2002 р.) він припинив бути судовим органом, а відтак не переглядає судових рішень у порядку нагляду та у зв’язку з нововиявленими обставинами. До його функцій віднесено інше: обрання та звільнення з посад Голови Верховного Суду, його заступників і секретаря Пленуму; утворення судових палат, визначення їх кількісного складу, призначення та звільнення голів палат, їх заступників; визначення кількісного складу Президії Верховного Суду України та обрання до неї суддів; заслуховування інформації Голови Верховного Суду, голів його судових палат, вищих спеціалізованих судів та апеляційних судів щодо організації роботи відповідних судів і палат; прийняття рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України і законів; затвердження Регламенту Верховного Суду тощо!

Отже, бачимо, Пленум Верховного Суду України перестав бути судовим органом і, власне, судом. Добре це чи ні? І для кого?

Численні публікації в юридичних виданнях та періодичній пресі, зустрічі з представниками юридичної громадськості і, нарешті, власний досвід підтверджують мою правоту в тому, що Пленум Верховного Суду України має бути Судом.

Цілком резонне риторичне запитання юристам і не тільки: чи може вважатися рішенням усього Верховного Суду України ухвала тієї чи тієї судової палати або Військової судової колегії?

Думаю, погодитеся, що ні! Адже деякі з них складаються лише із семи, а то і з п’яти суддів, тоді як до складу Пленуму входять всі судді Верховного Суду України, а це — 95 осіб. І річ навіть не в кількості суддів, а в їх спроможності колективно зважити у справі всі «за» й «проти» і ухвалити остаточне та дійсно справедливе рішення.

Та й, до речі, це був би останній заслін корупційним рішенням. Адже втрачається сенс: одним — хабарі давати, іншим — брати їх, ухвалюючи незаконні рішення, бо обидві сторони будуть знати, що Пленум Верховного Суду України поновить справедливість. Було б добре, якби так діяли після першого суду.

Не думаю, що український законодавець учинив вірно, так легко відмовившись від того, що було виправдано самим життям і багаторічною правозастосовчою практикою, коли суддями всіх колегій і палат Верховного Суду України спільно розглядалися чи то цивільні, чи кримінальні справи й ухвалювалися відповідні рішення. Це й були рішення Пленуму, як власне — Верховного Суду України.

Нехтувати негативним досвідом не слід. Прийняття деструктивних законодавчих новацій неминуче призведе до втрати Верховним Судом України важелів впливу на практику застосування судами законодавства, внаслідок чого отримаємо практику Вищих спеціалізованих судів, а не практику Верховного Суду України.

На мою думку, обов’язковість роз’яснень Пленуму Верховного Суду України якраз і має ґрунтуватися на, так би мовити, «процесуальній зверхності» Верховного Суду України над всіма іншими судами нашої держави. Іншими словами, Пленумом Верховного Суду України будуть скасовані всі судові рішення, у яких проігноровано його роз’яснення. Тільки тоді Верховний Суд України зможе забезпечити однакове застосування норм матеріального і процесуального права нашої країни, до чого він зобов’язаний законами України.

Окремо хочу зупинитися на питанні стосовно обрання керівництва Верховного Суду України, від якого реформування судочинства залежить чи не найбільше. Відповідно до статті 128 Конституції України Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з неї шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України.

Думка, яку поділяє більшість суддів, зводиться до того, що такий порядок одержання повноважень Головою Верховного Суду України обмежує його можливості не тільки в питаннях реформування судової системи, а й у наведенні елементарного порядку в системі, бо загроза його звільнення може виникнути кожен день.

То чи не варто повернутися до правила, яке існувало до ухвалення Конституції України, коли Голова Верховного Суду України і його заступники призначалися парламентом, відповідно, за поданням Голови Верховної Ради України та Голови Верховного Суду України. До речі, така практика виправдала себе в судових системах європейських країн. Наприклад, в Республіці Угорщина Голова Верховного Суду обирається парламентом на підставі подання Президента Республіки, який призначає заступників Голови Верховного Суду за поданням Голови Верховного Суду.

У зв’язку з цим хочу запитати авторів Концепції: чому вони так настійливо обходять це питання? Адже від обсягу повноважень керівника судової системи та його реальної спроможності до реалізації цих повноважень значною мірою залежатиме подолання кризових явищ в судочинстві.

Так само автори Концепції помилково чи навмисно замовчують і проблему Конституційного Суду України.

Всі, хто причетний до прийняття Конституції України, знають, що були різні, абсолютно протилежні точки зору стосовно створення та існування такого інституту судової юрисдикції: одні не підтримували ідеї його створення, а інші — її відстоювали. Перемогли не перші. Внаслідок цього до Конституції України було включено розділ XІІ «Конституційний Суд України», а згодом Верховна Рада України ухвалила і Закон «Про Конституційний Суд України».

Відомо, що українське судочинство конституційної юрисдикції не знало. В колишньому Союзі РСР був утворений позасудовий орган — Конституційна комісія. В Україні також пропонувалося створення аналогічної комісії, проте ця пропозиція підтримки не знайшла. На противагу їй багато висококваліфікованих правознавців України наполягали на віднесенні функції конституційної юрисдикції до повноважень Верховного Суду України. Тобто, піти шляхом розвинених демократій, насамперед Сполучених Штатів Америки, де офіційне тлумачення Конституції надає не тільки Верховний Суд, а й інші суди країни.

Саме з огляду на зазначений світовий досвід, пропозиції стосовно надання Верховному Суду України функцій конституційної юрисдикції вносили насамперед не судді, а політики, переважно народні депутати України.

На превеликий жаль, досвід і практика країн класичної демократії не знайшли розуміння у наших тодішніх законодавців.

Проблему з Конституційним Судом України я виокремив не випадково. Це пов’язано із політичною «катавасією» навколо призначення суддів цього суду та приведення їх до присяги — хіба не дивно, що навіть церемоніальна акція складення присяги суддями цього суду повністю паралізувала роботу Конституційного Суду України. То я хочу запитати: чи могло б таке трапитись у Верховному Суді України. Думаю, що ні.

Окрім того, згадується публікація в часописі «Голос України» після першого року діяльності Конституційного Суду України, де було зазначено, що за один рік цим судом ухвалено аж два судові рішення, а обійшлися вони державі у п’ять млн. грн. Є проблема й важливіша: чи потребують коментарів сумнівні рішення Конституційного Суду України, коли ними, наприклад, було визнано, що два терміни перебування Президента України на посаді дорівнюють одному, а суміщення посад голови обласної державної адміністрації та народного депутата України є конституційним тощо.

Хочу знову поставити запитання: чи могло б бути таке у Верховному Суді України? І знову категорично відповідаю — ні! А чому? Відповідь проста — Конституційний Суд України, вирішуючи питання про тлумачення норм Конституції у разі її застосування, не має ніяких правил, крім тих, що сформульовані в доктрині природного права, заснованій на принципі соціального натуралізму, а відтак безбоязно може орієнтуватися на замовлення зверху, піддаючись заманливій політичній спокусі, як це, вірогідно, мало місце в наведених вище прикладах.

Що ж до Верховного Суду України, то він, постійно застосовуючи норми чинного законодавства, орієнтується виключно на закон та принципи верховенства права і справедливості, а тому є неполітизованим судовим органом держави. Впевнений та й знаю із свого власного досвіду, що ця судова інстанція майже не вражена корупцією.

То чи не варто розглянути як варіант реформування судової системи питання передачі конституційної юрисдикції Верховному Суду України.

Упевнений, що від реалізації цієї ідеї українське судочинство значно виграло б, а ще більший зиск мав би державний бюджет України.

Отже, цілком очевидно, що реформування судової системи неминуче буде пов’язане із внесенням змін до Конституції України, а відтак ми маємо усвідомити, що ця проблема не може бути вирішена неконституційним органом, хоч би як він називався — чи національна комісія, чи координаційна рада, чи ще якесь утворення — його суть від цього не зміниться.

І, наостанок. Чи можна з юридичної точки зору вести мову про суцільну саме корупцію в судах? У правовому розумінні корупція — це сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю корупційних діянь, інших правопорушень (кримінальних, адміністративних, цивільно-правових, дисциплінарних), а також порушень етики поведінки посадових осіб, пов’язаних із вчиненням цих діянь. До того ж корупційні діяння вчиняються у різних формах — від кумівства та сватівства до зловживання владою або посадовим становищем і хабарництва.

У цьому зв’язку хочу звернутися до проблеми, про яку я вже писав у своїй публікації стосовно прокурорів, а саме — проблема кадрового протекціонізму, а якщо точніше — високого посадового «кришування».

Дуже неприємно чути, коли зі знанням справи й відверто розповідають, хто в судовій системі є чиїм ставлеником — той Президента, інший — Голови Верховної Ради чи Прем’єр-міністра України, той — секретаря РНБО чи ще когось. І ніхто не знає, коли кажуть правду, а коли бажане видається за дійсне.

Ці плітки, як на мене, є найганебнішим явищем з-поміж усіх негативів, притаманних сучасному суду. Причому драматизує цю ситуацію той факт, що справжні чи удавані ставленики державних зверхників, набравши певної відомчої ваги й накачавши в достатній мірі посадові біцепси, замість нарощування зусиль з удосконалення службової діяльності, починають не тільки, так би мовити, «відпрацьовувати» своє призначення або обрання на посаду, а й вести сумнівні змагання і чваритися між собою, з’ясовуючи, чий покровитель сильніший і мудріший. Змагаються і покровителі.

Звісно, що за таких обставин питання неупередженого й справедливого судочинства посуваються на задній план. Унаслідок цього маємо класичну схему, від якої потерпають усі: громадянин, суспільство, держава.

Хіба ми з тобою, читачу, чули про мало випадків, коли високопосадовці у різний спосіб намагалися вплинути на розгляд судових справ, звертаючися до суддів з проханням ухвалити «правильне» рішення чи «уважно» розібратися у якійсь справі?! Адже відомо про телефонні дзвінки із секретаріату РНБО стосовно конкретних судових справ, у тому числі й кримінальних. Відомо, що в окремих випадках судді не змогли протистояти цьому незаконному тиску. То й що, хто виграв із цього?!

А дивіться, як призначаються судді на посади! Адже всі знають, що є такі кандидати, які процедуру призначення проходять буквально за лічені дні, а інші — по шість—вісім місяців чекають такого призначення. Це саме стосується і голів судів. Тому й не дивно, що в суддівському середовищі та й серед населення виникають різного роду нездорові розмови.

Акцентую на цьому увагу, щоб ми з тобою, шановний читачу, усвідомили просту істину: від судді, який призначений чи обраний на посаду або зробив суддівську кар’єру через корупційні зв’язки, годі й чекати дотримування букви закону, принципів верховенства права й справедливості. І, борони Боже, мати нам колись справу з таким суддею.

Звичайно, це і є корупція в її класичному розумінні, але це корупція не суддів, а інших чиновників. Упевнений все ж таки, що судовій системі притаманне саме хабарництво як вид корупції, а тому ми повинні вести мову, власне, не про корупцію як таку, а про хабарництво в судах, зокрема, про тих осіб, хто хабарі дає і хто їх отримує, про умови і причини існування цього явища.

При цьому йдеться навіть не про наявність чи відсутність хабарництва як такого, а про його масштаби, характер конкретних проявів та силу руйнівного впливу цього явища як на судову систему, так і на суспільство загалом, оскільки неефективність державного управління та правова незахищеність громадян є не тільки наслідком, а й причиною розповсюдження хабарництва.

З хабарництвом можна і треба боротися! У судах особливо. Але це вже не проблема державного устрою чи політичної системи — це недоліки в роботі правоохоронних органів, до яких суд, до речі, не належить.

Завершую текст запитанням, що його виніс у заголовок статті: якого правосуддя хоче влада і яке правосуддя потрібне суспільству? І що ж все-таки здолає хабарництво в судах? Їх реформування? Удосконалення законодавства? Підвищення оплати праці та соціального захисту суддів чи, може, посилення боротьби з корупцією за допомогою правових важелів кримінального характеру, ефективне державне управління суспільством чи щось інше?

Тож що робити?! Як, у який спосіб створити таку систему судочинства, в котрій за вирішення судових справ судді не брали б гроші, а громадяни не давали їх, щоб рішення ухвалювалися виключно на основі закону та принципів верховенства права і справедливості?

Очевидно, що недостатньо буде лише реалізації пропозицій, викладених у цій статті.

Щоб політично означити свою позицію у питаннях боротьби з корупцією, реформування державних органів і таке інше, одразу скажу, що цілком поділяю погляди тих людей, які вважають, що в умовах тотальної кризи українського суспільства, коли воля політиків і воля громадян внаслідок відсутності в них належної ідеології набрали форм сваволі, єдиним виходом є розробка прогресивної ідеології і озброєння нею українських громадян, українського суспільство, української держави. Причому, абсолютно переконаний у тому, що лише добре ідеологізовані громадяни здатні протистояти корупції. Ні парламент, ні уряд, ні суди не зможуть це зробити без маленького українця, озброєного прогресивною ідеологією, насамперед правовою.

І лише такі громадяни спроможні створити капіталізовану економіку як матеріальне підґрунтя для декриміналізації всього українського суспільства.

Якщо ми не зрозуміємо цих простих істин, то ніколи не зможемо забезпечити такий правовий порядок в нашій країні, коли «тюрми будуть порожні, а східці судів поростуть травою».

Володимир Мойсик,народний депутат України,кандидат юридичних наук,заслужений юрист України.