У боях проти партизанів на Поліссі фашисти застосовували навіть літаки, без жалю розстрілювали мирних мешканців —дітей, жінок, стариків. Не обминуло це лихо і моїх земляків. Після бою з ковпаківцями у листопаді 1942-го карателі спалили село Хочино, що в Олевському районі на Житомирщині, розстріляли всіх, хто не встиг сховатися в навколишніх лісах.

Не припинили окупанти полювання на людей і в зимові дні: виявляли їх по слідах на снігу, по запаху диму — адже люди без їжі не могли жити. Але ще страшнішою була смерть від кулі чи жорстоких катувань, яким піддавали своїх жертв чужинці.

Одного зимового дня карателі раптово з’явилися в урочищі Самійлова гора, де жили в куренях кілька сімей хочинців. Люди займались своїми справами: заготовляли дрова, варили їжу, латали одяг і взуванку. Першою помітила валку саней з німцями десятирічна Марія Белан. «Німці! Німці!..» — закричала дівчинка.

У ту саму хвилину автоматна черга різонула морозне повітря. Люди кинулися, хто куди, рятуючись від тепер уже рясних автоматних черг. За кілька десятків метрів від куреня впала мертвою жінка Савета Скумін. Недалеко від неї, розпластавшись на снігу, стікала кров’ю восьмирічна донька.

Євтух Скумін, коли почув стрілянину, машинально вхопив на руки загорнуту в благеньку ковдру п’ятимісячну доньку і кинувся бігти в протилежний бік від німців. Над ним свистіли кулі, чулися кроки погоні. Скоро Євтух відчув, як німіють від напруження руки і ноги. Та не зупинявся. Адже позаду чатувала смерть. Навіть після того, як куля влучила в ліктьовий суглоб і немовля впало на сніг, він продовжував бігти. Зупинився, коли серце виривалося з грудей, а позаду не стало чути криків і пострілів ворогів.

Знайшов батько свою дочку під вечір, коли карателі, спаливши курені, залишили лісовий масив. Дитина вже не плакала. Її маленька ніжка, вибившись з пелюшок, нерухомо лежала на снігу. Ніякі зігрівання, мазі та розтирання не допомогли. Христина, як потім її назвали, стала калікою на все життя. Рана на обмороженій нозі періодично кровоточила. Після війни на нозі дівчини лікарі двічі проводили операції, а в 45 років хірурги відтяли ногу до коліна.

За своє важке життя Христина Євтухівна зуміла закінчити восьмирічку, вийти заміж за односельчанина, народити і виростити двох синів і двох доньок, понад 30 років пропрацювати прибиральницею в Хочинській школі. Живе вона в селі Хочино і тепер. Христина не пам’ятає війни, але несе на собі її жорстокі наслідки все життя.

Андрій ГРЕЧКО, учасник бойових дій.

смт Рокитне Рівненської області.