Спочатку коротка історична довідка. Закордонне українство утворило чотири виразні хвилі масового переселення за межі України. Перша з них охопила період від останньої чверті XІX століття до початку Першої світової війни. Другий розлогий потік зайняв роки між двома світовими війнами, третій — проміжок часу після Другої світової війни. Виїзд з території вже незалежної України у 1990-ті роки і по сьогоднішній день значної кількості її громадян на постійне проживання у зарубіжжі отримав назву четвертої хвилі, хоча насправді вона взяла розгін ще раніше — під час відомої «горбачовської» перебудови.

У польоті над океаном завше згадуєш про відважність емігрантів перших хвиль (очевидно, не випадково, бо багато про них читав і слухав розповіді нащадків першопрохідців з України до Америки), котрі, ризикуючи життям, пливли зазвичай на старих, позбавлених будь-яких вигод, кораблях, плинули у цілковиту незвіданість, світ за очі.

Еміграція з українських земель на своєму першому етапі, що відбувалася і у вигляді міграції в межах кордонів Російської імперії, і у формі переселення в інші держави, мала здебільшого соціально-економічні мотиви.

Східні землі України, як частина Російської імперії, дали значно менше емігрантів, ніж західні. Проте і на цій території панували повні нестатки і безпроглядність.

Еміграційні настрої у ті часи посилювали й політичні спонукання — дискримінація української культури, мови, традицій, утиски й переслідування за виявлення національної свідомості.

Уже на першому етапі масового від’їзду з України наш народ був відчутно знекровлений. Лише у 1897—1916 роках до інших регіонів Російської імперії було переселено понад 900 тисяч чоловік, переважно селян. Щоправда, через неможливість освоїти земельні наділи, за браком коштів і реманенту, значна частина сільських жителів України повернулася додому. За іншими даними, загальна кількість тих, хто до 1914 року оселився в азійській частині Росії, досягла майже двох мільйонів осіб. Крім того, емігрувало до Північної та Південної Америки, Австралії близько півмільйона осіб. Лише одна Галичина втратила на той час майже половину населення. Україна пережила справжнє демографічне потрясіння.

Еміграція з українських земель після Першої світової війни мала досить строкатий характер, спричинений поєднанням соціально-економічних та політичних стимулів. Останні мали перевагу над іншими підставами. Полишали рідні краї жителі Наддніпрянської України, а також Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття (після розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли відповідно до Польщі, Румунії та Чехословаччини), частково Волині. Вони від’їздили і як політичні біженці, і як заробітчани до різних країн Європи та за океан. У кількісному варіанті друга хвиля еміграції поступалася першій.

Новоявлені емігранти репрезентували мало не всі верстви населення українських земель. Із встановленням більшовицької влади пов’язаний від’їзд за кордон керівних діячів Центральної ради, Гетьманської держави, Директорії Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, службовців їх державних апаратів, вояків обох українських армій, учасників російських білогвардійських формувань, а також представників інтелігенції, землевласників, промисловців, священнослужителів тощо. Політична еміграція з Радянської України наприкінці громадянської війни була єдиною в міжвоєнний період. Сталінський тоталітарний режим не дав жодних шансів для істотних виїздів у зарубіжжя навіть у часи трагічних подій — примусової колективізації, штучного голодомору, небачених репресій.

Серед трудових емігрантів із західних українських земель переважали освічені люди, які заклали фундамент української культури і науки за кордоном. У міжвоєнний період ці території полишило понад 300 тисяч осіб.

Мені довелося зустрічатися в різних країнах з представниками третьої хвилі масового полишення Батьківщини. Серед моїх знайомих, людей літніх, у Канаді, скажімо, є в минулому військовополонені — радянські офіцери, які у 1945 році опинилися в американській, англійській та французькій зонах окупації Німеччини і, небезпідставно побоюючись репресій, відмовилися повертатися додому. У Бразилії та Великій Британії відбулося знайомство з колишніми вояками дивізії СС «Галичина», у США — з членами братства воїнів УПА, а також людьми, насильно вивезеними нацистами з України на невільницьку працю до Німеччини. На американському континенті нині живе чимало українців, котрі у передвоєнний час навчалися в університетах Чехословаччини, Польщі, Австрії і після війни прийняли рішення емігрувати, а ще більше тих, кого батьки у дитячому віці вивезли з рідних земель у далекі краї. Шлях за океан у багатьох починався з таборів для біженців і переміщених осіб.

Згадую про долю мого приятеля Сергія Якимцова, родом з Вінниччини, лейтенанта Радянської Армії, захопленого у полон на початку війни. Він жив з родиною, виховував онуків у маленькому містечку в штаті Огайо (США). Створив невеличке «Товариство прихильників культурних зв’язків з Україною», організовував концерти наших митців, але побоювався відвідати Батьківщину, за якою тужив усе життя. Часто телефонував до Києва і вів майже годинні розмови. Воістину, можна полишити Вітчизну, але неможливо, як стверджував древній римлянин Горацій, втекти від самого себе.

Абсолютно точних даних про загальну кількість політичних емігрантів з України немає. Але відомо, що протягом 1947—1957 років до США переселилося приблизно 80 тисяч українців, до Канади — 30 тисяч, до Австралії і частково Нової Зеландії — 20 тисяч. Значно менше з них почали жити у країнах Південної Америки.

Сьогодні у десятках країн поряд з давніми громадськими українськими організаціями, заснованими представниками трьох еміграційних хвиль, виникають нові, об’єднуючи новоприбулих з України. Живуть вони з надією на прийдешнє, краще, ніж вдома, нове життя.

Станіслав ЛАЗЕБНИК, голова громадської організації «Разом».