Лисяча шкурка (Справжня ціна)

 

Ціна, як грошова міра речі, може бути умовною, мнимою і справжньою, і стосується сказане всього, що можна продати і купити, в тому числі лисячих шкурок. Винятком є тільки те, що не має ціни як безцінне. І ще, ціна — поняття дуже відносне, бо може вона бути такою, що, як то кажуть, нічого не варта, і такою, що ніяких грошей не вистачить. Але це, останнє, стосується не лисячих шкурок, а шкурок узагалі.

Звичайно, найдорожча лисяча шкурка для самої лисиці, але якщо її вже зняли, ціна шкурки стає відразу іншою — набагато меншою. Тобто — в багато разів.

Як відомо, лисячі шкурки існують для того, щоб їх використати або на особисті потреби, або на потреби чиїсь, тобто продати. Зрозуміло, продаж лисячої шкурки відбувається не на аукціоні Сотбі, а там же, в тих само місцях, де її зняли, — в селі, що сусідить з лісом, чи містечку, що сусідить із селом. Крім того, продаж її здійснюється за ціною просто номінальною. Тому що село або містечко це таке місце зосередження народонаселення, де нічого не сховаєш, не втаїш, не прикриєш, отож, щоб опинитися поза підозрою й поміченістю в недозволеному полюванні, місцевий житель Іван Лисогуб поїхав у велике місто на Пташиний ринок і домовився з одним його завсідником, що той нібито продасть йому його лисячу шкурку, про що напише розписку, де буде записано: такий-то продав такому-то, Іванові Лисогубу, лисячу шкурку за п’ятдесят гривень, за що він, Іван Лисогуб, дасть йому десять гривень на горілку з закускою. Зрозуміло, останнє було сказано і зроблено, але не записано.

Тепер Іванова дружина могла показувати всім сусідам лисячу шкурку разом з довідкою і розказувати, що це подарунок, який купив їй чоловік на найбільшому базарі.

Але село чи містечко це не столиця, де в будь-якому шістнадцятиповерховому будинку, проживши в ньому все життя, можна знати всього лиш пару сусідів ліворуч і праворуч, та ще по одному під собою й над собою. Бо в селі чи містечку, навіть якщо в них не сто двадцять одна хата чи хатинка, як у такому будинку — квартир, а в два і більше рази більше, все одно всі знають усе про всіх, і навіть більше. І тому, щойно замкнула Іванова жінка коло від своєї хати до своєї хати, як полетіли колами чутки, що довідка липова, а шкурка, хоч і лисяча, знята з лисиці Іваном і, головне, незаконно!

Оскільки чутки дедалі ширшають з кожним черговим обертом, один з обертів зачепив місцевого лісника. Який, подивившись на шкурку, пізнав у ній знайому лисицю. Довелось Іванові віддати шкурку лісникові, як представнику влади, що мав право на шкурку як державну власність, і яку лісник, маючи право на продаж, повинен був продати тільки за справжню ціну.

Але коли можна домовитись на базарі, можна домовитись і в лісі — скрізь знайдуться свої зговірливі люди, яким недовго треба пропонувати: лісник продав Лисогубу шкурку за двадцять гривень. Про що видав йому довідку на бланку з печаткою лісництва, що засвідчує повну законність придбання лисячої шкурки як державної власності за справжню ціну.

І хоча продажні ціни відрізнялись одна від одної в два рази в різні сторони, справжня ціна відрізнялась від істинної ще більш ніж у два рази. Тому що тепер Іван Лисогуб може продати лисячу шкурку за п’ятдесят гривень, як ті, хто її купить, — перепродати за всі сто.

Але головне — кожний одержує своє, усі чисті перед Законом, і скрізь зазначено справжню ціну. От як у випадку з Криворіжсталлю... Та іншими лисячими шкурками.